Мертве море Калуша

Поблизу Калуша, що на Івано-Франківщині, здох ще один радянський динозавр. Із землі стирчать бетонні ребра, а на горизонті лежить кістяк цього колишнього промислового гіганта – Калуського хімічно-мета­лу­р­гійного комбінату, який уже перетворився на руїну. Неподалік – величезні солоні озера Домбровського кар’єру та хвостосховища (див. словничок). Ці водойми під час паводку загрожують розлитися, отруївши довко­лишню воду і ґрунти. Колись кар’єр був єдиним у Союзі, в якому калійні добрива видобували відкритим способом, зараз це місце потенційної не менш унікальної екологічної катастрофи.

Радянський мезозой

«Кар’єр було введено в експлуатацію 1967 року, – згадує начальник управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Калуської міськради Іван Дембич. – Продуктивний шар ґрунту знімали і складали на відвал поблизу, а руду згрібали екскаваторами й везли на переробку. За весь час роботи комбінату було вибрано близько 500 млн м³ породи. У надрах лишилося біля 30 млн м³ запасів, яких могло би вистачити ще на 30 років переробки».

Тим часом виробництво на ДП «Калійний завод ВАТ «Оріана» (правонаступник радянського комбінату) вже десять років як зупинено, а Домбровський кар’єр перетворився на величезну чашу, наповнену розсолом, тобто дуже концентрованим розчином калійних солей. Таке собі мертве море посеред Прикарпаття, але рукотворне. Якщо й далі нічого не робити, динозавр почне розкладатися, отруюючи навколишнє середовище.

«Північний борт кар’єру прогресує в бік прісноводної річки Сівка, – розповідає Іван Дембич, обережно підбираючи слова. – Надмірні опади або паводок можуть підняти розсоли до рівня водоносних горизонтів, унаслідок чого відбудеться засолення ґрунтів та річок. Ми вже маємо близько 300 га засолених ґрунтів». Цей сценарій можливого апокаліпсису підтвердили й міжнародні експерти. У нещодавньому звіті спільної місії ООН та ЄС з реагування на надзвичайні екологічні ситуації, яка здійснила візит до Калуша, стан екології в районі названо критичним.

Поки піднімаємося на дамбу хвостосховища № 2, Дембич демонструє потічки й білі сліди солі. Це розсоли, що вже просочилися через дамбу і кристалізувалися, маркуючи одну з трьох ділянок її можливого прориву. Щоб запобігти гіршому, вплив опадів на рівень розсолів у хвостосховищі № 2 в Калуші постійно моніторять і вживають відповідних заходів. Зокрема, перед повінню 2008 року частину розсолів перекачали до кар’єру.

Звідси, з дамби, видно села Сівка-Калуська та Кропивник. Під ними так само, як і майже під половиною Калуша, розташовані катакомби – колишні рудники. Шахтні порожнини було заповнено розсолами, але небезпека просідання поверхні все одно актуальна. Таким чином, тут закладена ще одна бомба сповільненої дії – ніхто не знає, чого очікувати від затоплених шахт. У середині 1980-х у районі теперішньої вулиці Вітовського в Калуші вже одна шахта обвалилася, внаслідок чого було відселено цілий мікрорайон.
Окрім того, в Калуші захоронено 11,5 тис. т токсичного гексахлорбензолу (див. словничок). Місцева влада саме намагається отримати міжнародний грант на його утилізацію.

Хлорні серпанки

Як і більшість найсерйозніших екологічних проблем України, ця теж походить із СРСР. «Я приїхав до Калуша 1972-го одразу після навчання, – розповідає Василь Худин, який пропрацював на калійному виробництві 30 років. – Місто було дуже непривітне. Викиди хлору відбувалися мало не щодня – Калуш лежав у хлорному серпанку. Тоді про виробництво дбали, а ось про нейтралізацію викидів шкідливих речовин – не дуже. Наша річка Сівка була вкрай забруднена. Місто ж, як і все у радянські часи, було в сірому тоні».
Це зараз посеред похмурих кортежів радянських багатоповерхівок повиростали нові будівлі – барвисті. «Калуш порівняно з тим, до якого я приїхав, дуже зріс, – продовжує Худин. – Але із занепадом виробництва знизилися й ціни на квартири. Найбільше боявся, що місто взагалі спорожніє». Вражаюче порівняння: колись комбінат давав роботу 16 тис. мешканців міста, а сьогоднішні менші підприємства, що з’явилися натомість, працевлаштували разом щонайбільше 3 тис. калушан.

«Тоді ми працювали на весь Радянський Союз, – пригадує Василь. – Виготовляли калійні добрива, магній, хлор. Мали потужну технічну базу й на допомогу – всесоюзну мережу наукових інститутів. Ленінградський інститут галургії (див. словничок) давав наукові рекомендації щодо розробки кар’єру. Хіба вони не знали, що виникнуть такі проблеми?» Виходить, радянські уявлення про майбутнє таки не мали «плану Б». «Не передбачали того, що комбінат буде зупинено», – вважає Іван Дембич.

