Українська дипломатія в партнерстві з іноземними колегами веде тривалі виснажливі перемовини з Москвою. Результати всіх цих надзусиль мінімальні. Це особливо яскраво проявляється, коли йдеться про долю людей, що стали жертвами агресивної війни РФ. Москва вперто не бажає обмінювати українських військовополонених, політв’язнів і заручників на російських бойовиків, агентів і пропагандистів, що перебувають в українських місцях ув’язнення.
Західні діячі, а відтак і українські, ніяк не можуть збагнути, чому Кремль не хоче йти на такий здавалося б обопільно вигідний обмін-усіх на всіх. А тому, що Кремль існує в зовсім іншому ментально-політичному світі. Для будь-якої європейської країни( з Україною включно) такий обмін-велике благо, позитивні очки для керівництва, схвальне сприйняття електорату тощо.
Читайте також: Краще пізно, ніж ніколи
Але російська влада мало залежить від суспільства, та власно кажучи там і суспільства немає, а є лише піддані, які виховані так, що відчувають велике задоволення від бід ворога, а не від щастя співвітчизників. Тому нехай виздихають всі російські в’язні в Україні аби лише українцям у російських тюрмах не стало легше, аби тільки російська публіка бачила твердість, силу і непримиренність своїх вождів. Тому доля людей, що перебувають в ув’язненні по обидва боки фронту для РФ є не більше, ніж об’єкт і знаряддя шантажу проти України: або якісь українські політичні поступки (наприклад, прямі перемовини Києва з «ДНР-ЛНР», що сприятиме зняттю санкцій з Росії),або ніяких поступок з російського боку, хоча поступками в Москві вважають нормальну дипломатичну поведінку. В цьому сенсі російська політика є традиційною. Як казав літературний герой Пушкіна Борис Годунов:
Суворістю невсипною лиш можем
Ми стримать люд…
Ні, милості не відчува народ:
Твори добро-не скаже він спасибі,
Грабуй, карай-тобі не буде гірше.
Найстрашніше російському лідерові продемонструвати свою поступливість і втратити своє обличчя. Це модель злочинної групи, де ватажок не може визнавати своїх помилок, таке визнання дорівнюється втраті права на лідерство.
Після вердикту Гамбурзького трибуналу з морського права, де вимагають повернення на батьківщину захоплених Росією українських моряків і кораблів, що сталося поблизу керченської протоки восени 2018 року, світове співтовариство постало перед викликом: що робити, якщо Росія відмовиться виконувати рішення міжнародної правової інституції? А РФ уже відмовилася. Тільки сила, економічний тиск, загроза великих неприємностей можуть вплинути…
Приміром, дуже суттєвим методом примусу до виконання рішень міжнародного суду з морського права може бути обмеження доступу російським цивільним судам і військовим кораблям до портів Європи і Америки.
Це ті реальні кроки, що справляють враження на російську сторону.
Читайте також: За російським аусвайсом
Західним державам, маючи справу з Кремлем, треба розуміти, що в Росії в європейський політичний словник ( право, свобода , демократія, суверенітет і т. д.) вкладають зовсім інший сенс, ніж на Заході. Чудовими західними поняттями кремлівські політики користуються в інтересах маніпуляцій.
В міжнародному праві Москва звертає увагу лише на ті пункти, які сприяють її інтересам, геть відкидаючи все, що в її інтереси не вписується.
Деякі російські мислителі, зокрема представник течії євразійців, визнавали, що за зовнішньої подібності європейська і російська правова і політична свідомість принципово різняться. Зокрема, один із лідерів євразійства Пьотр Савіцкий в 1926 році писав: « Незважаючи на всі старання імператорських університетів, римське право у нас в Росії не прищепилося. Його принципи були надто чужі духу російської правосвідомості. Це далося взнаки також у сфері основної проблеми-проблеми власності. Як іноземні, так і російські юристи часто і настійливо вказують на відсутність у російському народу західної ідеї власності».
А французький військовий атташе в Москві підполковник Л.Сімон писав 14 червня 1937 року: «…. не треба забувати, що в Росії людське життя ніколи не мало великої цінності. Самі слова не мають того значення, котре надається в Західній Європі. Такі справи зі словами «свобода» і «демократія», котрі тут вимовляють радше через хитрість і котрі не відповідають ідеї, що вкладаємо в них ми». Отже, так чи інакше змусити Росію хоч якось дотримуватися світового порядку можна лише невблаганною силою і послідовністю.