Найперше, що українці мають зробити після обрання президента і проведення його інавгурації, це прийти під Верховну Раду, винести звідти акуратно всіх депутатів у кріслах, повантажити на машину, яка возить меблі, й відправити кудись подалі, бажано на якийсь склад, що його можна надійно замкнути і обгородити високим парканом із колючим дротом, по якому пустити струм. Коли не всіх, то майже всіх, принаймні тих, що проголосували за «Меморандум миру і злагоди».
Спитаєте: «Навіщо?» Ну хоч би задля того, щоб смерть тих, кого ми нині називаємо Небесною сотнею, хто скропив своєю кров’ю київський брук, хто поліг або ще вмирає в інших куточках України, не була марною. Щоб увесь цей жах, який коїться нині в країні, нарешті закінчився і мрії про щасливе майбутнє мали шанс стати реальністю.
Те, що відбулося в останній передвиборний вівторок в українському парламенті, інакше як зрадою не назвеш. Ось тільки звикли українці до цих зрад уже настільки, що іноді просто відмахуються після чергової підніжки. Зрадою більше, зрадою менше. Хіба є сенс заглиблюватись у дурниці, які й так не мають, здавалось би, жодного значення. Меморандум як меморандум, звичайнісінька тобі декларація про наміри, ні до чого не зобов’язує, нічого не змінює. Хіба ж не потрібна Україні нині злагода? Ще й як потрібна! А хіба не потрібен мир? Уже несила терпіти це божевілля, що коїться на Донбасі та Півдні. Навіть у страшних снах ніколи не приснилося б, що Україна зануриться в таке пекло: терористи, біженці, стрілянина, трупи…
Читайте також: Росія: стрімголов від свободи
Може, і справді голос розуму нарешті переважив, може, й мають логіку слова депутата від УДАРу Павла Розенка, що нічого поганого в новому документі немає, навпаки… «Формулювання, виписані в меморандумі, відображають настрої, думки і сподівання суспільства. В першу чергу настрої на якомога швидше завершення протистояння на Сході». «Я не бачу в тексті меморандуму якихось поступок, – каже депутат. – Там немає жодних тез, які роз’єднували б країну, продовжували це безглузде військове протистояння. Документ збалансований, політично виважений, і всі ми чудово розуміємо, що самим меморандумом проблему не вирішити. Верховна Рада повинна була зробити конкретні й чіткі кроки, аби показати, що політики в Раді можуть об’єднатися навколо глобальних інтересів і потреб суспільства, інтересів збереження України».
Є в житті моменти, коли не слід іти на компроміси, сідати за стіл переговорів із ворогом і вірити в його сльози. Вони можуть виявитися крокодилячими, а контрудар смертельним. Треба дотискати. Нині якраз той випадок, коли треба дотискати, добивати й нав’язувати свої правила гри. Дальші коливання маятника можуть задорого коштувати. Але кому про це розкажеш? Людям, які не перестали вірити в казки?
Немає сенсу списувати все на непоінформованість завсідників Верховної Ради. На чому на чому, а на підводних течіях вітчизняного політикуму та на взаємозалежності його гравців вони знаються пречудово. Хто за ким стоїть, кому що винен, під чию дудку скаче, якими інтересами керується і скільки за це платять. Тільки-от не в знаннях, виявляється, сила.
Так, меморандум ні до чого не зобов’язує, він дурничка на тлі решти не раз підписаних Фільчиних грамот, але є межа маразму. Навіщо заганяти проблему в іще глухіший кут, коли можна, засукавши рукави, спробувати нарешті її вирішити. Ціла нація нині, спливаючи кров’ю, мусить вдавати, ніби займається фітнесом, бо кільком баблистим чоловічкам захотілося отримати гарантії, що їх чесно нажиті непосильним визискуванням мільйонів людей статки ніхто не зачепить. Рінат Леонідович, бач, домовляється, зважує всі «за» і «проти», залишитися йому громадянином України чи перейти з добрячим її шматком до іншого покровителя. Те, що він своїми торгами вже довів до колапсу цілий регіон, якось до уваги не береться.
Читайте також: Донбас повертається у Дике поле
«Україну здають», – раз по раз хтось починає битись в істериці від неможливості зрозуміти, що відбувається. Спіть спокійно. Ніхто нічого не здає. Про Україну не йдеться. Вона як була, так нікуди й не дінеться. Все набагато простіше: клани змінюють правила гри, міняються місцями й домовляються. Їм байдуже, якою Україною правити: двомовною, чи навіть стомовною. Їх члени й так жодної мови не знають і знати не бажають, бо мова грошей найінтернаціональніша. Тільки-от яку ціну доведеться заплатити українцям за цю дурню, що її роблять нині їх політики, навіть важко передбачити. «Я не розумію, навіщо в меморандумі говорити про особливий статус російської мови, – каже депутат від «Свободи» Андрій Іллєнко. – Ми або маємо говорити про всі мови нацменшин, або не виділяти якусь окрему, бо це ґрунт для політичних спекуляцій і майбутнього розколу країни».
Не проголосували за цю скромну, але таку небезпечну маніпуляцію, підсунуту новонавернутим українцем, путінським куратором Вадимом Новинським, хіба що «Свобода», комуністи й трохи безпартійних. Решта побігли тиснути кнопки, нічого поганого не бачачи в зовсім невинних деклараціях на підтримку Женевських угод, засудження насильства та протиправного використання зброї, закріплення парламентсько-президентської форми правління, забезпечення повноваження регіонів, справедливого розподілу доходів бюджету, проведення широкомасштабної реформи судів та правоохоронних органів, роззброєння незаконних формувань і амністії тим, хто не вчинив тяжких злочинів та складе зброю.
Читайте також: Стримати Путіна – не відлякати росіян
«Найголовніші кілька моментів, які зробили неможливим голосування нашої фракції, – заявив депутат від «Свободи» Андрій Іллєнко в коментарі Тижню. – Скажімо, там є заклик до громадян України припинити протистояння і немає згадки про те, що ми в умовах іноземної агресії і частина території вже анексована ворогом. Якщо прочитати документ, не знаючи, що відбувається, складається враження, ніби мова йде про завершення громадянської війни. Але навіть якщо частина місцевих колаборантів з українськими паспортами воюють проти України, це не робить конфлікт громадянською війною. Це була позиція нашої фракції, я її підтримую і тому не голосував. Оскільки цей меморандум фактично здача України Кремлю».
Безумовно, ухвалення «Меморандуму миру і злагоди» авторства Кремля не є останнім цвяхом у труну української незалежності – не дочекаєтесь. Нарешті прокинувшись, українці мають здатність дуже довго не зупинятися, наводячи лад у своїй хаті. Вони вже звикли до безхребетності й короткозорості своєї влади, які та демонструє із заздрою послідовністю. Називаймо це виваженою політикою чи далекоглядністю зрілих діячів, тільки суть справи від цього не змінюється, платити за рахунками рано чи пізно доведеться.
А нині можна лише уявити, з якою полегшею зітхнув Путін, дізнавшися, що в українському парламенті знову зненацька набралась потрібна критична маса мандатів, готових співпрацювати навіть із дияволом.
