«Але це не книга про Росію та Україну. Це була б інша книга», — пише Анґела Меркель у пролозі до своїх мемуарів із короткою, але багатозначною назвою «Свобода». Утім саме Росії та Україні там присвячено чимало сторінок. Після відходу із посади канцлера у 2021 політикиня намагалася уникати публіки і майже не давала інтервʼю, аргументуючи якраз тим, що готує власну книгу. Бо після повномасштабного вторгнення Росії до України питань до неї чимало. Відповіді у книзі є і якщо коротко, то позиція Меркель — незмінна. Про це її книга, яка утім подекуди схожа на переписування новинної стрічки Єврокомісії та канцелярії Меркель від першої особи. Тим не менш, із цих сторінок можна видобути чимало цікавих фактів.
Буча та канікули в Італії
Розділ книги про Україну та Грузію в НАТО, авторка (чи точніше авторки, бо книгу Анґела Меркель писала разом у співавторстві із своєю багаторічною радницею Беате Бауманн) розпочинає із 24 лютого 2022 року — дати початку повномасштабного вторгнення Росії до України. Вона згадує про різанину, яку росіяни влаштували в Бучі і, як видається, основною причиною для цього стало «запрошення» від президента Зеленського до Анґели Меркель та експрезидента Франції Ніколя Саркозі приїхати туди та побачити, «до чого призводить політика поступок Росії». Володимир Зеленський озвучив його в одному зі звернень після того, як світ побачив наслідки російської окупації на Київщині. «Я вже не була канцлеркою, коли він це сказав. У той час я була в Італії з друзями, відвідувала музеї та церкви у Флоренції та Римі. Ця Поїздка була запланована ще під час мого перебування на посаді. Після відпочинку на Балтиці і деякого часу вдома в Укермарку, це була моя перша відпустка після відставки», — пише Меркель і обурюється тим, що папарацці ловили її на вулицях Флоренції та публікували ці світлини поруч із фотографіями із Бучі.
Анґела Меркель та Джордж Буш під час саміту НАТО у Бухаресті
В цьому на перший погляд сухому пасажі, де поруч різанина в країні всього за тисячу кілометрів від власної і насолода «заслуженим» відпочинком, — уся суть бачення політикинею російської війни проти України. Вона для неї емоційно далека, а отже й далекі будь-які думки про власні прорахунки, які цю війну уможливили. Попри те, що Анґела Меркель наприкінці мемуарів згадує, що в інтересах Європи, «аби Росія не перемогла». Вона мовчить, чи, на її думку, в інтересах Європи, аби перемогла Україна.
Рішення не надавати Україні ПДЧ під час саміту НАТО у Бухаресті у 2008 році залишається й далі єдиноправильним для ексканцлерки і вона на десяти сторінках «обґрунтовує чому» — там в основному вже сказане раніше: Чорноморський флот в Криму був перешкодою для членства («безпрецедентно для кандидата в члени НАТО бути настільки пов’язаним з російськими військовими структурами»), в Україні на той час лише меншість підтримували вступ.
Утім вона також розкриває підґрунтя своїх позицій, яке вочевидь мало вирішальне значення: «Я вважала, що було б грою з вогнем обговорювати статус ПДЧ для України та Грузії без аналізу ситуації з точки зору Путіна. Відколи Путін став президентом у 2000 році, одним з його найвищих пріоритетів було відновлення міжнародного авторитету його країни, щоб ніхто не міг ігнорувати Росію, а тим більше цього не могли робити Сполучені Штати».
Меркель описує, як вони із Ніколя Саркозі уніфікували свої позиції, як Джордж Буш намагався її переконати змінити думку, як боролися за слова у фінальному комюніке та «польську галантність» Леха Качинського, який поступився їй стільцем на саміті, аби вона ще раз опинилася в епіцентрі обговорення із ним та тогочасними лідерами країн Східної Європи.
Меркель розуміла, що її позиція вкрай неприйнятна для колег зі Сходу, але була задоволена тим, що вдалося уникнути «нового розколу НАТО», як це було під час інтервенції до Іраку. Утім після саміту поверталася додому зі «змішаними почуттями», оскільки та зустріч країн-членів НАТО, на її думку, оголила відсутність «послідовної стратегії» Альянсу у відносинах з Росією. «Багато країн Центральної і Східної Європи мали дуже мало бажання інвестувати в будь-які відносини з Росією. Здавалося, вони хотіли б, щоб їхній гігантський сусід зник з карти, просто перестав існувати. Їх важко було звинувачувати — вони так довго страждали під радянською владою…», — пише Меркель. — «Але Росія існувала, і вона була до зубів озброєна ядерною зброєю. Ніхто не бажав її зникнення з геополітичної точки зору і досі не бажає, хоча б тому, що вона є одним з п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН».
