Мертвий СІЗОн

У результаті перевірки, здійсненої секретаріатом уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмена), смертельне лідерство утримують СІЗО Київської (22 смертельні випадки), Донецької (24) та Харківської областей (10). Усього ж в країні за 10 місяців померли 96 в’язнів.

 

Найбільше запитань викликають події у столичному СІЗО №13, відомому як «Лук’янівка». Як стверджує омбудсмен Ніна Карпачова, у результаті перевірки цього закладу було встановлено, що у кількох випадках ув’язнені помирали після доби перебування у камері. З’ясувалося, що 5 смертельних випадків спричинені насильницькими діями, 2 є вбивствами і 3 самогубствами. Інші випадки, зі слів Карпачової, пов’язані з неспроможністю медичних працівників вчасно надати допомогу особам, які перебувають у СІЗО.

 

Серед померлих є фігуранти доволі знакових справ. У медичній частині СІЗО №13 від рук психопата загинув громадянин Росії «зброярський барон» Олег Орлов. Його звинувачували у контрабанді радіолокаційної станції П-14Ф в Еритрею під час війни цієї країни з Ефіопією. Також він був причетний до продажу крилатих ракет повітряного базування Х-55СМ і Х-55 у Китай та Іран. До речі, ракети такого класу здатні нести ядерні боєголовки. У згадані країни потрапило по 6 ракет, а в Іран додатково – система наземного забезпечення КНО-120. Такі операції ніяк не могли пройти без участі співробітників «Укрспецекспорту», причому – керівної ланки. Ті, у свою чергу, швидше за все, мали ще більш високопосадових покровителів. Пан Орлов був не тільки обвинувачуваним, але й можливим свідком масштабних оборудок із контрабанди озброєнь.

 

Загибелі російського підприємця передували загадкові смерті інших причетних до цієї оборудки, зокрема глави «Укрспецекспорту» Валерія Малєва. Пережив замах у 2005 році в чеській в’язниці, де очікував екстрадиції в Україну, і сам Орлов. І от несподівано він опиняється в одній камері СІЗО з людьми, визнаними психічнохворими, один з яких й задушив уночі торговця зброєю саморобною мотузкою. Між іншим, убивця – 22-річний Дмитро Кулешов захоплювався єдиноборствами, до арешту працював у охоронній фірмі. Коли його затримували за вбивство сусіда, Кулешов кинувся на правоохоронців з тесаком і ті змогли його вгамувати тільки поранивши з пістолета.

Знаковою фігурою був й Ігор Кравцов, який, за офіційною версією, помер в ізоляторі від серцевого нападу. На початку 1990-х він був учасником злочинного угруповання Петра Бабака, що у 1990-х тероризувало мешканців Кримського Приазов’я. У банді Кравцов, на прізвисько «Афганець», з огляду на свій досвід війни в Афганістані, був інструктором зі стрільби, підривної справи та рукопашного бою. Упродовж 12 років після розгрому банди Кравцову вдавалося переховуватися. Тепер він забрав у могилу таємницю, де сховано більшу частину грошей, виручених від продажу награбованого. А також інформацію, чи не планувалися окремі операції ОЗУ Бабака з участю деяких правоохоронців.

 

Надмірна закритість Департаменту виконання покарань МВС, якому підпорядковані слідчі ізолятори, намагання приховати інформацію тільки провокують чутки про невипадковість смертей арештантів.

Паралельно з валом смертей у СІЗО №13 підходив до фіналу судовий процес над убивцями колишнього підполковника УБОЗу Ігоря Гончарова – ватажка сумнозвісної «банди перевертнів», про існування якої стало відомо у ході розслідування справи Гонгадзе. 24 червня 2003 року під час обшуку камери №267 арештанта Гончарова жорстоко побили наглядачі на чолі зі старшим інспектором відділу – капітаном Костянтином Максименком. Постраждалого доправили до лікарні швидкої допомоги, де він помер 1 серпня 2003 року.

 

Судовий процес у справі вбивць Гончарова тягся два роки. 6 вересня цього року Шевченківський райсуд Києва виніс вирок. Троє працівників СИЗО №13 – Костянтин Максименко, Іван Крайовий і Сергій Бірюков – одержали по 5 років умовно. Генеральна прокуратура вже опротестувала вирок, вважаючи покарання надто м’яким.

Важко назвати простим збігом обставин те, що Гончаров помер після того, як пообіцяв адвокатові оприлюднити важливу інформацію, що стосувалася як загибелі журналіста, так і діяльності своїх поплічників. До речі, Апеляційний суд Києва ще продовжує розглядати кримінальну справу про злочини банди Гончарова. Серед підсудних – екс-заступник начальника слідчого управління столичного главку, а також старший офіцер кримінальної розвідки МВС. У цій справі фігурує 16 людей, їх обвинувачують у 13 убивствах та інших тяжких злочинах.

 

Сам же Гончарів неодноразово заявляв, що йому не дадуть дожити до суду, що з ним обов’язково щось трапиться. Замість того, щоб охороняти важливого свідка, його, міліціонера, спочатку кинули до камери з рецидивістами. Потім були систематичні побиття наглядачами. Навіть у лікарні він не був у безпеці – у результаті посмертного розтину було виявлено, що Гончарову була введена ін’єкція «Тіопентала», яка, на думку експертів, могла посприяти смерті.

