Хлоп закохався. Вона — ідеальна жінка, вона — світло для нього. Ні — хай бог милує — він не збирається її присвоювати, навіть говорити до неї не збирається, лише дивиться на неї здалеку і гадає, яке у неї ім’я. І боїться те ім’я дізнатися, бо тоді захоче її собі всю — дивись пункт про намір-не-присвоювати. Тож хлоп вирішує вивчити напам’ять весь календар, де зазначені імена іменинників на щодень. Серед тих імен буде, певно, ім’я прекрасної дівчини. У такий спосіб хлоп наблизиться до об’єкта кохання, але той усе ще залишатиметься непевним. І Оскарс береться зубрити календар, спочатку запросто, але ближче до дзядів — уже складніше. А оскільки Оскарс з людьми і до людей говорити не любить, а ті, цікаві, все шукають приводу з ним побазікати, то тепер на вулицях його питають, на який день припадають чиї іменини. Оскарс відповідає — так і заробляє різвисько Календар. Втім, перепрацював хлопака: до грудня йому світять нервовий зрив і психіатрична лікарня. Все то наполегливість у вивченні іменинників, а істинної причини Оскарс не озвучує, і ніхто не знає, що то все через кохання.
Надто ексцентричне рішення, скажете? Хай кине перший камінь той, хто, закохуючись, не ухвалював дивакуватих рішень, щоби наблизитися до пасії. Чи не слухали ви й не завчали напам’ять його/її улюблених пісень? Чи не читали доти непотрібні вам статті й книжки з археології / інженерії літальних апаратів / нумізматики, котрою цікавиться він/вона? Чи так важко вивчити кількасот імен, якщо серед них — те саме, ім’я близької людини? Ну так, Оскарс уперше в житті закохався (здається, відчуття, яке він фіксує, — таки кохання). Закоханий і дивак — синоніми…
Оскарсу під сорок, він живе з хворою літньою матусею, підбухує і переховується у покинутій лікарні. В світлі цієї інформації стає тривожно, скажіть? Так міг би починатися трилер про сталкера. А що як я додам, що Календар/Оскарс — людина «з синдромом» (так він сам себе називає одного разу, не уточнюючи діагнозу) і що світ ми бачимо його наївними поглядом і не маємо змоги перевірити, що ж відбувається насправді? Тривожна ситуація поволі перетворюється на критично тривожну, еге ж? Зло може бути спричинене людиною, яка не має на меті зла, так іще страшніше… Стоп! Менше драми! Все не те і не так. «Мене звуть Календар» Андріса Калнозолса — суперпозитивне (місцями суперсентиментальне) чтиво, книжка, яка втішає і надихає, істинний good mood від кости і крові. Зав’язка роману справді може скидатися на трилер про переслідування. Але вся ця тривожність зараз — лише в голові читача (моїй, вибачте, голові, скажімо), яку привчили, що ненадійний оповідач привносить у прозу очікування катастрофи, і її не уникнути, бо сподіватися в літературі історій щасливих людей намарно. Але часом календар — це таки просто календар, а поклоніння дамі серця — таки просто поклоніння. А щасливі люди просто бувають.
А оскільки книжки про щасливих людей неймовірно нудні, то героїв слід усе-таки помордувати. (Почитала, що Андріс Калнозолс за першою освітою є актором лялькового театру — лялькар, значить, буквально. Посміхнулася собі: пан знається на професії.)
У малому пострадянському містечку, яке розросталося навколо великої фабрики і разом із нею помирало, живе мало-мало молодих людей (єдина пара 25+ одружується і тут-таки емігрує до Італії). Ну, чи ми молодих просто не бачимо, позаяк Оскарса більше цікавлять люди старші й літні.
Містечко, до речі, горбисте і гористе — мабуть, то десь поряд із Талсі. Те місто, чесно кажучи, здається найцікавішим у романі. Клаустрофобний простір планети, що гине, атмосфера розпаду і смутку, що, втім, викликає ностальгію. Є там одна колоритна пані, яка на великому городі приватного будинку вирощує кабачки — самі лише кабачки, — а потім готує їх у десятки різних способів і маринує сотні слоїків кабачків. Уже під завісу ми дізнаємося, що кабачки Яніни — як імена з календаря, що їх вивчив напам’ять Оскарс, себто знак пошани коханню. Колись чоловік Яніни був репресований і закатований, бо замість квітів на громадських клумбах посадив кабачки, аби люди хоч ними наїлися. Тепер овдовіла Яніна все життя ростить кабачки. Ще одна сцена: Календар знаходить старий телефонний довідник, за яким уже не може нікому додзвонитися. Але саме звідти видобуває телефонні номери старих, котрі створять таку собі «комуну Оскарса»: трудового емігранта, журналіста з Естонії, притрушеного комуніста, працьовитої швачки, інфантильної п’янички, колись гарнюні-утриманки, колишнього зоотехніка — наче з пізньорадянського підручника суспільствознавства зійшла та строката компанія. Місто тепер належить маргіналам, що колись складали кістяк суспільства, їм же належить і роман. І ще одна сцена: вулицею біжить собака, на шиї якого хилитається розірваний ланцюг. Оскарс проводжає його поглядом: пес здобув свою свободу. Сам Оскарс міста не покидає, за його межами — «заборонена зона». Те містечко в горах — ескіз у дусі французьких екзистенціалістів: помираюче і вічне. А це я ще про закинуту фабрику не розказала (але розкажу).
