Memento море

Україна – морська держава. Хто не вірить, хай переконається, зазирнувши, наприклад, до географічного атласу. Там, на Півдні, казенним синім кольором позначено Чорне море. Саме воно колись надихнуло бідного хлопця Ованеса Айвазяна стати багатим меценатом й «батьком рідного міста Феодосії» Іваном Айвазовським. На цьому, на жаль, мистецькі перевтілення за участі великої вітчизняної води закінчилися. Сьогодні словосполучення «українська мариністика» звучить, м’яко кажучи, екзотично. Та, як не дивно, це поняття має право на існування. Хто не вірить, хай переконається, поглянувши разом із нами на витвори нинішніх диваків, натхненних свіжим бризом із найближчого узбережжя.

 

Знайти увічнене на полотнах море в столиці виявилося не набагато простіше, ніж голку в копиці сіна. На «Арт-Києві-2007» з-поміж близько 900 картин і мистецьких фото морю були присвячені аж десять. І це враховуючи колекційні екземпляри робіт Миколи Глущенка, Василя Чегодара, Федора Захарова, Якова Басова, Віктора Толочка, Володимира Преображенського та чотири абстракції Тиберія Сільваші під назвою «Синє». Останні можуть бути як морем, так і всім іншим, що має цей глибоко архетипічний колір: залежить від ступеня зануреності індивіда в поетику палітри.

 

Серед галерейних проектів року втішила свіжа «Гра в кораблики» Матвія Вайсберга. Наш сумовитий філософ якимось чином упіймав в атмосфері грайливий дитячий настрій і втілив його в різноманітних моделях швидкохідних суден. Кораблі Вайсберга ходять різноманітними морями, деякі – абсолютно чорні. На червону рибку в природному середовищі існування можна було помилуватися на виставках Бориса Єгіазаряна, котрі в липні пройшли аж у кількох столичних галереях. Хід сонця над штильовим водним плесом показав патріарх українського пейзажу Олег Животков. Раз чи два промайнув іграшковою блакиттю Давид Шарашидзе. Анатолій Криволап написав гарний пейзаж «На кладці». Оце, наче, і все. Небагато, як для морської держави. Рейд місцями, збагаченими безпосередньою присутністю велетенського резервуара з солоною водою, призвів до результатів радше цікавих, ніж утішних.

 

 

 

 

Для кримського митця писати з натури або знімати море – все одно, що гарувати над черговим автопортретом, пильно вдивляючись у дзеркало як у горизонт. Принаймні, для творчої групи, котра сформувалася на півострові в 90-ті роки минулого століття й уперто не віддає естафетну паличку молоді, це твердження справедливе повною мірою. Віктор Бабанін, Михайло Семашин, Олексій Чугуй, Дмитро Філов, Олександр Кадніков – художники, фотографи, дизайнери та «стихійні перформансисти», які вперто пропо відують «сучасне планетарне мистецтво», замішане на легендарному кримському патріотизмі. Котрий, у свою чергу, складається з ландшафтної краси місцевості, її космічної («планетарної») енергетики, творчої наснаги й бурхливої фантазії осіб, натхненних морем, сонцем, вітром, джанкойською марихуаною і терпким масандрівським портвейном.

 

Кримчани розуміють мариністику максимально широко. Поемою про море може називатися все, що виходить з-під пензля півострівного аборигена. Наприклад, ідеолог планетаризму Віктор Бабанін багато років пише морем, усвідомлює він це, чи ні. Хвилясті лінії його графіки, блакитно-сріблясті панночки, мерехтливі риби та сиві штормові узбережжя його живопису свідчать – у пана Бабаніна замість крові в жилах тече морська вода. Не дивно, що власне «портретів моря» у цього митця немає. Напевне, така робота здалася б йому якщо не брутальною, то тавтологічною.

 

Свого часу на морську тему «відірвався» по повній кримській програмі Олександр Кадніков – колишній сімферополець, а наразі успішний київський фотограф. Разом із фотомитцем Володимиром Буличовим вони видали епохальну серію пейзажних світлин нестерпної комерційної краси. Мало хто з тих, хто мають у руках професійну камеру, а в серці – палку любов до бухт з шовковою водою й скелями рудого оксамиту, уникнув спокуси розтягнути їх на глянцеві цитати. Принаймні, фотомитець Олексій Чугуй не стримався і розкидав по чорноморському узбережжю струнких моделей, зодягнутих лише у прозорі шалики. На їхніх стегнах танцюють сонячні зайчики, а смаглявий колір шкіри підкреслює сліпучу блакить морської стихії, яка, попри відверту присутність красунь, є головною героїнею світлин Чугуя. Що тут скажеш? По- перше, це гарно. А «по-друге» в такому жанрі не буває.

