За постійними новинами довкола коронавірусної хвороби губляться повідомлення з інших сфер життя держави. Так сталося зокрема з оприлюдненням планів Міноборони щодо скорочень у Збройних Силах України. Утім, після низки заяв від відомих експертів і військових ця тема прорвала інформаційний карантин.
Згідно з офіційним роз’ясненням від Міноборони, скорочення штату має розв’язати «одну з ключових проблем розвитку ЗСУ», якою, на думку відомства, є невідповідність кількості штатних військових вимогами українського законодавства. Нині Законом України «Про чисельність Збройних Сил України» визначено, що нормативна кількість війська не може перевищувати 250 тис. осіб, із яких військовослужбовців має бути 204 тис. А за нещодавніми даними Міноборони ЗСУ нині налічує 246 тис. осіб, зокрема 194 тис. військовослужбовців і 52 тис. цивільних працівників. Отже, за даними Міноборони нині в ЗСУ є багато неукомплектованих посад, що не дає змоги раціонально організувати службу, спланувати підготовку, навчання тощо. Тому відомство здійснює оптимізацію організаційно-штатної структури й водночас обіцяє «не скорочувати жодної бойової частини чи військовослужбовця». До того ж цей процес не стосуватиметься частин, задіяних в ООС.
Водночас за словами народного депутата від партії «Європейська солідарність», колишнього командувача ДШВ генерала Михайла Забродського під скорочення штату потрапляють кілька ескадрилей тактичної авіації, розвідувальні, артилерійські й танкові підрозділи у ДШВ і Морській піхоті. Загалом ідеться про 10 тис. осіб. Забродський додає, що наявні структури військових частин не можна назвати перевантаженими, адже їх переважно створювали як відповідь на виклики часу.
Читайте також: Верховний і генерали
Насправді з 2014 року в ЗСУ було створено 33 нові бойові військові частини: не тому, що тодішнє військове й політичне керівництво поводилося як «яструби», які мріяли про тотальну мілітаризацію. Збільшення кількості було необхідне, щоб адекватно відповісти на російську агресію. І хоча інтенсивність бойових дій нині не можна порівняти з серпнем 2014-го чи лютим 2015-го, це не означає, що в майбутньому не буде загострень і бійців можна розпускати по домівках. Водночас тодішнє стрімке зростання не обійшлося без певних проблем. На початку війни критично бракувало досвідчених військових майже в усіх родах військ. Поступово це більш-менш вдалося налагодити, адже хтось здобував досвід у бою, а когось почали результативно тренувати в оновлених навчальних центрах, зокрема й за участі іноземних інструкторів. Після поліпшення фінансових умов постала інша проблема: «заробітчанство» в погонах, тобто певна кількість немотивованих людей, які подалися до війська лише тому, що не змогли знайти іншої роботи. Це порушило баланс у комплектуванні, коли з’явилося багато охочих іти на «бойові» посади на передову (із патріотичних міркувань чи щоб бути подалі від керівництва, у погоні за більшими грошима чи адреналіном), але бракувало умовних «офісних» фахівців, які найбільше потерпали від конкуренції з боку цивільного ринку праці. З роками через банальну втому та зменшення мотивації почався серйозний відтік кадрів, що особливо відчувалося, наприклад, у підрозділах ДШВ. Торік тодішній начальник Головного управління персоналу, заступник начальника Генерального штабу ЗСУ генерал-лейтенант Артур Артеменко в інтерв’ю Тижню коментував ситуацію так: «За результатами наших соціологічних досліджень головною причиною звільнень є надмірне службове, фізичне та моральне навантаження під час служби, зокрема й під час бойових дій». На другому місці, за його словами, було недостатнє матеріальне (грошове, речове, продовольче) забезпечення. «Ми розуміємо, що попри намагання держави збільшити забезпечення й підвищити мотивацію, військова служба не може на рівних конкурувати на ринку праці в Україні», — резюмував він.
Озвучені проблеми вимагали постійних «маневрів» із боку кадрових органів ЗСУ. З одного боку, треба було не вийти за встановлені рамки, а з іншого — хоч якось утримати людей і забезпечити їм хоча б якусь перспективу. Не дивно, що у війську можна було зустріти програміста, який займався розробкою спеціалізованих алгоритмів для ЗСУ, але за документами був гранатометником у якісь віддаленій частині. Чи офіційного писаря, який упевнено тримав оборону в траншеях разом із побратимами. До війни такі на перший погляд дивні перепризначення траплялися, але були радше винятками, проте з початком агресії стали майже нормою, особливо зараз, коли брак людей лише зріс.