Високий кремезний Календар плекає надію, що в цьому незалюдненому місті серед гір його ніхто не бачить. Оскар живе з мамою, їй 80, вона була дитиною війни — Другої світової, в сенсі. Останнім часом вона хворіє і все частіше говорить про часи, коли її поруч із Оскарсом не буде. І це проблема: живуть вони на пенсію з інвалідності, Оскарс несоціалізований і не спроможний про себе попіклуватися — скажімо, готувати не вміє. Але навчиться, бо за кілька місяців уже торти випікатиме. Щонеділі Календар ходить до церкви, він палкий вірянин, а окрім того, старий священник Арвідс — його душпастир. На прохання Арвідса Календар і пише щоденник, який ми читаємо. З записів дізнаємося про спроби Календаря сепаруватися від матері (і переїхати у закинуту лікарню), завести нових друзів — насамперед це 95-річна запійна Яніна і 30-річний науковець, котрий лікується від раку гортані, зайнятися благочинністю — влаштувати супову кухню при церкві, розширити коло спілкування за рахунок літніх людей, котрі мають втілити Оскарсів театральний проєкт… Сюжет дещо ди(ва)куватий, тим і симпатичний. Те, з якою наполегливістю Оскарс шукає пригод на свою і чужі голови, робить «Календар» місцями дуже смішною шахрайською оповідкою (кілька сцен пиятики в компанії 90-річної бабці, котру недоумкуватий велетень возить містом у тачці, а та знай прикладається до пляшчини і дає вказівки й гризеться з «мусорами», створюють хвацьку атмосферу пікарески).
Роман структурований як щоденник. Оскарс описує враження від кожного дня, але при тому і як Календар. Раз на тиждень він обирає собі нове слово за порадою священника і обмірковує значення того слова. «Стеження», «Прихід», «Історія», «Діти»… стартує роман із «Важливо», а завершується «Надією». Оскарс переказує події одного року свого життя так, як розказують давні легенди. А якщо дитина, наслухавшись легенд і казок, розчарується в реальності, що її оточує, тим і краще: спочатку вірити всім серцем, потім спробувати не вірити — і вірити знову, але по-іншому.
Саме такий шлях героя Оскарс і проходить, між іншим.
Поспіхом, пару разів він переказує щось важливе з давнини: історію про маму Клару і бабу Ліду. У ту війну, коли всіх розстрілювали, мама Клара була надто мала, і її не розстріляли, а от баба Ліда тоді вичудила: знайшла гранату і вирішила використовувати як товкачик для картоплі, людей перелякала. Оскарс переповідає нам це як родинну легенду. Що це за історія? Якщо це таки відбулося десь поруч із Талсі, а то й у самому Талсі, то там масово знищували євреїв, одну жінку переховували місцеві, але й цей сховок викрили, і євреїв у місті не залишилося. Навряд Клара врятувалася через вік — радше тому, що нею опікувалася місцева жінка, яка прикидалася юродивою, аби не виникало зайвих питань і підозр. Припустімо, саме таку легенду переповідає Календар. Припустімо, всі його історії такі.
Біда ж у тому, що легенда не передбачає катарсису. У фіналі Оскарс готовий іти з міста, де його нічого не тримає, туди, де його ніхто не чекає. По суті, це не фінал, а початок, бо «важливо: надія» — а це повідомлення-безкінечник. У фіналі нам важить не те, що Оскарс готовий вийти з аутичного простору міста (перепрошую, що нечутливо використала тут саме це слово, але мені здається, що діагноз Оскарса — десь у спектрі), а те, що він нарешті проговорює, що сталося з ним у лікарні, куди його віддала мати, бажаючи синові добра (без спойлерів, не бійтеся).
І момент зневіри мусить стати кульмінацією книжки про надію.
