Літературні музеї часто стають культовими місцями. Здебільшого це милі будиночки, до яких здійснюють паломництва поціновувачі творчості автора, до них не застосовне відлякувальне канцелярське слово «меморіальний», що прижилося в пострадянському просторі. Згадати бодай музей сестер Бронте — пасторський будинок у Гоерті, чи музей Марселя Пруста в Ільє-Комбре — «Дім тітоньки Леоні». Нерідко і місце дії творів обростає легендами і матеріалізується в просторі — чи це фікційна лондонська адреса Шерлока Голмса — Бейкер-стріт 221б, чи канадська ферма «Зелені Дахи» з роману Люсі-Мод Монтґомері про дівчинку-вигадницю Енн.
В Україні ситуація з літературними музеями доволі строката: якісь динамічно розвиваються, як Дім Франка у Львові, якісь ніяк не переформатуються, як музей Булгакова на Андріївському узвозі в Києві.
Читайте також: Репетиція поразки у двох мистецьких проєктах
Великий потенціал має київський комплекс садиб на Саксаганського, де жили Косачі, Лисенки і Старицькі під час свого перебування в Києві. Він має формальну назву «Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького» з окремою виставкою «Іван Франко у Києві» — дещо пафосно і не включає багатьох інших видатних діячів, пов’язаних із цією локацією. У соцмережах музей використовує неформальну назву «Український Парнас», що з’явилася на межі ХІХ–ХХ століть, коли в цьому кварталі квартирували ті, хто творили український Київ того часу.
Читайте також: Столиций, столичний, столітній: міф Києва та його творці
Вишукана атмосфера життя української інтелектуальної та мистецької еліти межі століть не цікавила радянську владу, у садибах діяли то дитсадок, то райком партії. Музей постав лише 1987 року. Експозиція, присвячена Лесі Українці, діяла раніше, але з відповідними ідеологічними акцентами, а згодом приміщення потребували капітального ремонту після нецільового використання.
Отже, музейний комплекс був не надто обтяжений радянським спадком — постання в часи Перебудови могло б забезпечити свіжий погляд на без перебільшення видатних діячів української культури. Але була й загроза — показати їх забронзовілими кумирами, зосередитися тільки на найбільш відомих, а простір зробити неживим — власне, лише меморіальним музеєм, а не Домом.
Попервах так і було: добре пам’ятаю свої враження від відвідування музею десять років тому, сонячного літнього дня: вікна були зашторені, світло не вмикали, підписів бракувало, співробітниці непривітні, і тьмяна атмосфера пригнічувала та не заохочувала до натхненного пізнання світу Косачів-Лисенків-Старицьких.
Читайте також: Українська вулиця й Український Парнас у Києві межі століть
Останнім часом усе змінилося: Український Парнас не просто ожив — там вирує життя, постійно відбуваються цікаві події, театральні імпрези, музичні вечори, дитячі й родинні програми. Парнас наповнився духом, що панував тут століття тому — коли Косачі, Лисенки, Старицькі та їхні приятелі й родичі влаштовували вдома вистави нової європейської драми, прем’єри музичних творів, літературні конкурси, готували і творили національне відродження.
Минулої суботи, 22 лютого — напередодні дня народження Лесі Українки за новим стилем і дня народження Тараса Шевченка за старим стилем — у музеї відбулася «Таємна вечірка». Актори виконували ролі молодих «плеядівців»: брата й сестри Михайла Косача й Лесі Українки, сестер Людмили і Оксани Старицьких (небог Миколи Лисенка), Олександри Судовщикової — нареченої Михайла Косача, Івана Стешенка — нареченого Оксани, Максима Славинського, з яким Леся Українка перекладала Гейне і певний час мала стосунки. Привід — таємна вечірка з нагоди Дня народження Кобзаря, для проведення якої винайняли закинутий будинок на Євбазі, забили вікна, привезли піаніно й із посиленими заходами конспірації зібралися, аби не потрапити на око жандармів. Тут звучить і мотив ранніх християн, змушених збиратися таємно, аби уникнути переслідувань, — молоді українці почувалися тоді саме так. Недарма Микола Зеров вважав, що вавилоняни та єгиптяни у Лесі Українки мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю.
Завдяки такому перформативному підходу відвідувачі цілковито занурюються в атмосферу й середовище, яке творило високу повнокровну українську культуру на початку ХХ століття. Гордо й болісно бачити, якою вона була й могла ще стати — коли масштабувалася в квітнучу повню в 1920-х, аж доки була ґвалтовно обтята. Із сімох представлених діячів четверо загинули від рук чекістів/енкаведистів: Івана Стешенка вбили більшовики 1918 року; сестер Людмилу і Оксану заарештували 1941-го, старша померла під час етапу, молодша за рік у таборі; Максиму Славинському вдалося емігрувати, але 1945 року його наздогнав СМЕРШ — він помер у Лук’янівській в’язниці, розділивши долю Вільгельма Габсбурґа. Решта троє померди від хвороби, інакше і їх не оминула б чаша репресій.
Але про це не йшлося в імпрезі. Усі вони були живі і сповнені молодечих творчих та життєвих планів. А глядачі відчули силу місця, де визрівало й вирувало українське відродження, і бажання читати твори і спогади «плеядівців», які виринули із забуття й нещодавно вийшли друком у різних українських видавництвах.