Нам набридли балачки. Нам навіть набридло говорити про те, що нам набридли балачки. Та змусити себе замовкнути чи просто дочекатися тиші, виявляється, так само неможливо, як убити надію на те, що десь там, за хмарами слів сяйне промінчик правди.
Право висловлювати власну думку правдиво вважається однією з найважливіших демократичних свобод, а свободи, як відомо, забагато не буває. Утім, сучасна цивілізація дедалі частіше змушує піддавати сумніву цю істину. Здавалося б, тільки вчора ми здихалися потужної системи ідеологічної брехні, а вже сьогодні нас завалило правдою. Тільки вчора ми тішилися з того, що зруйновано всі мури та завіси і можна читати й слухати все, що заманеться. Та щось і тепер від того невесело.
Сучасна людина живе в інформаційному просторі, який створюють медіа. Їх часто називають четвертою владою, що суттєво доповнює, а часом навіть підміняє три перших. Тож не буде помилкою назвати сучасну модель демократії медіократією (кумедно, що англійською mediocrity – посередність).
Та все ж неможливо заперечити, що та картина, яка створюється у свідомості більшості пересічних, та навіть і поінформованих громадян, лишається вельми фрагментарною й однобічною, а наслідки їхніх дій часто стають непередбачуваними навіть для них самих. Ми постійно розуміємо, що чогось не розуміємо. Відчуваючи це, той-таки пересічний громадянин за звичкою думає: «Ось знову нас дурять, тільки майстерніше». Цілком природно, що ідеологія з часом удосконалюється і стає «суспільними відносинами», тобто горезвісним піаром, цензура тепер називається «політикою видання», або, як тепер кажуть, «форматом», і все це у яскраво запакованому вигляді сиплеться на голову нещасного обивателя, якому від усіх цих благ цивілізації навіть сховатися нікуди. Ось і виходить, що позиція «моя хата скраю» є найчеснішою і найпослідовнішою.
Утім, за детальнішого розгляду можна помітити, що справа аж ніяк не зводиться до зумисної брехні. Адже якби це справді було так, то зміна еліт, що вряди-годи все-таки відбувається у більшості умовнодемократичних держав, мала би призводити до викриття тієї брехні, що забезпечувала легітимність попередньої влади. Та нічого такого ми не спостерігаємо. Аж дивно, наскільки наша свідомість жодним чином не залежить від нашого буття!
Деякі сучасні дослідники висловлюють припущення, що сам спосіб тиражування й подання інформації суттєво впливає на її зміст і спосіб сприйняття. Що й не дивно, адже будь-яке виробництво (а медіа, безперечно, є виробництвом) передбачає наявність певних стандартів, які з його розвитком стають дедалі жорсткішими. Спробуємо придивитися до найбільш звичного виду інформації – новин. Формально в новини може потрапити будь-який факт, це неодмінний постулат свободи слова. Водночас усі факти проходять відповідний відбір і редакційну обробку, що також є обов’язковою передумовою нормального функціонування медійних систем. Здавалося б, спричинені цим обмеження мають суто формальний, а не смисловий характер. Утім, те, що треба було б викласти за сім хвилин, неможливо викласти за три, щось завжди лишається невисвітленим. Особливо це помітно під час модних тепер ток-шоу, учасники яких намагаються аналізувати поточні події, коли виявляється, що стосовно тих самих фактів вони володіють різною інформацією, тобто не мають спільної основи для дискусії. Неможливість перевірки тієї чи іншої інформації виглядає цілком нормальною, а непоінформованість, що часто межує з некомпетентністю, вже не є підставою для недовіри. На цьому тлі людину, яка знає трохи більше за інших, починають називати поважним словом «експерт».
Отже, всі ці сумні наслідки породжені не так чиєюсь злою волею чи просто недбалістю, як самим способом постановки та розгляду проблеми. У нас бо демократія, і кожен має незаперечне право висловитися, а тому годі й сподіватися на те, що саме вас дослухають до кінця.
І все це – цілком реальні речі, породжені вже навіть не структурою медіа, а тими очікуваннями, які покладає на них споживач їхньої продукції. На язиці крутиться: а чи дійсно нас цікавить правда, чи ми просто звично чекаємо щоденної інформаційної пігулки, запакованої у звичний «формат», створеної для того, щоб викликати звичні почуття? І чи не ховаються за новими яскравими вбраннями ті самі монстри минулого (чи то нашої підсвідомості), що затуляють від нас саме життя незліченною кількістю його спрощених копій? І якщо демократія так-сяк стає на заваді брехні, не заважаючи одним безкарно дурити інших, то право бути обдуреним вона в нас відібрати аж ніяк не може. Бо то і є наша свобода.