Міська влада переконана, що виробництво необхідно відновлювати, проте знайти потрібних для цього 3–5 млрд грн їй не під силу. «Налагодивши переробку розсолів, можна буде вирішити питання виробництва Україною власних калійних добрив, – вважає заступник міського голови Калуша Василь Петрів. – Зараз ми їдемо до Італії дивитися установку з переробки розсолів. Також є пропозиція німецької фірми щодо такої установки». А поки калуські чиновники насолоджуються літнім відрядженням до Італії, українські сільгоспвиробники завозять калійні добрива переважно з Білорусі, яка свої хімічні заводи відновила.

Місто ініціативи

Проте останнім часом у Калуші питанням екології стали приділяти більшу увагу. Зокрема, тут уже два роки успішно діє селективний збір сміття. Його не скидають на загальний полігон, як це подекуди практикують в Україні, а переробляють. «Скло надходить на переплавку, – розповідає Ігор Дідич, керівник молодіжної громадської екологічної організації «Еко-Гал-Оствінд», – папір також не пропадає, вже не кажучи про метал. Загальні відходи теж додатково перебираються. Звісно, є люди, які сміттєвих правил не виконують, але процес уже пішов. Це своєрідне виховання. Наші волонтери підключилися до роботи міста – друкували й розносили роз’яснювальні буклети. Ми намагаємося змінювати свідомість людей».

Із пет-пляшок у Калуші виробляють пластмасові люки для каналізації: на них нескладно натрапити, гуляючи містом. Також кілька підприємств у регіоні використовують пет-пляшки як сировину для виробництва черепиці й шиферу. Промислове життя на тлі інших західноукраїнських міст у Калуші й зараз вирує: тут виробляють шпалери, покриття для підлоги, розвиваються торгівля, будівельна галузь та наф-топереробка. Також нещодавно у місті з’явилися Льодовий палац та майданчик для скейтбордингу.

Після проведення локального референдуму про визнан­ня Калуша зоною екологічного лиха сюди завітали не лише місії ООН та ЄС, а й політики включно з екс-президентом Вік­тором Ющенком. «Ми нещодавно отримали 12 млн грн, перший транш із обіцяних 89 млн грн для консервації Домбровського кар’єру, – розповідає Василь Петрів. – Також відбуваються оздоровлення дітей у таборах і постачання медичного обладнання».

У пошуках себе

Фасад школи № 2 міста Калуша прикрашає велична мозаїка Петра Боєчка, на якій учень з ученицею, майже шагалівські, летять до знань. На шиях дітей – жовто-блакитні галстуки. Хоча окремі деталі панно, вже не кажучи про 1976 рік виконання, вказують на радянське походження мозаїки: руки школярів тягнуться до книжок із піонерськими зірками, ракету маркує комуністична пентаграма. Напевно, галстуки вчорашніх піонерів підмалювали вже після здобуття незалежності.

Музей Калущини ділить приміщення з художньою галереєю. Оглядаємо фотовиставку, організовану до Дня Європи місцевою громадською організацією «Світ альтернативної культури».

«До Першої світової війни у Калуші мешкало близько 18 тис. населення, після – лише 4 тис., – каже старший науковий співробітник музею Уляна Паньо. – Скільки людності залишилося після Другої світової, не може сказати ніхто. Фактично Калуш втратив себе». Потім уже місто заселяли приїжджі робітники-хіміки.

Над ринком височіє відреставрований поляками неоготичний костел Св. Валентина. Навпроти нього – руйновище концертного залу Калуського училища культури. Після пожежі руїну густо розмалювали графіті. Видно сліди реставрації, але до ладу її так і не довели. Тим часом на даху ростуть дерева, а нові металопластикові вікна зяють пробоїнами.
Калуш – місто післявоєнне, проте коли закінчилася тутешня ментальна війна і чи закінчилася взагалі, достеменно не відомо. На світлині в музеї деякі зразки місцевої архітектури фігурують у кращому вигляді, ніж той, у якому вони перебувають зараз. Зокрема, колишня ратуша, у якій розташовувався Калуський магістрат. Від неї нині залишилися тільки частина стіни й вежа, на яку боляче дивитися. Табличка на вцілілій стіні промовляє: «Охороняється державою, пошкодження карається законом».

Навпроти – Народний дім, у якому міститься районний Будинок культури, але свіжо пофарбована лише фасадна стіна будівлі.

Заходимо в одну з книгарень у центрі міста: книжок найвідомішого калуського письменника Юрія Іздрика у ній немає. Може, розкупили?

Гуляти ввечері тротуарами центрального бульвару Лесі Українки небезпечно – ризикуєте позбивати ноги. Вулиця Грушевського, 9: невеличкий одноповерховий будинок, вочевидь, належить трьом господарям, тож три його частини мають різні кольори, а три частини даху – різне покриття. Права частина будинку відєвроремонтована, а ліва поснована тріщинами й розвалюється. Цікаво, чи встоїть хоч одна частина будинку, якщо якась інша завалиться? Цей ребус дуже нагадує нашу країну.

На будівлі міської ради Калуша бачимо табличку про 450-річчя надання місту Магдебурзького права. Повсюдні написи на сітілайтах промовляють: «Калуш – європейське місто!» Колись це магічне нагадування має подіяти.[2028]

Відповідальний за цивільний захист населення Калуша Іван Дембич оглядає хвостосховище №2

Краянин Степан Бандера у місті повсюдно: на музейних стендах, сітілайтах та стінах будинків.