Перемога в повномасштабній ядерній війні неможлива. Москва і Вашингтон дійшли цього очевидного висновку чи радше визнали його аж 1985 року. «Ви розумієте, що це означає? – сказав тоді генеральний секретар комуністичної партії СРСР Міхаіл Ґорбачов кореспондентові газети Washington Post Девіду Гоффману. – Це означає, що все, що ми робили досі, було хибним!»
Читайте також: Немирний атом
Ця помилка – розробка зброї масового знищення і перегони в озброєннях – залякувала до втрати глузду кілька поколінь людства. Вона коштувала астрономічних грошей, а також мала би бути уроком для сучасних московських збирачів земель, бо пришвидшила розпад цілої комуністичної імперії. Проте людство не засвоїло його, бо з часу припинення холодної війни кількість держав із відчайдушним бажанням мати в руках ядерну бомбу не зменшилася.
Правдами, неправдами і будь-якою ціною, без огляду на голодне і неписьменне населення, ядерну зброю здобули Північна Корея, Індія, Пакистан. Ізраїль називає способом самооборони свою багатозначну відмову казати, що він її не має. Це доводить до шалу Іран і привело до кінця режим Саддама Хусейна. Слабкими здобутками на цьому тлі є відмова від ядерної зброї Південної Африки, а також пострадянських України, Білорусі та Казахстану.
БРИТАНІЯ ОНОВЛЮЄ АРСЕНАЛ
Коли 1997-го до влади у Великій Британії прийшли лейбористи, їхні ідеологічні супротивники застерігали, що ті, мовляв, розвалять оборону країни, відмовившись від ядерної зброї. Але, опинившись біля керма, політики починають поводитися, як владоможці. Новоспечений тоді прем’єр-міністр Тоні Блер заявив, що позбуватися ядерної зброї було б «нерозумно і небезпечно». Лейбористи оголосили про зменшення кількості ядерних боєзарядів на 20% і водночас про виділення ₤20 млрд на нове покоління підводних човнів для ядерних ракет Trident.
Саме лейбористський уряд закарбував гарантії існування програми ядерних озброєнь країни до 2042 року і зобов’язання співпрацювати зі США над її продовженням і після тієї дати. Пояснення офіційно було сформульовано так: «Лейбористи не відмовляються від програмного завдання цілковито звільнити світ від ядерної зброї. Ми довели наш стримувальний арсенал до мінімального рівня, зменшивши кількість боєголовок на 50% порівняно з попередніми планами. Ми і далі братимемо участь у багатосторонніх обговореннях про ядерне роззброєння. Але допоки зброя масового знищення існує, не можемо виявитися самі й залишити покоління наших дітей відкритими для погроз ядерного шантажу».
Позиція консерваторів, які нині очолюють британський уряд, відома: вони однозначні прихильники ядерної зброї в теперішніх глобальних умовах. Наприкінці листопада британське Міністерство оборони виділило на створення нових потужностей з виробництва ядерних озброєнь аж ₤2 млрд. То хто ж таки помиляється і чому те, що було колись названо небезпечним промахом, залишається актуальним уже 20 років по завершенні холодної війни?
Девід Гоффман стежив і стежить за діями політиків та військових понад 27 років як репортер, а потім як редактор газети Washington Post. Він був кореспондентом у Білому домі в часи адміністрації Рональда Рейґана, а згодом у Кремлі в часи Боріса Єльцина і Владіміра Путіна. Гоффман теж вважає, що ядерне протистояння – помилка з катастрофічними загрозами. Він написав про це книжку «Мертва рука» так переконливо, що отримав Пулітцерівську премію – еквівалент Нобелівської для журналістів.
ЯДЕРНІ ЗАГРОЗИ
В інтерв’ю Тижню Девід Гоффман дістав ще одну нагоду висловити аргументи на користь хибності й небезпечності уявлень про ядерну зброю та інші засоби масового знищення людей як про необхідний чинник стримування людства від загрози нових воєн.
