Вік вітчизняної пляшки порівно із близькосхідними скляними посудинами, відомими від III тисячоліття до н. е., невеликий – трохи більше за 500 років. У XV–XVI століттях на території сучасної України найпоширенішою формою такої тари, як і в Європі, була «цибуляста» – куля, дещо приплюснута з полюсів. Часто пляшки мали злегка сплощені обриси й тонке конічне або паралельне горлечко з широким розгорнутим гирлом. Та вже в XVI столітті з розвитком виробництва й торгівлі стало зрозуміло, що транспортувати їх такими вкрай незручно. Тож склороби почали сплощувати пляшки ще й із боків. Такі місткості дістали назву «баклага» або «фляга». Для стійкості їх денця іноді обплітали скляним джгутом – гладеньким чи гофрованим, що створювало своєрідний піддон. У Німеччині вперше з’являються прямокутні або квадратні скляні посудини з коротким горлечком, які в нас пізніше стали йменувати квартами, а в Росії штофами. Слово «штоф» має південнонімецьке походження; від кінця XII століття його вживали на означення кубка з олова, срібла або дерева об’ємом 800–850 мл. До України кварта потрапила в першій половині XVII сторіччя й невдовзі зажила тут такої популярності, що без неї не обходилося жодне застілля. Відомий дослідник гутного склоробства першої чверті XX століття Вадим Модзалевський писав: «Особливої досконалості українське скло досягнуло у штофах, які іноді розписували різними барвами, а здебільшого на них витравлювали або вирізали будь-який малюнок. Найчастіше на штофах трапляються улюблені в українського народу рослинні мотиви, нерідко тотожні тим, що їх бачимо на всілякого роду вишивках».
РОДОМ ІЗ ЛІСІВ
Найтривалішим в українському склярстві був період, коли виробництво матеріалу зосереджувалось у «лісових гутах». Їх і справді облаштовували саме в такій місцевості, часто далеко від поселень. Навколишні угіддя розподіляли на «близькі» й «далекі» ліси: в перших заготовляли дрова для печей; другі випалювали на пні, щоб згромадити попіл для виготовлення поташу, який у склі, зробленому в той спосіб, замінив соду. Площі, звільнені від дерев, звалися майданами. Для зберігання попелу й вилужування поташу існували приміщення, йменовані будами. Тому села, які часто засновували на звільнених гутниками від лісу територіях, діставали назви Буда, Будища, Майдан або Гута, Гутка, Гутище, Гутисько тощо. Гута (з нім. hutta) – споруда, де стояла піч, у якій варили скло й видували посуд. Гутне скло – це скло вільного видування, і майстри довели вміння використовувати його пластичні та декоративні можливості на прикладі фігурних посудин. Кожен виріб із нього, створений ручною працею майстра, індивідуальний і неповторний. Цей матеріал наділений кольором, прозорістю, чарівною здатністю передавати заломлення й гру світла, що може викликати в глядача найрізноманітніші поетичні асоціації. Серед них найбільшого поширення набули «пляшки-ведмеді». Без такого посуду не обходилося жодне весілля.
Найдавніші відомості із середини ХVІ століття збереглися про гути на західноукраїнських землях, зокрема в районах Старого Галича, Белза й Потелича. Від середини XVII сторіччя писемні джерела повідомляють про таке саме виробництво й на Чернігівщині. Підтвердженням тому є відомий документ – указ московського царя Алєксєя Міхайловіча від 1662 року: «…велено Калуженину, посадскому человеку Ганке Луковнику в Черкасских [українських] городах купить скляницы, а те скляницы надобны в аптекарском приказе».
Добою розквіту української скляної промисловості можна вважати XVIII століття. У цей час зростає асортимент виробів, збагачується їх декоративне оздоблення: рельєфні каміни, розпис емалями та фарбами, гравіювання. Продукцію гутних майстерень широко використовує в побуті як сільське, так і міське населення. Цей посуд був окрасою святкового столу та інтер’єру. Українське склоробство перетворилося на галузь ужиткового мистецтва, що експортувала свої вироби до Москви, Петербурга й Риги. На початку XIX століття на наших землях діяло близько 40 гут, де працювало понад 1 тис. робітників. Найбільша їх концентрація була на Правобережжі, особливо на Волині, де існувало ще чимало деревного палива. Від середини століття стара гутницька промисловість занепадає. Причини тому різні, але основна, хоч як це банально, – вирубування лісів. Однак уже в другій половині ХІХ сторіччя відбувається процес концентрації склоробного виробництва на капіталістичних засадах. Напередодні Першої світової війни на Правобережжі було 17 скляних заводів із продукцією на 2 млн рублів; найбільші з них: Рокитянський (Овруччина; 500 робітників, продукції на 700 тис. рублів), Романівський (Новоград-Волинський; 400 робітників, 200 тис.