Як і співрозмовники американського журналіста Боба Вудворда у нещодавно опублікованій книзі «Війна» (The War), Анґела Меркель вважає, що однією із причини посилення агресивності Владіміра Путіна стала пандемія. Загалом, на її думку, це призвело до серйозних змін у глобальній зовнішній політиці. «Відсутність контактів віч-на-віч призвела до відчуження і нездатності досягти нових компромісів. Це стосується як Росії, так і Китаю», — вважає вона.
Українські політики очима Меркель
Більшість характеристик, які Анґела Меркель дає своїм політичним партнерам насправді достатньо банальна. Це швидше потреба додати епітетів, але й не образити, однак серед її згадувань про український політичний клас можна місцями видобути цікаві речі. Наприклад, вона згадує кілька разів про Віктора Ющенка, навіть про те, що на Мюнхенській безпековій конференції він сидів праворуч від неї (у той час, як Владімір Путін був ліворуч), але про якісь контакти з ним майже не йдеться. Також політикиня оцінила його промову після оголошення фінального комюніке Бухарестського саміту 2008 року, коли Україна та Грузія не отримали ПДЧ, як таку, що не містила «ознак незадоволення результатом, але, мабуть, [Ющенко] був розчарований».
Виступ Владіміра Путіна під час Мюнхенської конференції з безпеки, 2007 рік. Віктор Ющенко сидить праворуч від Анґели Меркель
Анґела Меркель розповідає, що була знайома із Юлією Тимошенко, оскільки «Батьківщина» має статус спостерігача у Європейській Народній Партії, частиною якої є ХДС. Характеризуючи її як «досвідчену, енергійну, риторично обдаровану» людину, вона не забула згадати про те, що публіці Тимошенко була більше знайома, завдяки «її зачісці з косою».
Ексканцлерка також розповідає читачам про свою зустріч із Віктором Януковичем у готелі «Kempinski» у Вільнюсі восени 2013 року після його відмови підписувати угоду про асоціацію. «Страх сочився з кожної його пори. Він, мабуть, знав, що опинився між молотом і ковадлом. Було безглуздо намагатися змусити його підписати», — пише Меркель.
Очевидно найбільше тексту авторка «Свободи» присвятила Петру Порошенку, з яким Анґела Меркель мала найбільше контактів. Так, вона пригадує, що під час першого знайомства, ще не будучи обраним президентом України, він попросив її про запрошення на святкування D-Day — річниці Дня висадки союзників у Нормандії 6 червня 2013 року, аби там мати нагоду «поговорити з Путіним безпосередньо». Меркель таке прохання видалося «сміливим», але Порошенка було запрошено. Цікаво, що вона не оминула згадати про те, що компанія «Roshen», яка належить експрезиденту, мала виробництво у Росії, а сам Порошенко «вільно говорив російською».
«Країна, якої вже не існує»
Половина життя Меркель пройшла в «країні, якої вже не існує», тож перша половина книги присвячена саме цьому, а також її контактам із Західною Німеччиною, де жила родина Меркель — бабуся та тітка. Подекуди розповіді про ці звʼязки, про позицію батька, якого називали «червоним пастором» через тяжіння до лівих поглядів, схожі на щоденник дисидента. Утім Меркель аж ніяк не була дисиденткою, але й не була пристосуванкою. Вона намагалася жити за тими принципами, які панували в її родині. Хоча якось майже піддалася на підказку однокласника назвати батькову професію «водій» замість «пастор» (німецькою вони звучать схоже Fahrer і Pfarrer), аби не страждати щоразу через неї. Анґела все ж «промимрила» так, що було зрозуміло, що він пастор.
Трирічна Анґела Каснер
На той час ще Анґела Каснер описує, наскільки сильно придушення Празької весни вплинуло на відносини її батька із державою. Саме через це він почав дистанціюватися від держави. «Згодом вони з матір’ю почали робити копії текстів, які у Східній Німеччині вважалися підривними. Серед них були твори письменника і дисидента Алєксандра Солженіцина. Мама друкувала тексти, а батько робив копії на копіювальному апараті пасторського коледжу», — пише Меркель. Батько їх розповсюджував. Звісно про це досить швидко дізналося Штазі. І от одного разу, коли батько перевищив швидкість на авто, замість дорожньої поліції потрапив на розмову до офіцера Штазі. Той намагався його завербувати. Батько, як пише Меркель, зумів відхилити цю пропозицію. «Якщо Штазі коли-небудь заговорить з тобою, — все, що тобі потрібно зробити, це сказати, що ти не зможеш тримати це в собі», — так повчав її батько сказати спецслужбістам НДР, якщо Меркель матиме неприємну нагоду з ними спілкуватися.
