Мекка планеризму

Я на все життя запам’ятав свій перший політ. Сріблястий величезний планер здавався досить крихким, а його вузьке черево нагадувало рибку. Загалом легка конструкція викликала недовіру. Мене ще раз проінструктували, як діяти в разі аварії, як користуватися парашутом. Передполітний інструктаж довіри до безмоторної машини не додав.

 

 

Над моєю головою зачинився “ліхтар” – кришка тісної плексигласової кабіни. Ривок троса, й планер рушив. Здригаючись на нерівному рельєфі гори, він мчав услід за легким одномоторним літаком. І раптом ми опинилися над проваллям…

 

На висоті метрів сімсот я відчепив буксирний трос. Літак миттю зник удалині, а мене чекала робота – набір висоти. Безкрає море злилося з безкраїм небом. Небо було ліворуч, праворуч, угорі, а під час виконання поворотів здавалося, що воно ще й піді мною. Планер пролітав крізь хмари – руда земля поволі відповзала вдалину, а хатки Коктебеля видавалися ледь помітними сірниковими коробками.

 

Коктебель називають батьківщиною планеризму. Поблизу селища розташована гора Узун-Сирт (кримськотатарською – „довгий хребет”). Пізніше її перейменували на гору Клементьєва – у пам’ять про одного з загиблих тут піонерів авіаруху. 

 

Місце відоме своїми унікальними – навіть за світовими стандартами – висхідними потоками. Тут особливий мікроклімат: він формується під впливом теплого моря, невисоких гір і близького степу. Розпечений степ нагріває повітря, над поверхнею моря воно повільно вистигає. Завдяки різниці температур повітряні течії не припиняються тут ані на хвилину. А форма хребта Узун-Сирт допомагає сформуватися чудовим висхідним бризам. Тому навіть у спеку на вершині гори відносно комфортно.

 

До того ж звідси приголомшливий вид на долину й на виноградні плантації винно-коньячного підприємства «Коктебель». 

 

 

 

Уперше на Узун-Сирт я потрапив у 1992 році. Наша компанія, заюшуючись потом, піднімалася шляхом, що петляв північним схилом хребта. Сонце нещадно пекло, і я мріяв лише про прохолодний морський вітерець на вершині.

 

Першими підкорилися гострі вершини гірського масиву Кара-Даг. А на підході до стрімчастого південного схилу Узун-Сирту переді мною поступово відкривалася заворожлива картина кратера древнього вулкана. Здавалося, що Кара-Даг з характерними вершинами скелі Сюрюкая стоїть зовсім близько – ось, на відстані руки! Праворуч від мене окремим мисом у долину врізалася гора Коклюк, за нею закривав обрій масив Агармиш, біля підніжжя якого розташувалося селище Старий Крим. У геометричному центрі долини біліли солончаки озера Бараколь.

 

Лише одна гора в Каліфорнії створює подібні умови для формування висхідних потоків повітря. Узун-Сирт звернений до моря кручею, яка збирає у своєму центрі морські бризи. Ну а якщо вітер дме з півночі, сходу або заходу, то він, долаючи північний схил (який своїми краями загортається і до сходу, і до заходу), також підсилюється.

 

На цю особливість гори ще на початку ХХ століття звернув увагу пейзажист Костянтин Арцеулов, племінник відомого художника з Феодосії Івана Айвазовского. Незабаром головною справою життя Арцеулова стало інше захоплення – авіація. 

 

«Якось ішли ми з Волошиним з Коктебеля до Феодосії, – згадував Арцеулов. – Наш шлях лежав через гору Узун-Сирт. Я пояснив Максиміліанові Олександровичу, як діють тут висхідні потоки, й запропонував йому кинути капелюх. Невидимі струмені повітря підхопили капелюха й понесли вгору. Він по-дитячому зрадів цьому відкриттю».   

Перший планер, розроблений у Криму, називався «Алім – кримський розбійник». Його збудував у 1925 р. Олександр Миколайович Шарапов, який під час Першої світової війни служив військовим льотчиком. У 1920-х роках на Узун-Сирті розпочалися планерні змагання, що стали надалі традиційними. Було випробувано 10 моделей планерів, зокрема «А-5» Арцеулова, на якому льотчик Л. А. Юнгмейстер встановив рекорд тривалості польоту – 1 година 2 хвилини 30 секунд.