рублів), Мірчанський (Київський повіт; 195 робітників, 126 тис. рублів). На кінець XIX століття почали виникати великі скляні заводи на Донбасі, які працювали на мінеральному паливі (Лисичанськ та Костянтинівка).
Скляні пляшки в Україні, як і в решті Європи в XV–XIX століттях, використовували не лише для спиртних напоїв, а й для різних олій, оцту, соусів, маринадів, солінь, лікарських засобів і навіть для сипучих субстанцій – тютюну, маку тощо. На базі колекції тари, що зберігається в Центрі археології Києва, ми можемо уявити найпопулярніші споживчі категорії від XVIII до початку XX століття.
АЛКОГОЛЬНЕ КЛЕЙМО
У XI–XVII століттях виноградні вина вживали переважно привілейовані шари суспільства – бояри, багаті купці, які часто бували за кордоном, міська верхівка. Прості городяни задовольнялися горілкою – напоєм не вишуканим і не сприятливим для змістовної розмови у гарній компанії. Тож у тих міщанських садибах, де збиралися заради душевного спілкування та приємних розмов, на стіл подавали не горілку, а варенуху – легкий хміль із приємним смаком, схожий на декотрі теперішні вина. Магістратські урядники та знатні городяни, спілкуючись із іноземними офіцерами, які служили в київському гарнізоні, й буваючи на прийомах у домах Патріка Ґордона та Франца Лефорта, ще в XVII столітті привчилися до хороших виноградних вин, тож рідко який бенкет у магістраті відбувався без таких напоїв.
Про те, що алкоголь був досить популярний у Київській губернії, свідчать дані 1913 року: тоді існувало (!) 4682 торговельні пункти з продажу міцних напоїв та закусок, зокрема 344 трактирні й ресторанні заклади, 398 буфетів, 324 рейнські погреби, 63 погреби вітчизняних вин, 2464 пивні лавки та 30 «тимчасових виставок для продажу пиття і страв».
Часто на винних пляшках ставили клейма у вигляді скляного медальйона на плечовій частині. Перші такі знаки, судячи з усього, з’явилися на землях Британії. Звідти ж походить і перше відоме датоване клеймо – 1650 року. Ми знаємо понад 200 різних поміток Російської імперії (найраніше – 1801-го, хоча ще 1744-го було видано указ про обов’язкове зазначення в клеймі об’єму посудини, наприклад «пляшка», «півпляшка», «штоф», «півкварта»). Утім, 1852 року тару звільнили від обов’язкового маркування на склі. Причиною тому, вочевидь, став розвиток літографії. Всі дані щодо літражу та виробника напою містилися відтак на паперовій етикетці, або ж, як її тоді іменували, ярлику.
Судячи зі старовинних посудин, що їх вдалося зібрати в колекції, кияни були добре знайомі не лише з горілкою та вином, а й із коньяками, лікерами та іншими міцними трунками. Цікаво, що помітний відсоток скляної тари становить фальсифікат, тобто підробки під відомі шановані марки. Скажімо, популярний французький лікер «Бенедиктин» розливали в пляшки з абревіатурою D.O.M (Deo Optimo Maximo – «Богу Всевишньому») на денці. В колекції ж із трьох посудин із-під цього продукту тільки одна виявилася справжньою, решта – приклад контрафактної продукції сторічної давності.
КИЇВСЬКІ СМАКИ
У Києві виробництво горілки орендував магістрат, суворо вистежуючи «свавільників», які утримували власні заклади. Ремісники Подолу мали право двічі щороку на свята варити по чотири кадуби меду і продавати його. В Російській імперії на кінець XIX століття з’явилося чимало приватних фірм із виробництва та збуту спиртного, самих лише винокурень діяло понад 5 тис. Найвідомішими марками були «Вдова М. А. Попова», «А. В. Долговъ и К°», продукція родини Смирнових, «Товарищество Шустовъ въ Москвъ». Усі відомі «бренди» того часу було представлено і в Києві.
