Схоже на те, як маленький непомітний камінчик викликає цілий обвал, бо все трималося на… сказати «на чесному слові» язик не повертається. На звичці до приниження, на брехні, на вчорашніх уявленнях про недосконалість світу. Одна студентка одного столичного мистецького вишу виклала скріни листування зі своїм профільним викладачем, де він демонстрував досконалі в своїй провінційності взірці того, що позначається іноземним словом гарасмент. І як понеслося! Me too, Ukrainian style. Ну здавалося б, війна за вікном, не бракує інших турбот, інших травм. А, може, навпаки, саме гранична ситуація в тому самому Ясперсовому значенні провокує безкомпромісність, може, наявність поруч зразків високого духу змушує не миритися з проявами старосвітської ницості?
Хотілося б, щоби розбори польотів не обмежилися засудженням, швидше за все моральним, одного чи кількох самців, як це сталося чотири роки тому в тих самих стінах. У проблеми декілька складових, одна на одну накладається й одна одну посилює, розбиратися доведеться з усіма. По-перше, це отой домодерний маскулінний світ, де чоловікам можна все, а жінкам… теоретично теж усе, тільки за умови, що кожна окрема жінка спроможеться це своє право захистити в постійному відстоюванні кордонів і доланні скляних стель. Печерні уявлення потроху зникають частково через потужний рух феміністок і «феміністів», тобто просто сучасних вихованих чоловіків, але більшою мірою через природну зміну поколінь і відкритість країни назовні.
По-друге, це дика архаїка в стосунках усередині будь-якої пострадянської установи, де «я начальнік — ти дурак», повна сваволя, яка ніколи не регулюється згори й не піддається санкціям, бо вважається, що авторитарність є синонімом керованості. Колись так було скрізь у світі, до всяких профспілок, прав людини й політкоректності. Безконтрольна влада начальника над підлеглим — частина саме совіцької культурної прошивки, яка змінюється повільно разом із «пом’ягшенням звичаїв» або інституційними змінами.
По-третє: окремий місцевий різновид побутового авторитаризму — повна залежність студента від викладача в абсолютній більшості пострадянських університетів: ти можеш роками нести на заняттях дурню й нічого, крім дурні, можеш красти ідеї й тексти, можеш лізти під спідницю, можеш вимагати гроші — гаразд, припустімо, це все винятки, але системні винятки. Наша вища школа так влаштована, відколи зник партійний контроль, так, брехливий, так, лицемірний, але в якихось відношеннях ефективний в сенсі хоча б остраху. Зараз жодної противаги тиранії нещасних нарцисів, яким більше нема де й нема на кому самостверджуватися, не передбачено, система керується зовсім іншими критеріями, й це запорука її кризи, що спостерігається неозброєним оком.
По-четверте: якщо йдеться саме про креативну сферу, тут самодурство сприймається мало не як норма. Бо ж творчість, темперамент, емоційність, розумієте! Митці — вони такі! Надто коли дія відбувається в театрі або на знімальному майданчику. Тут свої звичаї, своя тяглість. Не виключено, що ця тяглість спирається на ще середньовічні цехові норми й правила стосунків між майстром, підмайстром та учнем, хоча без конкретного знання таке припущення виглядає спекулятивно. Проте колега Лєна Чиченіна вчасно звернула увагу саме на те, що в театрально-кіношних вишах педагогів називають «майстер», це правильна підказка. Процес організовано так, що педагог від самого початку набирає курс і потім супроводжує його впродовж усього періоду навчання. В ідеалі майстер буквально ліпить свого послідовника й творчого спадкоємця немов із глини, причому студент за визначенням нерозумний, безініціативний і позбавлений власної волі. Такі стосунки виховують специфічний характер заздалегідь, за визначенням підпорядкованої людини, виконавця без особливої суб’єктності.
Я не хотів би розповсюджуватися зокрема на тему психофізіології актора, тобто людини, яка фахово продає свої емоції. Власне будь-який представник творчих професій торгує емоціями, тут нічого неприйнятного немає, та в акторів це відбувається надто наочно, буквально в усіх на очах. Звідти розповсюджений забобон, що всі вони «умовно правосправні», всі інфантильні, з певними психологічними відхиленнями в сенсі демонстративної поведінки й слабкого самоконтролю. Я знайомий з багатьма, справді багатьма акторами, які досягли певних висот у професії, й можу свідчити, що це суцільні дурниці. Успішний, затребуваний артист дуже організований (інакше не вивезе), достатньо тверезий… Упс! Звісно ж, вважається, що там у них сильно п’ють. Теж перебільшення: п’ють, як скрізь, не більше й не менше, хтось собі дозволяє, а хтось утримується, бо воно швидко позначається на фізичній формі й на обличчі, якщо ти не характерний дідуган, тобі ніхто роль не запропонує.
