Мексика: халва з перцем

ut.net.ua
21 Березня 2008, 00:00

 
Ви могли бачити репортажі з Вільяермоси наприкінці минулого року – в регіоні була повінь, і на міські площі запливали з річки Гріхальва двометрові крокодили. Однак «нафтові штаби» незабаром відновили свою діяльність: крокодили повернулися у болота, і на південь Мексики знову їздять туристи з усього світу. Подивитися-бо є на що.

В генделиках танцюють навіть сидячи
У перші дні у Вільяермосі нам здавалося, що ми – першовідкривачі. Схоже, що інших українців там, на відміну від столичного Мехіко, досі не бачили.[298]
 
Із всієї нашої творчої групи – композитор, скрипаль, дві віолончелістки, балерина і автор цих нотаток – найбільшою популярністю користувалася балерина Світлана Коріна з Одеси. По-перше, вона професійна танцівниця, а, по-друге, – у неї розкішне світле волосся, якого немає у тутешніх жінок. Чоловіки, побачивши її, мліли від захвату. І почуттів своїх, як щирі латиноамериканські кабальєро, не приховували. Лише за перший тиждень нашого перебування в Мексиці їй заприсяглися на вірність 5 потенційних наречених. І якби в цей час у штаті Табаско влаштували конкурс краси, то королевою обов’язково стала б наша Коріна. 
 
Втім, вона до своєї популярності ставилася спокійно, і тільки іноді із цікавості погоджувалася побіжно відвідати мексиканський бар з яким-небудь із залицяльників. У генделиках Вільяермоси мене найбільше вразило те, що деякі відвідувачі танцюють, продовжуючи сидіти у кріслах. При цьому вони виробляють своїми сідницями такі па, яким позаздрив би будь-який соліст балету. Неважко помітити також, що із закусок і прянощів мексиканці надають перевагу перцю. І навіть халву, не боячись зіпсувати собі шлунок, вони їдять із чилі.
 [299]
 
Аборигени з вищого світу
У перші дні нас вимотувала спека. Чоловіків трохи рятували сомбреро, схожі на наші степові брилі. Хотілося швидше опинитися в кондиційованому приміщенні. І от, будучи на гостинах в одному розкішному – під охороною дюжини сек’юріті – котеджі із клімат-контролем, ми побачили у шафі велику російську матрьошку.
 
«Я нещодавно був у Центральній Європі, – похвалився господар будинку, – і от у Римі придбав цей сувенір. Типово італійське мистецтво, не чи так?»
 
Я сперечатися не став. З мексиканцями взагалі сперечатися годі. Наприклад, ми винаймали перший поверх будинку в чоловіка на прізвище Веласкес. Його син відвідував гурток образотворчого мистецтва і непогано малював аквареллю. Коли я зауважив, що хлопець не дарма має таке знамените прізвище, хазяїн пробурчав: «Ні, я про політиків з таким прізвищем щось не чув».
 
Найпарадоксальніша професія в Мексиці, як виявилося – це лікарі. Якщо вони заможні, то їздять лікуватися аж у США або й зовсім далеку Канаду.
 
Також ми познайомилися з кубинським нардепом – сеньйором Туто. Щоправда, у парламенті він був ще за часів диктатора Батісти. Утікаючи півстоліття тому від революції під проводом Кастро й Че Гевари, сенатор зумів на плотику доплисти до США – разом із дружиною та улюбленим псом. Йому зараз далеко за 80, як і його «заклятому другові» Фіделю. Сеньйор Туто полюбляє пройтися однією з алей, де ростуть найвищі у Вільяермосі пальми, саджанці яких колись були завезені саме з Куби. «Вони шумлять по-кубинськи», – каже екс-сенатор (а нині – власник адвокатської контори) з ностальгією.
 
Нам поталанило познайомитися з вільяермоським вищим світом, що складається з політиків, лікарів, банкірів, власників спортивних літаків, готелів і фабрик, які могли дозволити собі розкіш: запросити музикантів з екзотичної, на їхню думку, країни – України.
 
Від будь-якої музики більшість із мексиканців шаленіли, але як патріоти вони особливо цінували свою, мексиканську. А ми слухали неабиякого композитора Мануеля Мору – в його музиці вирує Мексика, голос сельви, бринить луна в горах. З’ясувалося, що він, син одного з колишніх губернаторів штату Табаско, закінчив європейську консерваторію. А обрав її, навмання тицьнувши пальцем у мапу – і потрапивши у… Варшаву. Мануель читав мені українською мовою вірші Тараса Шевченка й Лесі Українки – хтось із наших у Польщі його цьому навчив.
 
