Щоб зрозуміти настрої суспільства, використовують різні засоби: проводять масштабні соціологічні дослідження, круглі столи та дискусії, залучають відомих експертів або вимірюють кількісні показники патріотичних чи культурних заходів. І це складається в більш-менш об’єктивну картину, яка інколи несподівано ілюструється самим життям.
Днями я випадково підслухала розмову школярок, які разом із групою продовженого дня гуляли в місцевому парку. Вони плели віночки з жовтих кульбаб і завзято дискутували. Одна запевняла, що в нас іде війна з Росією, інша заперечувала, мовляв, вчителька казала, що з Москвою. Третя, яка саме принесла нову партію квітів для прикрас, нарешті помирила їх, запевнивши, що це те саме, але воює в нас тут Америка. На сусідній лавці пані поважного віку зізнавалася в телефонну трубку, що чекає, коли нарешті українські військові підуть із Донбасу, а місцевих знову поважатимуть за тяжку працю. Вона казала це дуже голосно, намагаючись перекричати заіржавлену пісню про російських «оперів», яка долинала з кав’ярні, та «Воины света», яку було чути з якоїсь автівки, припаркованої неподалік. А за сотні метрів звідси громадська організація, що відродилася з попелу місцевого осередку Партії регіонів, виставляла стенди з рекламою конкурсу «Спасибо деду за победу», призами заманюючи молодь брати в ньому участь. А двома кварталами вище квіти під фотографією молодого воїна, який загинув, захищаючи це місто вже в нинішній війні. Весь цей «вінегрет» свідчить про певні тенденції в самоідентифікації місцевих мешканців, які досі балансують між регіональною винятковістю, що підтримується повзучим реваншем пострадянського виміру, і намаганням відчути себе своїми в українському просторі.
Читайте також: За російським аусвайсом
Регіональне дослідження громадської думки, яке провів у Донецькій та Луганській областях (на контрольованій Україною території) Фонд «Демократичні ініціативи» в листопаді 2018 року, засвідчило: погляди мешканців розділилися практично навпіл: 39% вважають, що сьогодні триває війна України з Росією, 40% — що ні. І це найяскравіший показник роботи пропаганди: саме в регіоні, де можна наочно побачити, почути та дізнатися від рідних чи знайомих про присутність російської техніки та військових, у причетність РФ до окупації вірить найменший відсоток (загалом по Україні 72%). Дослідники стверджують, що 49% жителів Донбасу все ж таки вважають Росію стороною конфлікту на Сході, але в різних іпостасях. Третина переконана, що РФ постачає зброю «ДНР» і «ЛНР», 27% — що контролює всі політичні та воєнні дії «республік», і тільки 23% — що її армія воює на боці «ЛДНР». 24% узагалі говорять про гуманітарну допомогу Росії Донбасу. Ці цифри, звичайно, логічніші, ніж сперечання дівчат із кульбабами, але все одно показують певний дисонанс у сприйнятті подій мешканцями Сходу. Бо за п’ять років інформаційна війна з нашого боку тут була недостатньо інтенсивною, щоб кардинально змінити розстановку сил (див. «Погляд»). Але в цих 39%, які визнають війну з Росією, можна розгледіти нехай не зовсім прямі, але все ж таки позитивні тенденції. Частка тих, хто чітко розмежовує нападників і захисників своєї землі, значно зросла порівняно з довоєнним ставленням мешканців Донбасу до РФ. І серед них зараз не тільки патріотично налаштована активна меншість, а й звичайні люди «поза політикою», яких російська воєнна агресія змусила переглянути своє ставлення до північного сусіда. Але, думаю, у цьому випадку йдеться все ж таки не про емоційне сприйняття себе на якомусь боці, а радше про констатацію самого факту війни. Особливо якщо взяти до уваги, що основну провину за війну 57% мешканців Донбасу покладають на нинішню українську владу, ще 33% звинувачують режим Януковича, 24% — Майдан, 19% — США. І тільки 22% — Росію, а 14% — бойовиків, які захопили владу за допомогою зброї.
Читайте також: Що дають?
Із цього боку цікаво подивитися й на результати прямих досліджень, які наприкінці 2018-го провів Київський міжнародний інститут соціології. Так, 70% мешканців східних регіонів позитивно ставляться до Росії, що вдвічі більше, ніж загалом по Україні. Хоча майже такий самий результат (78%) був по всій країні ще в лютому 2014-го, але з початком бойових дій він став стрімко падати. Однак оптимізму додає те, що людей, які вважають, що Україна та Росія повинні об’єднатися в одну країну, на Донбасі лише 8%, а це майже удвічі менше, ніж було по всій Україні в травні 2014-го.
Додам ще трохи власних спостережень, які поки що важко перевести в цифри. Попри доволі потужне й нечуване раніше залучення до українського культурного життя, яке спостерігалося на Донеччині протягом останніх п’яти років, навряд чи варто очікувати швидкої зміни поглядів та ідентичності. Відкриті креативні простори, гастролі письменників та артистів, фестивалі, культурні обміни та спільні проекти в будь-якому разі орієнтуються на молодь та активне населення й 
майже не впливають на традиційно пасивну більшість. Хоча, як приклад, різноманітні вертепні фести, що останнім часом стали модними, для деяких верств населення Сходу були несподіваним відкриттям і доволі успішно прижилися, витіснивши традиційне на всі випадки «дайте, дядько, п’ятака». А ще дуже показовим і дієвим засобом акцентування причетності до процесів, що відбуваються по всій Україні, стала декомунізація, яка навіть на Донбасі була доволі стрімкою та безболісною. Окрім відвертих озлоблених прихильників минулого тут уже ніхто не вимагає повернути пам’ятники комуністичним катам чи старі назви міст і вулиць.
Попри зусилля «защитников русского язика», не була «больовою точкою» й активна українізація. Хоча понад 66% мешканців Донбасу говорить виключно російською, а 73,5% вважають, що вивчати її в школі треба нарівні з українською (результати дослідження КМІСу), у містах з’являється дедалі більше оголошень і вивісок українською мовою, говорити на офіційних заходах російською вже вважається моветоном, на державну поступово переходять провідні регіональні видання, не втрачаючи своєї аудиторії. Разом із закриттям на традиційних вугільних територіях шахт і підприємств поступово почали «відвалюватися» й тези про винятковість та обраність гірників, «які не гонять порожняк». Мешканцям нешахтарських сільських регіонів, що опинилися по цей бік лінії фронту, наприклад, набагато ближча ментальність Слобожанщини. І так, український паспорт, який дає можливість без оформлення дозволів у посольствах подорожувати Європою, куди з Донбасу їздять не менше, ніж з інших регіонів, також є однією з причин того, що відчувати себе громадянином України приємно.
Читайте також: Труднощі становлення
Але всі ці, можливо, й не такі масштабні зміни стають помітнішими, якщо порівнювати ідентичність східняків не з мешканцями інших областей, а з людьми, які лишилися в окупації. І від цього порівняння стає моторошно. Бо навіть невеличкі кроки до українського та європейського, які можна помітити по цей бік, бачаться майже прірвою між пропагуванням імперських амбіцій, страхом, репресіями, культом минулих війн та комендантськими годинами. І поки що дуже важко сказати, чи втримаємо ми якийсь хиткий баланс, чи вистачить нам цієї зміни ідентичності, щоб ментальна російська прірва не поширилася на весь регіон.