Мераб Кікабідзе: «Не можна виграти війну в цілого народу»

Тиждень поспілкувався з людиною, яка на собі відчула, що таке війна з путінською Росією. Колишній командир 42-го батальйону грузинської армії поділився з українцями рецептами ефективної протидії військовій агресії.

Хотів би привітати український народ із перемогою на Майдані. Справді, те, що я побачив, – це абсолютний тріумф його духу. Саме тому найголовнішим в умовах нинішньої війни має бути заклик до захисту власного дому та Батьківщини. Такі гасла здатні об’єднувати людей перед обличчям агресора.

Я хотів би поділитися з українцями власним військовим досвідом та відчуттям ситуації. На мою думку, головне – зосередитися на обороні своєї країни. Якщо буде така мотивація, то люди зможуть чинити опір будь-якій армії, тим більше такій нещасній, як російська. Якщо міркувати з цих позицій, то немає нічого нездійсненного.

розповіді про хоробрість усієї російської армії не мають жодного зв’язку з реальністю

Якщо кожен чоловік, здатний тримати зброю, зрозуміє: те, що коїться в Криму, завтра може статися в Донецьку, Дніпропетровську або Києві, це буде найкращою причиною для організації оборони власного дому, вулиці, міста.

Що стосується російської армії. Те, що я спостерігав у серпні 2008 року в Грузії і нині в Криму, – різні речі. Однак ця різниця зовсім не означає, що нині війська РФ є в чомусь ліпшими. Ми бачили переляканих полонених російських солдатів у мокрих штанях, тому можемо це стверджувати.

Читайте також: Путін-облом. Війна переноситься до виборів

Думаю, якби в нас 2008 ро­­ку під час російсько-грузинської вій­­ни був нинішній досвід, а також якби поруч стояв увесь цивілізований світ, ми досягнули б зовсім інших результатів.

Не варто чекати чогось нового від російської армії в плані тактики. У її діях 2008 року не було жодних новацій, які нас здивували б. На жаль, під час розгляду нашого воєнного конфлікту на передній план виходить порівняння чисельності збройних сил. Так, станом на 2008-й ми мали 30-тисячну армію з 6–8 тис. бойового складу. Від цих боєздатних 6–8 тис. грузинських військових треба відмінусувати аж 3 тис., які перебували в Іраку та Афганістані.

У нинішню добу немає сенсу оцінювати армії за кількістю танків, літаків або гелікоптерів й навіть чисельністю особового складу.

Формула перемоги в сучасній війні, на мій погляд, досягається лише тоді, коли народ перебуває разом зі своїми збройними силами. Коли населення допомагає їм усім необхідним. Що я розумію під допомогою населення? Кожен будинок, село, вулиця, місто мусить давати відсіч ворогу. Для цього не потрібна тактична підготовка українського селянина чи городянина. Як зараз жартують, «коктейль Молотова» – це найкраще, що вигадав Молотов.

Читайте також: Армійська альтернатива: як стати гвардійцем-резервістом

Я не проходив військової служби в російській армії, але знаю, що коли війська РФ наражаються на опір місцевого населення, то зупиняються надовго. За будь-яких обставин. Саме так було в Горі, яке залишила грузинська армія, але росіяни боялися навіть зайти до міста, щоб не наразитися на «теплу» зустріч. У тактиці їхніх військ передбачено: коли втрати особового складу сягають 30%, просування вперед неможливе. За таких обставин гарантована зупинка російських військ щонайменше на три дні.

Тому повторю: лише армія кинута сам на сам, без підтримки населення, не зможе протистояти агресорові.

Ця підтримка може мати різні форми. Достатньо не давати окупантам помешкання, харчів та води. Супротивник мусить відчувати вороже ставлення до себе з боку місцевих мешканців, це вкрай деморалізує армію.

На жаль, є забагато міфів про непереможність російського війська, однак це лише міфи. Коли бачиш, як утікає генерал супротивника, поранений у гузно, то перестаєш цьому вірити. Тільки після війни з Грузією у війську РФ розпочалася реформа на зразок грузинської. Було ухвалено рішення про формування нових типів сучасних військових з’єд­­нань на відміну від старих радянських, які панували в російській армії.