Можливо, саме з такими «мертвими душами» хочуть спробувати боротися в Міноборони. Тобто скоротити не реальні підрозділи чи реальних людей, а кількість «порожніх клітинок» у штатах підрозділів, із яких мало користі, натомість «зайняте» чиєсь місце. Але чи доцільно це в час, коли армія бореться з ворогом? Питання риторичне. Те, що згідно з роз’ясненням оборонного відомства ця робота триває понад три роки, але поки що без відчутних результатів, натякає на рівень компетентності тих, хто займається розв’язанням проблеми. Навести порядок у кадрових питаннях, беззаперечно, треба: дефіцит у підрозділах зростає. Але чи вдасться повернути людей до війська «перестановкою ліжок», тобто зміною в штатах? Схоже, для розв’язання проблеми обрали не зовсім правильний інструмент.
Читайте також: Сергій Наєв: «Основні зміни полягають у тому, що ми більше не миримося з безкарними обстрілами наших позицій»
Бо насправді треба попрацювати над покращенням мотивації для потенційних військовослужбовців, запропонувавши кар’єрні перспективи, престиж, сенс служби і гроші — може, тоді до армії й потягнуться люди. А поки війська розводяться і радять «просто перестати стріляти», поки проукраїнських ветеранів переслідують за недоведеними злочинами, а з терористами хочуть сісти за стіл переговорів, чекати на черги біля військкоматів не варто. До того ж маючи монобільшість у Раді, можна було би просто змінити законодавство, збільшивши граничні межі ЗСУ відповідно до реальної тактичної ситуації.
Також викликає тривогу ще один момент: кого саме планують скоротити. Старожили війська пам’ятають хвилю «оптимізації» часів Януковича, коли скорочували найбоєздатніші підрозділи і з армії йшли найкращі фахівці. Справжнє призначення цієї хвилі стало зрозумілим у лютому 2014-го. Тобто прикриваючись зростанням стандартів, переведенням на контрактну службу й іншими красивими словами, було розчищено дорогу майбутній окупації Криму й наступу на Сході. Чому сьогодні треба скорочувати штат саме у ДШВ і Морській піхоті, які за дивним збігом є одними з найефективніших і найбільш мотивованих на фронті? Добре, якби йшлося про те, що військо стає настільки надсучасним, автоматизованим і роботизованим, що зменшується потреба в людях. Справді, зараз таким шляхом рухаються майже всі провідні армії світу. Нещодавня операція «Весняний щит», яку ЗС Туреччини здійснили в Сирії, блискуче продемонструвала, на що здатні сучасні БПЛА. Україна, яка має в розпорядженні такі самі ударні дрони Bayraktar TB2 (а скоро матиме й Akinci), справді могла би прикрити значну ділянку фронту на Донбасі лише силами цих машин. Така оптимізація була би логічною. Проте українські БПЛА ще жодного разу не застосовували за призначенням в ООС.
Отже, хочеться сподіватися, що замість хвилі звільнень на ЗСУ очікує лише хвиля рокірувань і переведень. Хоча такий рух і не змінить багато, але з ним далеко не всі будуть згодні. І тут проявиться інший принцип роботи військових кадровиків: для когось переміщення стане своєрідним покаранням, а для когось — нагородою. Кого саме шануватимуть і за що — покаже час. Утім, доволі серйозний ажіотаж спричинила заміна командувача Військово-морських сил. Указом президента Зеленського 11 червня з цієї посади було звільнено адмірала Ігоря Воронченка й призначено замість нього контр-адмірала Олексія Неїжпапу, який раніше обіймав посаду заступника командувача ВМСУ. Багато хто в цьому призначенні вбачає спробу прибрати «надто патріотичного» для нинішньої влади Воронченка. Водночас адмірал не йде у відставку, йому нині шукають посаду в Міністерстві оборони, тобто для нього, принаймні офіційно, це крок уперед, про що він сам заявив. І пояснив, що таке переміщення є сталою практикою для країн НАТО.
Читайте також: Війна на Донбасі: Напрямок можливого удару
Довкола іншого реформування за лекалами Альянсу вже встигли зламати багато списів. Переведення війська на натівську J-структуру не було належно прокомуніковано ні військовим, ані суспільству. Наслідком стала хвиля обурення й чутки про тотальне звільнення офіцерів. На жаль, комунікації Міноборони з громадянами навряд чи можна назвати еталонними, а брифінги речниці новопризначеного міністра (наприклад, щодо реформування системи харчування або критиків із Facebook) викликають більше запитань і обурення, ніж дають корисної інформації.
Утішає те, що попри всі негаразди 12 червня НАТО офіційно визнало Україну партнером із розширеними можливостями (NATO Enhanced Opportunities Partner). Окрім нашої держави такий статус мають лише п’ять країн: Австралія, Грузія, Йорданія, Фінляндія та Швеція. І хоча це ніяк не впливає на рішення щодо надання Україні членства в Альянсі, однак значно збільшує нашу взаємодію з ним і є важливим символічним кроком. Постійна представниця США при НАТО Кей Бейлі Гатчінсон під час відеобрифінгу в коментарі Тижню зазначила, що це визнання показує, що Україна дуже важлива для Альянсу, і тепер країна більше залучатиметься до тренувань та військових навчань. Можливо, це навіть навчить наших військових чиновників краще поводитися з найціннішим ресурсом в армії, щоб його не розгубити.