«Що для тебе перемога?» – часто цікавляться французькі журналісти. Можливо навіть занадто часто. Місцевий інформативний супровід війни перебуває під потужним впливом емоцій. Візуальне тло новин з України — це вогонь, розпач, зруйновані життя й будівлі. За всім цим питання: що робити далі? Попередній досвід людства підказує єдине архаїчне, але по-справжньому конструктивне рішення: бути сильнішим за загарбника. На індивідуальному, українському рівні, але також — на колективному, європейському.
«Українська перемога, — відповідаю завжди, впродовж трьох років, – це поразка Росії. Це неможливість для держави-агресора знову здійснити напад за рік-другий».
Території, безперечно, – ніхто нікому дарувати не збирається. Але їх можна повернути з часом, якщо нападник, на кілька поколінь вперед, буде не в стані тероризувати світ. Росія мусить цю війну програти. Саме програти.
Відповідно, всі розмови про «прекрасну Росію майбутнього, щойно не стане Путіна», — чергова утопія. Непокаране зло завжди повертається. Робота над помилками, здійснена під час недовгого припинення вогню, — це в перспективі новий вогонь, новий розпач, нові зруйновані життя та будівлі, але масштабніші. Перемир’я має сенс, лише коли жертва агресора немає жодних ілюзій, що про мир не йдеться, і готується до нового, ще важчого двобою. Саме про це каже останнім часом французький президент Емманюель Макрон, коли закликає європейців зміцнювати власну обороноздатність. «Україна боронить не лише себе, але й Європу», – про це французький лідер нагадує нехай не від початку повномасштабної війни, впродовж останнього року, мабуть, зате методично. Хтось та й зрозуміє.
Тверезість мислення політичних лідерів мусимо цінувати на вагу золота. Або й дорожче. Війна в Україні — це настільки інший, досі не знаний досвід людства, що підібрати правильну стратегію неймовірно важко. Політичні інструменти, винайдені по закінченні Другої світової, відразу ж застаріли, проте європейським політикам дуже не хочеться визнавати це, й вони чіпляються за недієві механізми, як за поламані дитячі іграшки. Так, наче мантри про мир здатні зупинити винищувачі.
«Стратегія позаблоковості — єдиний вихід, який вбачається коректним», – кличе ховати голову в пісок Жан-Люк Меланшон, лідер крайньої лівої французької партії Нескорена Франція. Від початку повномасштабної війни цей неодноразовий кандидат у президенти Франції пропонує той «мир», що насправді став би українською капітуляцією. За Меланшоном приблизно третина виборців. У контексті того, що французьке судочинство заборонило лідерці крайніх правих Марін Ле Пен брати участь у виборчих процесах наступні 5 років, у крайніх лівих автоматично зростають шанси на прихід до влади через два роки. Якою тоді стане французька зовнішня політика? Меланшон, до ворожки не ходи, просуватиме позірне «засудження війни» та закликатиме скласти зброю обидві армії.
Подібний дискурс стосовно війни просувають французькі крайні праві, які також, навіть без Марін Ле Пен, обов’язково братимуть участь у президентських перегонах 2027-го. «Я висловлюю шану героїчному спротиву українців та згідний з тим, що Росія є загрозою, – каже голова партії Національне об’єднання Жордан Барделла. – Проте я проти вступу України до ЄС, бо це суперечить інтересам французьких фермерів, а також проти вступу України до НАТО, бо цього не бажають Сполучені Штати, а вступ потребує консенсусу». Така собі механічна підтримка на словах, задля годиться, коли ж за суттю вода ллється на московський млин.
Чи встигне Україна за два роки стати настільки сильною, що такий сценарій не підкосить її боєздатність, як сьогодні, у випадку з американською допомогою, після повернення до влади Дональда Трампа? Чи вдасться європейцям налагодити власну оборонну індустрію так вправно, щоб критично не залежати від Сполучених Штатів? Чи подорослішав європейський політичний клас настільки, щоб зрозуміти та прийняти просту істину: нікому в світі європейська безпека не може бути більше потрібна, ніж самим європейцям? Тож боронити її треба самим, і тут найкращий союзник — українська армія. Попри радянські атавізми та інші проблеми, ЗСУ здалеку залишається найсильнішим європейським військом.
«Без свободи козацької нації не буде спокою в Європі», – казав Григорій Орлик, син гетьмана Пилипа Орлика та дипломат на службі французького короля Людовика XV. Було це у XVIII столітті, але слова виявилися пророчими, а парадигма, що вмістилась в одне речення — на диво тривалою. Французькі радикали мають два роки, щоб переглянути позиції. Подорослішати. Прийняти жорстку реальність, у якій нам випало жити, та почати діяти. Механічною підтримкою навіть самого себе не надуриш, а що вже інших.