Щоб не заходити далеко в поясненні цієї тези, зазначу: навіть тримати автомат на сучасний лад росіяни навчилися в нас після війни 2008 року, а доти робили це таким чином, що користуватися ним за призначенням їм було вкрай важко.

російський солдат воює не тому, що відчуває справедливість війни, а тому, що виконує наказ

Чомусь я переконаний, що до Автономної Республіки Крим Росія ввела не так саму армію, як спеціальні війська, спецназ. Тому в українців, можливо, склалася хибна думка, ніби саме такий вигляд, у новому камуфляжі та із сучасною зброєю, має російський солдат. Насправді він (типовий) роздягнений і роззутий, а часом іще й напівголодний. І в такому фізичному та моральному стані точно не готовий до активних бойових дій. У Криму ви побачили показовий виступ російських військових, однак ці театральні лаштунки не поширюються на всю їхню армію.

Після війни 2008 року Гру­­зія розпочала приготування до формування військових резер­­вів країни. Гаслом цієї кампанії стали вже не раз згадувані мною слова Міхеїла Саакашвілі: «Захисти своє місто, захисти своє село, захисти свою Батьківщи­­ну!». Щойно ми почали втілювати цю програму в життя, Путін оголосив, що в РФ також створять Національну гвардію. Навіть російські спеціалісти розуміють, що проти цілого народу не здатна воювати жодна армія. Як приклад варто навести Афганістан, де ворогом солдату може бути кожен мешканець країни.

Знаю, що Україна почала створювати Національну гвардію. Переконаний, що її масштабні навчання здатні остудити голови російських військових. Однак це треба робити негайно.

Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки

Я бував в Україні й від 2005 року не помітив жодних серйозних реформ у ЗСУ. Мені важко оцінювати боєздатність і просякнутість російською агентурою. Тому наразі дуже важливо, щоб кожен український військовий був переконаний, що поруч із ним стоятиме весь народ і що його родина захищена від окупаційної армії. Це буде найбільшим ударом по агресору, коли спротив рішучий та безкомпромісний триватиме на всій території країни. Зворотного шляху в українського народу немає, і це єдине, що реально може зупинити ворога. Тому створення Національної гвардії є чи не голов­­ним рішенням, яке варто втілювати в життя.

Батальйон, яким я керував, налічував 400–500 осіб, тоді як чисельність ворога була втричі-вчетверо більша. Звичайно, це приблизна оцінка сил. Щоб зрозуміти тодішній дух російської армії, наведу простий приклад. Навпроти нас на позиції стояли три їхні БМП. В одну з них поцілив із РПГ наш солдат. Екіпажі двох інших просто ганебно втекли зі своїх машин, хоча ті були неушкоджені. Тому розповіді про хоробрість усієї російської армії не мають жодного зв’язку з реальністю.

Організовуючи народний спротив російській окупаційній армії, варто розуміти деякі речі. По-перше, не слід очікувати пом­­с­­ти цілому населеному пункту, як могла собі дозволити російська армія в Чечні або радянська в Афганістані. Такі варіанти виключені. По-друге, у світі не існує армії, здатної воювати в кожній географічній точці навіть найменшої країни. Вразливі місця – блокпости, що розкидані і є легкими мішенями для знищення силами населення.

Читайте також: Як врятувати Україну?

Те, що я побачив на Майдані, коли поранені люди, прикриваючись простенькими щитами, йшли в наступ, – це підтвердження того, що Україна переможе. Із таким духом неможливо програти війну. Головне, щоб цей дух і принципи самоорганізації Майдану тепер допомогли чинити збройний опір російській агресії.

Щойно армія РФ побачить, що проти неї воює весь український народ, вона буде змушена зупинитися незалежно від того, яке озброєння використовуватиме. Щоб український солдат, який служить у Криму, а родом із Донецька, перебував у доброму психологічному стані й упевнено воював, він має знати, що його домівка й родина будуть захищені.