В онлайн-грі Оскарс бере собі нік ЗЕН — це від дзен-буддизму, хоча він і не знає такого скорочення. У фіналі «Календаря» не має бути добре, не має бути погано, має бути ніяк — така підказка.
Механіка емоцій, комунікації, механіка шляху. Калнозолс, а за ним і Календар свої світи не творять, а конструюють. У певні моменти і дуже несподівано Оскарс перетворюється на Елджернона, проникається «Пер Ґінтом», береться за «Гамлета», студіює праці з екології — це при тому, що, попри добру пам’ять, особливих інтелектуальних звитяг у Календаря доти не було. А художній світ «Календаря» водночас стає вкрай умовним. Андріс Калнозолс — насамперед драматург, а вже потім прозаїк, тому не прогнати своїх героїв через театр він не зміг. Тож і Календаря, котрий щойно сто сторінок тому вивчав нові слова і розказував про свої особливі педагогічні проблеми та освіту в неповні 9 класів, змусив писати і режисерувати геніальні (?) п’єси. Цю умовність треба прийняти, до того ж «Календар» бодай у Латвії таки став виставою. Книжка про виставу перетворюється на виставу — і так по колу, театральна умовність роману зрештою поглинає будь-яку його психологічну достовірність. (Хочеться нестримного позитиву — будьте готові обманюватися, вибачте. І не помічайте, коли Калнозолсу набридло жити думками Оскарса, і він сам пустився в умовиводи.)
Оскарс схильний до гри словами (подякували приміткам перекладача, який пояснює дотепи Календаря, без знання латвійської їх просто не зрозуміти і навіть не побачити). Головний дотеп у романі так само пов’язаний із грою словами. Фабрика, навколо якої закріпилося місто і покинуті цехи якої стали майданчиком для автобіографічної вистави Оскарса, звалася «Майбутнє». На ній виробляли меблі, у халупах головних героїв усі меблі — з «Майбутнього». Коли Оскарса накриває тривожний епізод, він переховується в цеху: «З грошима і горілкою втік до майбутнього» — це опис дуже, ну дуже буквальної дії, а не дотепна абстракція. А виставу свою, котра побудована на флешбеках із часів, коли Оскарса ув’язнили в психіатричній лікарні, він назвав «Сумна техніка». Прошу буквально: «Сумна техніка» в цеху «Майбутнього». А тепер без лапок: сумна техніка в цеху майбутнього. Очевидно ж, різниця в посланнях, правда? І нам важить те послання, де Оскарс не вірить словам і водночас надає їм надто вагомого значення.
Він вчить усі імена з календаря й не хоче знати імені дівчини, яку кохає. Бо імена не мають значення, імена втратили зміст, який був у слова спочатку, стали знаком, а затим — слідом. Оскарс намагається повернути іменами початковий зміст. В одній із наймиліших сцен Календар заспокоює хлопця, що ридає через погану оцінку у щоденнику. Він вирізає з кабачка пані й дарує ляльку малому. «Смайда» — нарікає він ляльку і малий посміхається. Смайда — ім’я, яке буквально значить Усмішка. Оскарс розкриває лапки в буденних повідомленнях: і це не найскладніший, але від того не менш дієвий спосіб зробити банальний світ химерним. Із меблями з майбутнього.
«Мене звуть Календар» — роман із Латвії. Латвійська проза у нас гостює так нечасто, що пропустити цей візит було б необачно. До того ж книжка стала мегахітом у себе на батьківщині: в оригінальних відгуках на неї проза Андріса Калнозолса описується як культова, етапна, ледь не вершинне досягнення національної літератури. Для нас, звісно, «Календар» таким не є і не буде, але розумна релакс-проза завжди знайде чим утішити і потішити свого читача, навіть того, хто не вважає «Календар» досконалою історією. Просто щось щиро людське… А що ж там із коханням? Воно у Оскарса, звісно, щасливе, хоч і нерозділене.
Книжки, схожі на «Мене звуть Календар»:
«Загадковий нічний інцидент з собакою» Марка Геддона і «Тадуш» Артема Поспєлова так само написані від Я, а оповідачем є людина нейровідмінна: картина події, котру читач мусить реконструювати самотужки, і розповідь у цих романах не збігаються. Що ж до теми, то тут випадкові люди (і не-люди) стають близькими й утворюють щось на кшталт ерзац-родини, обирають піклуватися одне про одного, утішаючи біль одне одного. Романи, котрі розказують такі історії, — наприклад, «Мандрівний замок Хаула» Діани Вінн Джонс, «Бора» Галини Вдовиченко, «Напрочуд кмітливі створіння» Шелбі Ван Пелт.