Наприкінці XIX століття зростає кількість пляшок із-під мінеральних вод: городяни заповзялись активніше дбати про своє здоров’я. А ось і їх етикетки: «Иск. Минер. Вода Э. Неметти Киевъ», «Завед. Искусств. Мин. Водъ. Гойеръ и Редлихъ въ Москвъ», «Лимонадъ Добровольскаго» та ще кілька назв, у яких фігурує назва зельтерської води. Одним із найцікавіших екземплярів є пляшка типу «Гамільтон», лимоноподібної форми, яку винайшов 1809 року Вільям Гамільтон. Масово на терени Російської імперії вона потрапила під час Кримської кампанії 1853–1856-го з англійським корпусом. Пізніше цю форму почали копіювати багато місцевих виробників.
Пиво у пляшки та кварти стали розливати від другої половини ХVІІІ століття. Щоправда, перші спроби подавати його у такому посуді за англійським звичаєм були зроблені ще в роки правління Пєтра І. За даними одноденного перепису населення, який проводило 2 березня 1874 року Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, в Києві було шість пивоварних заводів. Для продажу пива існувало 18 погребів та магазинів. 1890-го в Київській губернії налічувалося понад 30 броварних заводів, які виготовляли за рік 836 тис. відер пива на суму 729 тис. рублів. Із соленими сушками, бубликами, таранькою, креветками й раками в спеціалізованих пивних його відпускали по 5 коп. за кружку. Пляшку напою найвищої якості можна було придбати за 12 коп. Гурмани цінували німецькі сорти, першосортне пиво Товариства київських пивоварних заводів та «Варшавське», виробництва броварні Юнґа.
Прикметно: якщо кількість пляшок для алкогольних напоїв від XVIII до першої чверті XX століття умовно збільшувалася пропорційно до приросту населення, то число аптекарських слоїків примножилося в десятки разів – піклування про власне здоров’я, а заразом і платоспроможність городян ставали чимдалі помітніші.
Хто ж був споживачем усієї тієї продукції, що зберігалася в пляшках? Купець, комерсант, чиновник чи все-таки широке коло людей? Кваліфікований фахівець на початку XX століття заробляв від 100–150 рублів за місяць. Цих грошей вистачало на утримування дружини та дітей, які не працювали, а іноді й прислуги. Тож можна стверджувати, що середньостатистичний киянин міг цілком дозволити собі мати вдома всі описані вище зразки скляної тари з її вмістом.
ВІД УТИЛІТАРНОСТІ ДО ЕСТЕТИКИ
Найперші пляшки в сучасному розумінні були непривабливі – товстостінні, кривобокі, з каламутного брудного скла з пухирцями. Та вони вже могли похвалитися невеликими розмірами, певною зручністю, і тому досить швидко завоювали популярність. І все-таки минуло чимало часу, перш ніж ця тара набула сучасної стрункості й шляхетної постави. Із перших скляних пляшок найвище цінувались і дорого коштували вироби венеційських майстрів. Серцем промислу був острів Мурано – саме туди через небезпеку пожеж 1292 року перенесли все скляне виробництво Венеційської республіки. На XV століття галузь досягла найвищого розквіту. Його викликала поява нової склодувної технології та нових методів обробки матеріалу (відливання в спеціальних металевих формах). Виготовлені майстрами з берегів Адріатики пляшки були справжніми витворами мистецтва – химерної форми, високі і витончені, пласкі або майже кулеподібні. Прикрашали їх рельєфними малюнками з квітами, плодами й навіть різними сценками з міфології. Саме в таких посудинах у багатих домах на стіл подавали вина, інші напої та приправи. Простіші зразки служили для зберігання рідких продуктів, але і їх вважали за тих часів досить дорогими.
ДО РЕЧІ
Клейма першої чверті XIX століття мали такі ознаки:
1) зазвичай наявність букви «Ф», що означала фабрику;
2) зазначення об’єму або початковими буквами («Б» – бутылка, «ПБ» – полубутылка, «Ш» – штоф), або в скороченому варіанті («полуб.», «полубутыл.», «бут.», «бутыл.», «полштоф.», «четвер.ш.»);
3) ініціали власника фабрики;рік заснування виробництва чи отримання ліцензії.
ШАХРАЙКИ
І досі панує думка, що в посуд із вдавленим денцем розливають дорогі сорти вин (нібито в них краще відстоюється осад). Насправді ж від 1760-х років пляшки стали зберігати лише в горизонтальному положенні. Тож секрет тут не в каламуті чи її відсутності, а в об’ємі – тара із вдавленим денцем просто менша. Такі пляшки (на вигляд вони були літрові, насправді ж містили не більше 600–700 мл) могли підсунути нетверезому клієнтові, наприклад у борделі або шинку. У Франції їх називали брехухами, в Америці індіанськими, в Німеччині злодійськими, а в Україні шахрайками.