Не такими сильними є російська армія та російський солдат. Бо він воює не тому, що відчуває справедливість війни, а тому, що виконує наказ. Нам доводилося спілкуватися з російськими полоненими, які в один голос казали, що не хотіли йти до Грузії, однак мусили підкорятися. 2008 року в Цхінвалі воювали дві армійські грузинські брига­­ди, а також батальйон спецназу. В нас не було жодної авіації чи ППО. Тому практично із кожної сутички нашої армії з російсь­­кою ми виходили переможцями, однак брак авіації робив нас уразливими й примушував до зміни позицій.
Другою проблемою крім бра­­ку ППО стала паніка, яка поширювалася серед солдатів через мобільні телефони. Якби не во­­ни, ситуація була б інакшою.

Після війни, вже 14 серпня 2008 року, частина спецназу Грузії була переодягнена в поліцейську форму, оскільки поліцейські не вважалися противником російської армії, та відправлена до окупованого міста Каспі. Таким чином збиралися дані про її плани. За інформацією моїх колег, протягом усіх 10 днів, доки там перебували російські військові, вони були страшенно налякані, благали грузинських поліцейських не залишати їх на чергуванні, побоюючись нападів місцевого люду. Однак населен­­ня не створювало їм проблем. Багато грузинів навіть після початку війни вірили в добрі від­­носини між ними та росіянами, згадували Радянський Союз тощо. А ось російська армія, яка нібито почувалася переможцем у війні, щоночі боялася мирних мешканців.

Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?

Поки українські політики шукають способи дипломатичного вирішення нинішніх проблем, населення мусить іти до лав Національної гвардії та інших форм мобілізації, перешкоджати руху важкої техніки й тан­­ків, допомагати боронити свої населені пункти. Самі громадя­­ни мусять створювати різноманітні резерви для армії.

Проблема полягає ще й у тому, що в ЗСУ перебувають солдати та офіцери, які за першої нагоди кинуть зброю і порушать присягу. Тому питання фільтрації кадрів є першочерговим. Такі люди не мають воювати, оскіль­­ки вони деморалізують своє оточення і становлять не меншу небезпеку, ніж вороже військо. Їх треба вивести з лав діючої армії та відправити до запілля без можливості об’єд­нан­­ня між собою. Краще мати 10 перевірених солдатів, ніж 20, із яких половина може здатися ворогу або створити паніку.

Завданням найвищого керівництва України є наголошення на недоторканності території України, на тому, що жоден сантиметр української землі не буде відданий ворогу. Тільки така позиція веде до перемоги. В інформаційній війні населення необхідно надавати чесні та перевірені відомості. Ми живемо в ХХІ столітті, і поєднання інформаційних технологій та ідеології перемоги є дуже важливим у сучасній війні.

У вас уже були випадки, ко­ли люди, відповідальні за оборону України, не виконували своїх обов’язків або демонстрували боягузтво чи паніку. Їх термінове публічне покарання має слугувати прикладом для тих, хто ще вагається. Кожен військовий командир повинен особисто відповідати за готовність своєї військової одиниці до опору й му­­сить докласти максимум зусиль для підвищення боєздатності, не чекаючи наказів Міністерства оборони України чи відповідних ресурсів. Часу для організації оборони своєї землі в українців обмаль.

Зважаючи на досвід Майдану, я переконаний, що громадські структури та окремі громадяни здатні підштовхувати керівництво інтенсивніше мобілізувати людей до Збройних сил України та Національної гвардії, запроваджувати навчання для цивільного населення, а також боронити кожен населений пункт.

Щоб сприяти піднесенню бойового духу, варто вже зараз демонструвати населенню та військовим фільми про історію України, про збройні конфлікти за участю Росії.

Слід готуватися до масштабної партизанської війни, причо­­му першість у ній повинні взяти колишні військові, які мають очолити рух спротиву. Партизанська війна неможлива в умовах, коли суспільство беззброй­­не, тому варто вже зараз прий­мати рішення щодо порядку надання зброї населенню. На мою думку, Майдан і його активісти заслужили право володіти нею, тим більше якщо йдеться про захист України від військової агресії.