У. Т.: Чи закінчилася холодна війна насправді? Владімір Путін 2007 року оголосив про відновлення російською стратегічною авіацією своїх патрулювань. Схвалена нова Воєнна доктрина Москви, що передбачає можливість застосування Росією ядерної зброї першою і навіть проти неядерних держав.
– Я на це дивився б інакше. Вважаю, що Росія намагається знайти своє місце у світі: є вона глобальною потугою чи регіональною? І йтиме на такі кроки, щоб демонструвати свою силу. США роблять те саме. Мене насправді турбує не це, а те, що впродовж холодної війни між Сполученими Штатами і Радянським Союзом кожна сторона накопичила сотні наземних ракет, які можуть перелетіти океан і знищити цілу країну. На їх запуск потрібні лічені хвилини. Військові використовують термін «перебування в бойовій готовності». Тоді американські наземні ракети були в чотирихвилинній бойовій готовності. Тобто через чотири хвилини після наказу президента вони мали би підніматися в повітря. У ті часи це мало якесь виправдання. Тоді кожна сторона мусила бути готовою до удару у відповідь, щоб спрацьовував стримувальний чинник. Але чи є в такому сенс сьогодні? Люди цього не усвідомлюють, але американські ракети і далі перебувають у чотирихвилинній пусковій готовності, підводні човни – у 12-хвилинній. Я припускаю, що ракети в Росії також у бойовій готовності. Виникає питання: навіщо?! Нам це більше не потрібно.
У. Т.: Хіба ми не маємо нові протистояння і загрози у світі? Нові ядерні держави: Пакистан, Індія, Північна Корея?
– Погляньмо лише на цифри. З усіх близько 22 тис. ядерних боєзарядів, які нині налічуються у світі, Російська Федерація та Сполучені Штати мають 90%! Тоді як Пакистан – близько 100 або 200, Індія – 200, Китай – 240, Франція – можливо, 200, Британія – 200. Усі ці країни – проблема, про яку я готовий вести мову окремо, але в них відносно мало боєзарядів. А Росія та США і далі мають тисячі, хоча більше не перебувають у протистоянні. Їм не потрібні всі ті бомби. Я зараз не говорю, що ми негайно маємо звести це до нуля. Але знаю чимало військових, які кажуть: якби ми – Росія і США – сьогодні ж зменшили ядерні арсенали наполовину, то це жодним чином не знизило б рівня нашої безпеки. Отже, є цей величезний надлишок. Тому до того як вести мову про 120 пакистанських боєзарядів, що дають змогу почуватися тій країні безпечніше поруч з Індією, треба згадати про 2 тис. у США – стратегічні ядерні боєголовки, що не враховані в жодній угоді про стратегічні озброєння. Це так званий резерв – вони на складах, запасні. А також про тактичну ядерну зброю РФ – озброєння близького радіуса дії, які стали для неї тепер важливішими через занепад її звичайних озброєнь. Їх також не стосується жодна угода. Вони не пораховані, невідомо, що з ними. Візьмімо лише ці два види, які я згадав. Уявімо собі, що кожна сторона відмовиться від 2 тис. – разом уже 4 тис., і це більше, ніж усі ядерні боєзаряди решти держав світу. Якщо говорити про бажання позбутися спадщини холодної війни, то насамперед треба братися за найбільші арсенали.
У. Т.: Однак деякі дуже впливові люди кажуть: ядерна зброя була стримувальним чинником близько півсторіччя. Вона показала свою дієвість. Її треба зберегти.