 

Після того, як у Харкові у травні 2006 року пройшли масові акції протесту «мешканців» слідчого ізолятора, правозахисники і адвокати заговорили про існування в СІЗО так званих «прес-хат». Суть цього явища полягає в тому, що людей «пресують» – змушують зізнатися в злочинах або про щось розповісти. Досить посадити 4–5 довірених осіб із ув’язнених в одну камеру і підселити до них того, кого потрібно «розколоти». Для початку здійснюється пресинг моральний, якщо бажаного результату немає – вдаються до фізичного. Часом пресингують, аби отримати компромат на бізнесменів чи політиків.

 

Жодна перевірка наразі не змогла довести існування «прес-хат». Але існують й інші факти. Наприклад, вже порушено кримінальну справу проти наглядача «Лук’янівки», який міг врятувати одного з в’язнів, однак він вирішив не втручатися у бійку.

 

Є й зовсім жахливі випадки, і не тільки у Києві. Зі слів координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, один із працівників Вінницького СІЗО зґвалтував ув’язнену дівчину, яка згодом завагітніла. Арештантка намагалася неодноразово скаржитися, однак на волі її сигналів про злочин довго не чули. Імовірно, керівництво в’язниці не було зацікавлене надавати цій справі розголосу. У СІЗО дівчина перебувала уже кілька місяців, тому списати це на когось іншого було неможливо. У медчастині їй зробили аборт. Арештантка до того ж була ВІЛ-інфікованою, про це вона попереджала ґвалтівника, однак той не зважив. Нині ведеться слідство, однак наглядач встиг накивати п’ятами.

 

Якщо причетність до злочину ще слід довести, то принаймні відверте нехтування службовими обов’язками серед працівників ізоляторів є очевидним. Той, хто хоч раз побував біля СІЗО №13 зранку у будень, бачив кілометрові черги людей з передачами для ув’язнених, – тут часом займають чергу з 5-ї ранку. Можливо, дехто й читав список того, що заборонено передавати. Торби ретельно перевіряються, однак це не означає, що на території ізолятору заборонені речі не потраплять. Забезпечення контакту арештантів з волею – серйозний бізнес. Скажімо, мобільний телефон у камері не є дивиною. Проте хтось повинен його пронести, нарешті, просто не зважати, що арештанти користуються забороненим їм зв’язком. Було б наївно вважати, що це можливо без участі контролерів. Те ж саме стосується пронесення на територію продуктів, одягу, сигарет. А часом і наркотиків (за неофіційною інформацією, вартість «дози» тут у десятки разів вища, ніж на волі). Між іншим, одна зі смертей у Київському СІЗО – Володимира Видрашка – викликана саме «хронічною інтоксикацією опіатами». І це у в’язня, який перебував за ґратами вже понад півроку!

 

Правоохоронці традиційно головною причиною своїх невдач вважають нестачу фінансування. Так, «Лук’янівка» профінансована на 70% від запланованого – а вона потребує набагато більше. Нині ізолятор майже на 20% недоукомплектований кадрами. Заробітна плата в Лук’янівському СІЗО молодшого і середнього начальницького складу становить всього 700 грн. За такого заробітку важко лишатися чесним.

 

Головного болю додають і суди, які не поспішають із розглядом справ. Камери переповнені, люди місяцями очікують винесення вироку. Часом немотивовано у СІЗО доправляються люди, які, згідно з законодавством, узагалі мали б нести адміністративну відповідальність. За деякими кримінальними справами досудове слідство триває кілька місяців, а потім настає судовий марафон, який інколи розтягується й на роки. Увесь цей час людина перебуває під вартою попри те, що винною у скоєнні злочину її можуть визнати лише після вироку суду. Тому, переконують правоохоронці, й трапляється так, що часто перетинаються дрібні крадії й убивці-рецидивісти, махінатори-мільйонери й психопати. А звідси – й висока смертність.

 

Втім, сьогодні головна причина смертей в ізоляторах та виправних закладах – хвороби. Щоб вчасно виявити та вилікувати хворих бракує медперсоналу. «Більшість медиків у СІЗО працюють на півставки, – розповідає судмедексперт Валерій Селін. – Про яке ретельне виконання професійних обов’язків тут може йтися?! Тому часто ніхто не звертає уваги на хвороби, з якими надходять затримані. А звідси й смертельні випадки, переважна більшість яких відбувається з причини серцево-судинних захворювань».

 

А от голова ради правозахисної організації «Донецький меморіал», керівник Пенітенціарного товариства України Олександр Букалов переконаний: «Основна причина порушення прав ув’язнених – погане обходження з ними працівників виправних установ. При цьому їм фактично нікуди і поскаржитися. Сучасне кримінальне судочинство таке, що ув’язнені не мають можливості поскаржитися на адміністрацію установи, де вони відбувають покарання. Як правило, такі скарги для розгляду направляють тим, на кого скаржаться, і тому факти, як правило, не підтверджуються. А ще частіше тюремна цензура взагалі не випускає скарги за межі колонії».