 

Щодо молоді, яка торгує творами мистецтва здебільшого на набережних та в міських парках, то мариністика для неї – спосіб заробити законні дві копійки за популярні пейзажі з вітрильниками й русалками. Серйозно ставитися до цього жанру в Криму ніхто не збирається. «Наш головний мариніст – Айвазовський, – пояснює 21-річний алуштинський митець Сашко Ковтун. – Вище нього – тільки небо». І це правда: до феодосійського музею видатного малювальника ескізів фотошпалер влітку стоять величезні черги. Сайт храму мариністики активно працює, а на гастролях Іван Костянтинович б’є всі рекорди музейних відвідин. У цей час кримські галереї та музеї, де виставляються сучасні митці, переважно рятують від спеки заблукалих у місті поодиноких туристів.

 

 

 

Якби не Одеса та невгамовна енергія деяких її мешканців, про наявність в Україні офіційної мариністики можна було б спокійнісінько забути. Такий стан речей не влаштовує гарячу білявку Тетяну Біновську, господиню одеської Морської галереї, неабияку художницю й досвідчену бізнесвумен у одній особі. Близько 15 років тому Тетяна започаткувала першу й наразі останню українську «Марину» – конкурс-бієнале присвячених морю витворів мистецтва. Минулого місяця в міському порту пройшла сьома бієнале, що представляла творчість не лише українських, але й закордонних майстрів.

 

Для всієї Одеси, не кажучи вже про Україну, їх присутність важлива – форум претендує на почесне звання міжнародного. «Марині» все складніше притягувати до себе статус міжнародної події, – бідкається пані Біновська. – Ще тяжче утримати його. Справа в українських митних законах, які не сприяють культурним контактам. Роботи французьких учасників «Марини- 2008» затримали на кордоні аж на два тижні. Довелося оформити купу нікому не потрібних паперів, а митцям – сплатити немалі кошти за ввезення та вивезення власних робіт. І все одно ми радіємо – «Марина» живе».

 

Живе вона за рахунок ентузіазму галеристки, меценатів і участі провідних сучасних українських художників. Постійні лауреати одеських арт-форумів – Едуард Бєльський, Сергій Савченко, Катерина Бурліна. 2008-го до них приєдналися Петро Лебединець, Володимир Подлєвський, Ігор Єлісеєв, Аліна Максименко. Ця молода одеситка, до речі, стала переможницею «Марини-2008». Журі сподобалась її картина «Біля моря», на якій зображено оголений жіночій силует. Взагалі, конкурсні роботи краще було б об’єднати під назвою «У кожному малюнку – море». Тобто в сучасних маринах воно, слава Богу, ще є, але зазвичай не перебуває в центрі уваги. Айвазовський, мабуть, перевертається в труні – адже такого ставлення до його улюбленої стихії він би не потерпів.

 

Що ви скажете, наприклад, про пані з кішкою під назвою «Ранок»? Її автор Геннадій Шликов, художник із Нікополя, саме так відчуває море – через пані з кішкою. Патріарх одеського мистецтва Юрій Гальперін під морем розуміє Афродиту, а француз Жан Белотранд – фотосерію «Поручні», що оспівує портову урбанізацію.

 

Якщо для кримчан море – це стан душі, то для практичних одеситів, у першу чергу, – порт. Йому був присвячений чудовий спецпроект бієнале «Море-Океан, Одеса- 2008». Три ночі поспіль запрошені митці та всі охочі зображували море, яким бачили його в районі Морвокзалу. Готові роботи викладали на тротуарі. Майже всі учасники проекту написали величезні крани, що завжди височіють над одеським портом, та кольорові дахи службових приміщень.

 

А безпосередньо море, без кранів, хвилює лише юну одеситку на ім’я Поліна Зіновєєва. Можливо, вона і є останнім романтиком нашого часу, яка ще пам’ятає, звідкіля ми вийшли і куди, врешті-решт, повернемося.