– У макросенсі так і було. Після Хіросіми і Нагасакі ядерну зброю за ті десятиріччя не використали в бойовій ситуації ні США, ні Радянський Союз. Можна сказати, що вона тримала сторони напоготові й стримувала їх. Але часто люди не знають (і це одна з причин, чому я написав свою книжку), що ядерне протистояння та утримування зброї в бойовій готовності небезпечні самі по собі. Твердження, що зброя масового знищення зберігала мир, є певною мірою перебільшенням. Ось два приклади: 1961 року бомбардувальник Б-52 зазнав технічних неполадок у небі над США. Він скинув чотири атомні бомби. З них три просто впали. А четверта почала посекундний відрахунок до вибуху. Лише один останній запобіжний механізм, контрольований пілотом, не допустив ядерного вибуху. Проте якби він стався, уявіть собі, чи могли би ми нині казати, що ядерна зброя допомогла утримувати мир? Ось ще один: у першому розділі своєї книжки я пишу про фальшиву тривогу в центрі раннього попередження на південь від Москви. Систему попередження тоді «перемкнуло», і згідно з її даними Радянський Союз зазнав масованого ракетного нападу. Це лише одна з багатьох фальшивих тривог. Чи знаєте ви, що їх були сотні?! Отже, впродовж усього того часу траплялися аварії, нещасні випадки, помилки та фальшиві тривоги, кожна з яких могла призвести до ядерного вибуху. Людству просто… дуже пощастило!
А БЕЗ НЕЇ КРАЩЕ
У. Т.: В Україні часто доводиться чути про те, що вона зробила помилку, відмовившись від своєї частки радянських ядерних арсеналів, що і з нею держава була би сильнішою і захищенішою.
– Вважаю, що такі аргументи хибні. Ті, хто про це заявляє, напевне, не думають про те, яку насправді цінність мали би ті ядерні озброєння для України. Я кажу про їхню цінність як стримувального чинника. Хто тієї зброї боявся б? Не думаю, що це була б Росія. У неї такої зброї набагато більше, ніж було б в України. Крім того, РФ контролювала всі коди для запуску ракет. На мою думку, коли Радянсь-
кий Союз розпався, цінність тієї ядерної зброї як стримувального чинника і її політична цінність почали втрачатися. Відверто кажучи, Україна зараз, напевне, у кращій безпеці й витрачає на оборону менше коштів. Чи ви думаєте, що у вашої держави були б нині ліпші відносини з іншими країнами та НАТО, якби вона мала на своїй території радянські ракети? Україна мусила б утримувати ті озброєння, видобувати уран, думати, як не допустити вибуху, оберігати їх, охороняти від викрадень. І, крім того, було б безліч ускладнень. Не тому, що хтось боявся б використання тієї зброї Україною, а тому, що сучасним світовим загрозам не можна дати раду ядерним озброєнням. Чи можна захиститися ядерними ракетами від бен Ладена чи подібних? Фактом є те, що цінність і американської, і російської зброї масового знищення знижується. Вона застаріває. Можливо, не повністю. У певних проблемних регіонах має певну вагу. Але навіщо це було б потрібно Україні?
У. Т.: Що може підштовхнути сучасних діячів до серйозних кроків, щоб якщо не позбутися, то принаймні зменшити кількість зброї масового знищення?
– Я не знаю, в якому напрямку рухається Росія. Але ми в США маємо дуже чітку систему влади. Військові служать цивільній владі. Політична система обирає президента, а не генерала. Якщо наші конгресмени, мери і губернатори, виборці скажуть: «Ми хочемо, щоб ви зробили ось це», то військові виконують наказ. Я не заперечую, що вони впливові. Якщо посадовці не можуть дійти згоди, то військові просто провадять звичну їм політику. Їх рідко можна побачити як джерело радикальних перетворень. Їх влаштовує статус-кво. І це частина проблеми. Наші політики виявилися нездатними зважитися на рішення. У результаті ми з дня в день прямуємо проторованим шляхом з усіма тими ядерними озброєннями. А військові із задоволенням рапортують: «Так, вони напоготові, вони в чотирихвилинній пусковій готовності! Вони нам потрібні!» Насправді політики рухаються і в протилежному напрямку. У нас є група членів Конгресу, яка проголошує підтримку ядерним озброєнням і їхньому фінансуванню. Отже, політики працюють у багатьох різних напрямах. І це одна з багатьох причин того, що ми досі маємо ту зброю. Конгресмени, які виступають за збереження ядерних озброєнь, у певному сенсі можуть бути впливовішими, ніж ті, що висловлюються за те, щоб позбутися її.
Читайте також: Не зберегли