Чимало сторінок політикиня присвятила сірій буденності НДР. «Це пахне Заходом», — так у них в родині говорили про ніжний аромат хорошого мила або запашної кави. «Схід, навпаки, сильно пахнув миючими засобами, поліролями для підлоги та скипидаром. Цей запах досі стоїть у мене в ніздрях», — пише Меркель. Для неї НДР була втіленням несмаку, тож її любов до барвистих піджаків «ймовірно пов’язана із відсутнітю яскравих кольорів у східнонімецькому повсякденному житті».
Вибір Анґели Каснер вивчати фізику також повʼязаний із досвідом життя у тоталітарному суспільстві. «Я не вважала її найлегшим предметом у школі, але була й інша причина мого вибору: це була наука, і навіть НДР не могла перекрутити всі наукові факти. Два плюс два все одно буде чотири», — пише вона.
Любов до російської мови
Чимало пасажів у книзі присвячено захопленню Меркель вивченням російської. Вже під час написання докторської дисертації вона потрапила на тритижневий курс із вивчення мови у Донецьк. «Російська мова все ще зачаровувала мене. Однак, працюючи в науковій сфері, де переважала англійська, я майже не мала можливості говорити російською», — пише вона. Про той курс у Донецьку, пише Меркель, не може пригадати деталей, окрім того, що це було на початку 1980-х років. Там вона подружилася із одним із учасників курсу, а вже у 1983 році вона подорожувала з ним і його дівчиною Грузією, Вірменією та Азербайджаном. «Це була незабутня подорож», — пише Меркель.
Російську вона вивчала також і в школі, перемагала у різноманітних олімпіадах із цього предмету. Майбутня політикиня мала велике бажання говорити нею ідеально, тож не оминала можливостей «пошліфувати мову» із російськими солдатами та офіцерами, які на той час перебували у Східній Німеччині.
У якості винагороди за перемогу в одній із олімпіад, Меркель отримала можливість відвідати Москву та Ярославль на «потязі дружби». У Москві вона була найбільше вражена тим, що комсомольці, із якими спілкувалася група найкращих знавців російської із НДР, «співчували» поділу Німеччини і визнавали, що Німеччина має бути обʼєднана. «Відкриттям номер два було те, що, на відміну від НДР, [в Москві — Ред.] можна було дістати вінілові платівки Beatles, і я одразу ж купила копію альбому Yellow Submarine», — пише Меркель.
Взагалі у Меркель чимало теплих ностальгійних пасажів щодо поїздок на Схід, і зокрема до Росії у молоді роки. Вже вивчаючи фізику в університеті Лейпциґа, вона мала нагоду поїхати до Ленінграда, знову ж таки «пошліфувати» мову. «Це був червень, якраз перед початком чудових «білих ночей», коли небо над Ленінградом, нині Санкт-Петербурґом, ніколи не буває повністю темним. Я жила у студентському гуртожитку, дещо шліфувала свою російську, а в іншому не мала чим зайнятися. Тож у мене був час, щоб дослідити місто та його околиці. Я відвідала Ермітаж, Петерґофський палац, Катерининський палац, Репіно (будинок художника Іллі Рєпіна) та багато інших місць», — пише майбутня політикиня. Далі вона ділиться спогадами про приємне часопроведення за бокалом вина у місцевих парках, «вбираючи в себе атмосферу». У неї не було нагоди особливо контактувати із ленінградськими студентами, але через російського викладача фізики, який опікувався студентами за обміном, їй вдалося познайомилися «з деякими російськими митцями та інтелектуалами, які також запрошували нас до себе додому. Навіть під час цієї надто короткої поїздки я побачила і відчула, що в Ленінграді існує захоплюючий інтелектуальний простір, який не повністю перебуває під контролем держави», — пише Меркель. Вочевидь ці ранні контакти із російською мовою та російськомовним світом СРСР мали на неї вплив вже як дорослої політикині.
У своїх мемуарах Анґела Меркель намагається розкрити свою «людськість», яка стоїть за образом політикині, що мала вирішальний вплив на Європу протягом більш ніж десятиліття. Водночас вперте небажання навіть припустити хибність своїх кроків як політика, залишає чимало питань до її щирості.