Кукурудза ацтеків і майя
З Мануелем ми подорожували місцевим заповідником Ла Венте.
 
Тут в V–XI ст. до нашої ери у болотах існувало грандіозне місто ольмеків – цивілізація I–II тисячоліття до нашої ери знала й мала все, що потім унаслідували ацтеки та майя. Цифру «нуль», писемність, сонячний і місячний календарі… У парку побачив одну з ольмекських «кам’яних голів».
 
«Базальтову брилу, з якої виготовлена ця голова, відкололи десь поблизу вулкана Сан-Мартін-Пахапан. Вона важила майже 60 тонн, – розповідає Мануель. – Ці важезні блоки переправляли спочатку морем, а потім тягли плотами (проти течії!) рікою Тонала. Потім… відсікли зайве, – посміхається композитор. – Ця голова після втручання скульптора важить лише 10 тонн».
 
Мене також здивували «мексиканські Венери»: маленькі 5–10-сантиметрові фігурки оголених жінок з високо піднятими руками. Здається, що вони танцюють. Світлані Коріній ці статуетки дещо підказали. На сцені Палацу мистецтв у Вільяермосі вона зімпровізувала танець мексиканської жінки з піднятими до сонця руками – і зірвала овації.
 
А сеньйор Туто, хоч і кубинець, умовив мене відвідати давнє місто індіанців майя Паленке, розташоване неподалік Табаско. Палацовий комплекс у Паленке вражає усим. І квадратною вежею, і різьбленими й скульптурними зображеннями, орнаментами й написами. Цікаве зображення хреста-кукурудзи, на якому сидить священний птах кетцаль. Культура ольмеків, та й усіх індіанців була «кукурудзяною». Це від них ми її запозичили: аби не Колумб, не їсти б нам мамалиги.
 
Зворушив нас і ступінчатий Храм Сонця, збудований майя у VII ст. Він, як і єгипетські піраміди, входить у список 100 найдавніших споруд планети Земля.
 
«Аста лвего!» – «до побачення!», а не «прощавай!»
Уже в Мехіко, напередодні нашого від’їзду з країни кактусів (яких майже не бачили), ми познайомилися з кількома співвітчизниками – ученими з Києва й Львова, які викладають в університетах Мексики.
 
Вони порадили нам подивитися Президентський палац, прикрашений монументальними фресками знаменитого митця Дієго Рівери.
 
А принагідно на площі Гарібальді ми із задоволенням послухали, як мандрівні музики, яких тут називають марьячос, виконують свої веселі і сумні пісні під акомпонемент гітаронів і хараніт (відповідно, великих і маленьких гітар).
 
Сходили «на коня» у ресторанчик «Сов’єт». Його колорит значно відрізняється від мексиканського, але виявився нам до болю знайомим. У цьому ресторанчику зі стін дивляться колишні вожді й вождята радянського періоду. А господарі забігайлівки – вірменин Ашот і грузин Шота – значно кращі, ніж члени Політбюро ЦК КПРС: веселі, привітні й гостинні. Вони нагодували нас справжнім українським борщем з мексиканським перцем.
 
…Коли таксист віз нас до аеропорту, він – за звичаєм всіх водіїв – вирішив побалакати з нами. Спитав англійською – ламаною і колючою, як кактус, але прийнятною:
– Звідки ви?
– З Одеси, – відповідаємо. Наша англійська – також непогана, як подертий бакс.
– О! У вас там є Потьомкінські сходи і пам’ятник герцогові Ришельє, – виявив водій поінформованість знавця, – а в нас – Кафедральний собор, карнавал і пам’ятник останньому імператорові ацтеків Каутемоку!
 
На згадку він подарував мені срібну монету із зображенням орла, що сидить на кактусі й бореться з гадюкою. Наступного разу перед поїздкою в Мексику обов’язково вивчу іспанську. А поки що – аста лвего, Мексіко! Себто – до побачення.

Фото: Аssociated Press, Reuters

 
ЯК ДІСТАТИСЯ

Прямого авіарейсу до Вільяермоси немає. Втім, і до столиці країни Мехіко-сіті також потрібно летіти з пересадками у Парижі, Москві, Франкфурті-на-Майні чи Мадриді. Але оформити квиток можна і у Києві. Щонайдешевше переліт «Київ – Мехіко – Київ» коштуватиме 7250 грн для однієї особи. До Вільяермоси потрібно буде скористатися або внутрішніми авіалініями (це ледь понад годину і ще $215), або ж автотранспортом.

 
МЕХІКО