Наприклад, на Луганщині 1959-го таких було 87,6%, а 2001-го тільки 50,4%, на Донеччині – 41,2%. А в самому Донецьку, де за переписом 2001 року мешкало 493 тис. росіян та 478 тис. українців, лише 23% останніх усе ще вважали українську мову рідною.
Така тенденція спостерігалася і після здобуття Україною незалежності, а неспроможність центральної влади скористатися дієвими механізмами інтеграції Донбасу до українського простору знайшла відображення в показовій зміні настроїв населення регіону.
У 1991 і 1996 роках місцеві часописи «Жизнь Луганска» і «Наша газета» провели опитування з визначення самоідентифікації мешканців Донбасу.
Частка тих, хто вважав, що «населення Донбасу особлива спільність людей, котрі мають корені як в Україні, так і в Росії», зменшилася з 54,9% 1991-го до 45,4% 1996-го. Але це відбулося не на користь української ідентичності (відсоток тих, хто був переконаний, що «тут живуть переважно українці», теж знизився за відповідний період із 16,4% до 10%), а на користь російської (частка тих, хто відповів, що «тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, які обрусіли», зросла більш як утричі з 9,4% до 31,9%). Якщо за даними згаданого опитування населення в 1991-му українізації регіону в майбутньому очікували 53,2% респондентів, то 1996-го лише 13,3%.
Детальніше читайте у статті «З плавильного казана імперії» у журналі «Український тиждень» №47.