 

Траплялися й невдачі, адже досвіду польотів на планері ні в кого не було. Так, у вересні 1924 року розбився Петро Клементьєв, тому древня гора Узун-Сирт також носить віднедавна ім’я цього відчайдуха. «Планерний народ», особливо початківці, називає Гору грубувато-пестливо – «Климуха».

 

У 1920-30-і роки на Узун-Сирті регулярно проводили змагання планеристів. Тут уперше підняв у небо свої планери «Червона зірка» й «Коктебель» майбутній академік, конструктор космічних кораблів Сергій Корольов. Польотами на планерах починали свій шлях в авіацію конструктори Сєргєй Ільюшин, Олег Антонов, Алєксандр Яковлєв.

 

До 1937 року на Горі було проведено 11 оглядів планерної техніки. Планеристи поставили тут кілька світових рекордів тривалості польоту. Навесні 1937 року пілот В. Расторгуєв на планері «Г N7» зробив переліт на відстань 652 кілометри!

 

Щоправда, влітку 1939 року Ольга Клєпікова на планері нашого Олега Антонова «РФ-7» встановила новий рекорд. Стартувавши о десятій ранку в Москві, вона приземлилася о 18.25 у районі Сталінграда, подолавши відстань 749,2 км. Цей рекорд залишався неперевершеним протягом 38 років.

 

 

На Узун-Сирті ще до Другої світової відкрили Школу планерної майстерності, й тисячі юнаків і дівчат уперше відчули смак неба саме тут. У радянські часи селище Коктебель навіть перейменували на Планерське, хоча місцевим жителям це не дуже сподобалося.

 

У ті часи радянська держава була однією з найбільш воєнізованих у світі. І планерний спорт розглядали винятково в прагматичному ключі майбутніх боїв. А планери з їхнім безшумним польотом вважалися ідеальним засобом для закидання десанту в тил ворога. Відомі планеристи готували молодь до десантних операцій.

 

Авіаконструктор Олег Антонов під час війни створив десантний планер «Рот фронт-8», який міг перевозити до 8 чоловік. За роки війни випустили близько 400 таких машин. Цей дерев’яний «птах» мав шасі й прилади для нічних польотів. Планер уночі безшумно перетинав лінію фронту, сідав у розташуванні партизанів на невеликі майданчики, доставляючи зброю й боєкомплект. Планери брали участь навіть у форсуванні Дніпра.

 

 

У 1977 році тут загинув славетний Старий Грак – майстер планерного спорту, киянин Віктор Гончаренко. Однак у 1970-і роки в гори Клементьєва відкрилося друге дихання. Ризику впасти з небес значно поменшало, коли з’явився новий вид літальних апаратів – дельтаплани, а в 1980-их – параплани.

 

Магія гори Клементьєва настільки сильна, що знову – як у двадцяті-тридцяті роки – Коктебель став центром притягання для всіх дельтапланеристів. Республіканські й загальносоюзні зльоти й змагання на горі Клементьева стали вищою дельтапланерною школою. Сьогодні в Коктебелі є дельтапланерний клуб і центр планерного спорту.

 

…Набравши висоту, я вів свій планер уздовж морського берега. Далекі фігурки дельтапланів здавалися зграйкою строкатих метеликів.

 

Провисівши у небі більше години, я повернув назад. М’яко сів. Інструктор похвалив – імовірно, він підозрював, що мені доведеться катапультуватися на третій хвилині польоту. 

 

Коли я нарешті виліз із тісної кабіни, ноги від утоми ледве тримали   мене, а вестибулярний апарат, за інерцією, не хотів розлучатися з польотом. Але я був щасливий. У цьому відчутті мені потім зізналося чимало друзів: випробувавши диво безмоторного польоту, вже неможливо не полюбити вільне ширяння.

 

Особливо якщо вперше здійнявся в небо у Коктебелі.

 

Під час гарної літної погоди над дугою Узун-Сирту одночасно літають дельтаплани, параплани й планери. Всім їм вистачає місця під небом. На тлі обпечених гір і джинсового моря вони рухаються майже безшумно – і тільки ледь чутно до шелесту вітру й співу птахів додається посвист штучних крил. Це в них свистить гаряче повітря Криму.