Принциповою відмінністю цьогорічного Дня захисника України стала не тільки святкова Хода, в який поруч йшли місцеві ветерани, волонтери, представники різних силових структур, звичайні мешканці й навіть випадкові військові, котрі приїхали по справах прямо з передової. Бо за воєнні роки Бахмут отримав досвід щирих вуличних виступів, якого майже не було до цього: по місту під особливі дати пройшло й проїхало вже стільки різноманітних колон, що вже й порахувати складно — з оркестрами та військовими автівками, у вишиванках, під великими прапорами, зі смолоскипами і навіть великими барабанами.
Центральною подією заходів 14 жовтня 2019 року стало саме вшанування пам’яті земляків, котрі загинули в цій російсько-українській війні. Подія була ініційована активістами і підтримала місцевою владою, вона відбулась на центральній площі і мала неабиякий резонанс: під час оголошення інформації про кожного загиблого земляка більшість з присутніх не могла стримати сліз. Хоча, як традиційно це відбувається на офіційних заходах, що вже приховувати, багато з них прийшли за вказівкою керівництва цілим трудовим колективом.
Читайте також: Друг за брата
Бо, як це не дивно на шостому році війни, досі така інформація не була донесена до мешканців міста жодного разу: загальної інформації щодо загиблих з різних підрозділів, які проживали на території міста та району, офіційні інституції влади не мали. Тому традиційно цим зайнялись волонтери: за шість місяців роботи вони не тільки зібрали та упорядкували інформацію щодо 19 загиблих земляків, серед яких є Герой України. Дмитро Чернявський, а й налагодили зв’язок з родинами загиблих, яких до цього моменту майже не запрошували на якісь заходи вшанування.
Щоб “розвіртуалити” інформацію та донести її до широкого кола жителів, ініціатори створення сайту “Ті, хто тримає небо” замовили у місцевого художника-графіка Сергія Садчикова портрети кожного з героїв. “На жаль, фотографії загиблих ми знаходили різної якості. У когось — це єдине невеличке фото за паспорта, у когось тільки знімок в соцмережах. Це фактично унеможливлювало збільшення їх до розміру портрета. Тому ми вирішили зробити це в одній стилістиці. Тим більше, що художник з самого початку війни в темі: він малював і бійців у шпиталі, і різноманітні патріотичні заходи останніх років, і навіть бойові зіткнення під час спроб захоплення нашої військової частини навесні 2014 року”, – розповідає одна з ініціаторок створення музею Надія Устинова.
Читайте також: Зашифрований мир
Акція принципово відрізнялась від різних “Безсмертних полків”, які й в Бахмуті проводять прихильники єднання з Росією під час травневих свят. Бо це — не закачані з інтернету картинки, а реальні люди, які, попри різні міфи про те, що “східняки не воюють”, в складні для країни часи зробили вибір стати на захист країни. На площі діти в традиційних українських костюмах урочисто пронесли ці портрети перед тими, хто зібрався на мітинг, а вдало підібраний музичний супровід та символічний запуск білих повітряних кульок в небо викликав щирі емоції, можна навіть сказати, своєрідний катарсис: герої вперше були згадані на головній площі рідного міста… “І дійсно… вони на якусь дуже коротку мить стали живими для нас”, – зізналась родичка загиблого бахмутянина Олександра Мілютіна Вікторія Вірченко.
Як зізнавались ті, чиї рідні загинули на цій війні, вийти на площу їм було непросто. І зголосились далеко не всі, хоча волонтери запрошували кожного, з ким вдалось налагодити спілкування. Бо попри офіційну риторику на різних святах та майже безкровну окупацію міста, у багатьох патріотично налаштованих людей залишається страх – всього десяток кілометрів відділяє мирний Бахмут від лінії фронту. Але навіть не це є причиною, чому більшість з них не поспішає розповідати про свою трагедію знайомим і сусідам, не кажучи вже про широкий загал. Вони бояться болю, який можуть відчути через те, що їхні рідні є чужими для частини земляків. І було дуже сумно дивитися, як батько одного з бійців декілька годин ходив по площі: він хотів відчути, чи справді людям важливо підійти та вшанувати пам’ять його сина.
Саме ці портрети стали основою тимчасового меморіалу, який був встановлений на центральній площі під час урочистостей на День захисника України. На жаль, в Бахмуті, попри наближеність до фронту, немає жодного пам’ятного знаку, окрім двох меморіальних плит на будівлях навчальних закладів, де можна було б покласти квіти в дні урочистостей. Тому питання створення такого меморіалу вже більш, ніж назріло, і увага містян до тимчасової галереї портретів це ще раз доказує. До меморіалу декілька годин безперервно підходили військові й цивільні, було багато квітів, люди довго стояли, вдивляючись в обличчя героїв.
Читайте також: Шевченко молився б за Щастя
Хтось знаходив знайомих, хтось просто молився, хтось розпитував у волонтерів про факти життя чи загибелі чоловіків. Але знайшлися й ті, хто щиро сумнівався в правдивості інформації, яка була озвучена під час заходу. Якийсь чоловік доказував волонтерам, що таких людей тут просто не може бути: він, мовляв, все життя живе в цьому місті, і тут всі точно за Росію. І добре, що цього не чув, наприклад, 13-річний син Сергія Перепелиці з села Званівка, який стояв поруч з портретом загиблого батька, як в почесному караулі, навіть не витираючи сльози, що постійно текли по обличчю. Бо навряд чи їм вдалось щось доказати один одному. І чи варто…
Як не прикро, реалії прифронтових (а інколи, й далеких від фронту) міст такі, що поруч з щирим вшануванням пам’яті героїв, є місце ідеологічному вандалізму. Зранку в День захисника України на бахмутському кладовищі були спаплюжені дві могили захисників, за якими в цей час плакали на центральній площі. Це побачили волонтери, які після урочистостей привезли квіти з меморіалу на цвинтар. Звісно, наслідки прибрали, поліція прийняла заяву щодо факту вандалізму, але боротьба за пам’ять триває. І тому дуже важливо, щоб на головних площах українських міст не забували згадувати своїх героїв, їхні рідні не відчували себе там чужими, а меморіали були не тимчасовими.