Коли моя дружина бачить моє сумне обличчя, спокійно каже: «Юрку, не звертай уваги на фейсбук: він не скаже тобі більше, ніж ти вже сам знаєш, — лише викликає роздратування».
Що ж, звісно, моя дружина має рацію, і я сам це знаю. Ну, ніби знаю, а все ж таки заглядаю у фейсбук як до джерела якоїсь інформації з України. Розумію, що я занурений у свою бульбашку, а це «джерело» ще й викривлене алгоритмами появи повідомлень, розробленими соцмережею.
Також я знаю, що фейсбук залишається в Україні дуже популярною мережею, якою користується багато моїх знайомих, і справжніх, і фейсбучних. Я це пишу як преамбулу до кількох думок, зумовлених сьогоднішнім читанням цієї соцмережі. Останнім часом уникаю у своїх колонках настирливого порушення внутрішньоукраїнських тем, бо, по-перше, не завжди добре відчуваю пульс і динаміку дня, а по-друге, гадаю, що відійти від українського порядку денного й звернути увагу на справи якщо не універсальні, то такі, що можуть вирвати читача з монотонності повсякдення, може бути корисно. Нічого, що вони бувають банальними, але чужа банальність може відкрити нам очі на нашу нормальність.
Сьогодні я прочитав допис Тані Пушнової з розлогими цитатами з інтерв’ю Павла Макова Михайлу Кригелю, що вийшло в «Українській правді».
Уперше я почув про Павла 1992 року від мистецтвознавиці Ірини Сизоненко. Тоді на замовлення варшавського Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я працював над великою виставкою сучасного мистецтва України під назвою «Степи Європи», й Ірина пропонувала взяти до неї й Макова. У мене вже була готова ідея для виставки, а він тоді не справив на мене такого враження, щоб змінювати визначену концепцію.
Читайте також: 2023 рік: культурні підсумки
Коли наприкінці 90-х років я познайомився з Павлом особисто, а він тоді працював над персональною виставкою в Центрі сучасного мистецтва Сороса в Києві (кураторка — Марта Кузьма), я змінив думку про його творчість — доцінив Павла як художника й полюбив як людину. Він був і дотепер залишається непересічною особистістю, кмітливість і живий розум вирізняють його серед інших художників його покоління, з якими я контактував. Це досить кумедно, як завдяки інтерв’ю з ним його відкривають інші, ніби досі він був нерозкритою картою. З багатьма тезами Павла важко не погодитися, і мені вони відомі давно, але є і неправдиві, скажімо цей фрагмент, який вибрала Таня Пушнова з інтерв’ю Макова: «І знову те саме, кожного разу: наразі війна — не до культури. Ідіоти ви, так через те і війна, що вам 30 років було не до культури. Якби весь цей час Європа відчувала, що ми її частка, якби вони бачили наші виставки, чули нашу музику, читали наші книжки, війна скоріш за все не почалася б. Бо вони б не Україні допомагали <…> Вони б своє захищали. <...> В очах Європи ми дотепер не є садом. Для Європи ми сельва, пустош, степ».
Маков — значущий представник української мистецької еліти. Він не лише академік, а й лауреат Шевченківської премії та представник України на торішньому бієнале у Венеції. Тож якщо не такі люди, як Маков, могли змінювати ситуацію на ниві чи, як він сам пише, «у степу» української культури, то хто міг? Я не хочу сказати, що він має бити себе в груди й голосно повторювати: «Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa», — бо це дуже особистий акт, і якщо хтось відчуває, що має це зробити, нехай зробить і зовсім не публічно. Сам Маков робив немало, щоб могло бути інакше, і я чудово знаю, що це і непросто, і неможливо здійснити швидко. Усе потребує відповідного часу й місця.
Віра, що європейці змінили б до нас ставлення, якби лиш, як каже Маков, «вони бачили наші виставки, чули нашу музику, читали наші книжки, війна скоріш за все не почалася б. Бо вони б не Україні допомагали <…> Вони б своє захищали», дуже шляхетна, але й наївна. Метафора саду, до якої він часто звертається, дуже мені близька: вона не раз була мені дороговказом у моїй роботі як куратора, менеджера культурних інституцій, дипломата. Створення саду потребує бачення, знання, важкої праці й часу, і щоб у цей час ніхто нашої роботи не руйнував.
Останні кілька днів триває публічна розмова про призначення нової Наглядової ради УКФ і делегування кандидатів від громадських організацій та закладів культури до цієї ради. Звучать прізвища людей, які в жодному разі не мають там опинитися, і потенційних кандидатів, які мають там бути. Пригадую власний досвід творення першої Наглядової ради УКФ. Мені зателефонував тогочасний міністр культури Євген Нищук і запропонував участь у новоствореній раді в межах квоти міністерства, я подякував за довіру, але, оскільки затвердженим кандидатом від закладів культури був усім відомий корупціонер, мусив відмовитися, щоб своєю особою не легалізувати ради, у якій може бути членом така людина. Так я не увійшов у першу раду УКФ, зрештою, у наступній, скликаній 2021 року, знову опинився той самий персонаж. Цікаво, чи й цього разу буде так само. Поки що напруження й ставки ростуть, з’являються навіть короткі exposé від потенційних кандидатів. Ось, скажімо, допис у фейсбуці пані Ольги Сагайдак, яка пише: «Майже 2 роки життя в Парижі в якості представниці Ukrainian Institute — Український інститут. Шлях від волонтерства і реалізації проєкту “Українська весна” до запуску інституції Institut ukrainien en France пройдено.
В поїзді читала інтерв’ю Павла Макова “Українській правді” і майже кожна теза мені відгукувалася. “…Так через те і війна, що вам 30 років було не до культури. Якби весь цей час Європа відчувала, що ми її частка, якби вони бачили наші виставки, чули нашу музику, читали наші книжки, війна скоріш за все не почалася б. Бо вони б не Україні допомагали, вони б своє захищали…”.
В нас / в мене дуже багато невиконаної домашньої роботи.
— Ми не захистили нашу культурну спадщину.
— Ми не захистили наші нові інституції від невігласького рейдерства.
— Ми не маємо притомної освіти для менеджерів культури, які можуть виводити наших митців на міжнародну сцену й управляти сучасними інституціями в Україні.
— Ми не змінили систему переміщення культурних цінностей.
— Ми не забезпечили дотримання авторських прав, що робить нас в очах європейців варварами.
— Ми не розвивали належним чином культурну дипломатію і не мали закордонних представництв.
— Ми досі керуємося законодавством в сфері культури, яке мімікрувало з радянської моделі.
— В нас бракує людських ресурсів і фахових спроможностей бути почутими в світі».
Як бачимо, пані Сагайдак також відкрила собі Павла Макова, і то, як виявляється, з найбільш оманливою його тезою, а потім іде перелік невиконаних завдань, що чудово підходить, щоби бити себе в груди й виголошувати мантру: «Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa». Звісно, було б краще, якби пані Ольга робила це від власного імені, бо, зрештою, жест визнання провини (mea culpa) завжди особистий. Зі свого боку я бажаю цій енергійній менеджерці культури, щоб вона опинилась у відновленій раді УКФ. Цікаво, якою буде її реакція, якщо в цій відновленій раді опиниться наш корупціонер, хоча, може, він уже здійснив акт покаяння (mea culpa) й тепер, з очищеним сумлінням, готовий виправляти те, що досі не вдавалося.