ОНУХ художник, куратор, письменник

Memorabilis

26 Листопада 2017, 20:30

Сьогодні, наприклад, я знайшов в одному ящику обрамлений текст кураторської промови, яка супроводила виставку фотографій В’ячеслава Тарновецького. Я не тільки був її куратором, а й захоплювався працями цього фотографа з Чернівців, великого міста, на думку його жителів, що водночас десь на периферії нашої свідомості. Та виставка закінчувала великий історичний період діяльності ЦСМ. Під час неї почалася Помаранчева революція, а з нею й нова історія центру та поява хвилі молодих митців, які невдовзі набули домінантного значення й змінили мистецьку сцену України. Я перечитав той текст і зрозумів, що він має певну позачасову вартість, а оскільки його досі ніколи й ніде не публікували, збагнув, що варто озирнутися на кільканадцять років назад, згадати фотографа Тарновецького та роздуми, які породило в мене його мистецтво.
На стіні моєї київської квартири висять три невеликі фотографії цього автора з блакитно-жовтої серії. Я люблю споглядати їх і насолоджуватися витонченістю не так бачення, як спостереження. Мої подані нижче роздуми були однією зі спроб подорожі вглиб тих блакитно-жовтих асоціацій.

Тарновецький не лише вмів зробити нас свідками збережених у пам’яті об’єктива образів, а й відкрив нам ще одну можливість рефлексувати про нашу закоріненість у дійсності. І хоча б тому він став для мене Memorabilis, а отже, ГІДНИМ пам’яті

«З історії філософії нам відомий такий-ось аргумент: минулого вже немає за визначенням, а майбутнього ще немає, отже, робимо висновок, що теперішнє — це безвимірний, точковий момент між минулим і майбутнім. А оскільки він безвимірний, то складно визначити, у якому сенсі він дійсний. Звідси з’являється загроза в іпостасі відчуття, яке можна б висловити доволі абсурдним твердженням: «Отож, нічого не існує».
Однак наш досвід часу, а не абстрактна рефлексія про нього каже, що це постійний процес, у якому щойно минуле та сподіване невдовзі відчувається як дійсне.
Те, чого я досвідчив хвилину тому, — якесь враження, якесь промовлене слово, якийсь образ, — уже навіки кануло в нерухому безодню, уже ніколи не повернеться. І тільки пам’ять може їх зберегти. Але вона теж є лише моїм «контейнером» вражень, який, мабуть, пропаде разом зі мною, та навіть якби я жив вічно й усе пам’ятав, то й тоді не міг би перетворити на дійсність те, що минуло.
Усі знаємо, що пам’ять вибіркова й не раз нас ошукує; до того ж кожен носить у ній події, про які волів би забути, але це не лежить у межах нашої волі. Щоденний досвід вчить нас, що різноманітні речі, котрих ми не пам’ятаємо, або ті, що їх ми хочемо, але не можемо пригадати, повертаються непрошені до резервуару, де, можливо, зберігається і повна й неторкана наша пам’ять.
Немає сумніву, що остання є умовою ідентичності як індивідуальної, так і збірної, що ми є самими собою завдяки тому, що несемо із собою власне минуле. Що особистісна історія, яку пам’ятають, хоч як сповнена лакунами й деформаціями, є самою особою. Колективна історія, хоча й повна легенд, фантазій і прикрас, необхідна не лише для відчуття тотожності народів, а й для того, щоб ми усвідомлювали, що таке угруповання, як народ, узагалі існує.
Народ, до якого ми належимо не за вибором, а за випадком народження. Народ, що, як і людська істота, є творінням природи, не виник у результаті певного наміру чи плану й не повинен виправдовуватися у своєму існуванні. Він є, бо є, і тому, що існує, й існує правомірно. Оскільки ми не обираємо належність до народу, то й наче носимо цю належність у собі, а позбавляючись її та відмовляючи у правомірності, ми ніби умертвляємо й сам народ.
Отакі роздуми опанували моїм розумом на маргінесі спілкування з блакитно-жовтою серією фотографій В’ячеслава Тарновецького — художника, який завдяки своїй особливій чутливості до навколишньої дійсності вмів розповісти нам більше ніж тільки про її явища.
Тарновецький не лише вмів зробити нас свідками збережених у пам’яті об’єктива образів, а й відкрив нам ще одну можливість рефлексувати про нашу закоріненість у дійсності. І хоча б тому Тарновецький став для мене Memorabilis, а отже, ГІДНИМ пам’яті. Так, як гідними пам’яті він зробив блакитно-жовті асоціації на своїх витончених фотографіях».
Читаючи через багато років і вже вкотре цей текст, я ворушу коло пам’яті та знову шукаю в ньому місця для себе самого. Я ніби заходжу до річки, яку знаю, але і я, і річка вже не ті самі. Як воно так стається, що ці незаплановані ― але це не означає випадкові ― повороти здатні породити в нас довгу низку асоціацій, що тягнуться і вглиб, і до чогось нового?
Відкладаю та знову ховаю свій обрамлений кураторський текст, але лишаю на стіні фотографії, які все-таки передували написаному й далі будуть для мене приводом для нескінченних роздумів про суть вкраплення одного кольору в інший. 

Автор:
ОНУХ