Нарешті так само вважається, що в сфері мистецтв панує розпуста, що всі всім дають, це взагалі не питання, а гарні дівчата йдуть у професію, тільки якщо заздалегідь готові до надання відповідних послуг за сприяння творчій кар’єрі. Ці уявлення теж, м’яко кажучи, застарілі. Люди завжди були схильні використовувати особисті стосунки для кар’єрного зростання, причому як жінки, так і чоловіки, як у мистецтві, так і в бізнесі, так і в політиці. Колись це вважалося ганебною нормою — ганебною, але нормою, тепер усе трохи інакше. Всі, звісно, згадують Гарві Вайнстайна, але ж його врешті-решт засудили на багато років, а я знаю чимало випадків із вітчизняної практики, як відносно давньої, радянських часів, так і зовсім свіжої, коли єдиним, підкреслюю, єдиним способом потрапити на екран для молодої жінки було пройти через ліжко режисера (подекуди завдяки прямому посередництву його законної дружини, чужа душа — темний ліс) і нікому навіть на думку не спадало визнати це зловживанням чи злочином. Сам факт, що про насильство почали говорити вголос, уже свідчить про епохальний зсув у колективній свідомості.
Я згоден, що в окремих випадках звинувачення в гарасменті можуть бути інструментом маніпуляцій. Є випадки, коли «слово проти слова», й рішення, чи вживав фізичне насильство Джонні Депп проти Ембер Герд, кожен, на жаль, приймає залежно від того, яке кіно йому більше подобається: «Пірати Карибського моря» чи «Сироп». Ніяк не можна виключити ймовірність, що якась юна леді вирішить поправити своє матеріальне становище або потрапити під спалахи репортерів і камери блогерів, присмоктавшись до слави зірки. За двох умов: що зірка є справді зіркою, тобто є до чого присмоктуватися, й зірка вже має сумнівну репутацію. Власне, репутація й є водночас як єдиним об’єктом загрози, так і єдиним захистом проти неї. Бо коли на запитання, чи було з вами щось подібне, на зборах у згаданому виші підводиться вся жіноча частина авдиторії, підозри в організованій кимось кампанії відпадають самі собою.
Господи, стосунки між чоловіком і жінкою (або, припустімо, між чоловіком і чоловіком або жінкою й жінкою) — завжди поле змагання, напруженої захопливої гри, часом пристрастей, часом помсти, часом спекуляцій. Те, що в нас не встигли випрацювати правил, які би забезпечили кожній особистості безпеку, гідність і право на самореалізацію без зазіхань на її особистий простір та її тіло, не означає, що такий стан справ недосяжний. Але обмежитися боротьбою зі злоякісним сексизмом у КНУТКіТ, Молодому театрі або, ну нарешті випірнуло, «Кульку» ім. М. Поплавського, хто б міг подумати! — це якесь сміховинне спрощення. Доведеться копати не лише ширше, а й глибше.
Ні, я не вважаю флірт злочином, ми тут либонь не на парткомі й не в монастирі, хоча, кажуть, там теж по-різному траплялося. Головне, щоби працювали механізми пристойності, скільки завгодно широко трактованої, але чітко окресленої. Особливість нашої культурної ситуації полягає в розриві, тобто одночасному існуванні в соціумі тих, для кого хамство це норм, бо так було завжди, й для кого це неприйнятно за будь-яких пом’якшуючих обставин. Питання, чому тон у нас задають синхронно куркулі зразка ХІХ століття й витончені ліві ХХІ-го, а також куди поділися наші власні шляхтичі з правильними манерами, — це теж про розрив, травматичну перерву в культурній традиції. Вдосконалення звичаїв і норм так чи так відбуватиметься, його можна прискорити різкими адміністративними рухами (аж на кшталт відповідної статті в КК), а можна вповільнити байдужістю й аргументами «не на часі».
А от допотопні порядки у вищій школі — це вже речі, які цілком піддаються ручному керуванню. Знову таки нібито не на часі. А фінансувати з податків або іноземної допомоги школу приниження й безправ’я (до слова, не лише студента, а й викладача так само) на часі? Бюрократична порожнеча замість критеріїв успішності, гори тупих паперів у якості KPI, фінансові показники як єдина форма зворотного зв’язку — поживне середовище для злочинів проти особистості, як і ідеологічних вивихів. Сподіватися, що там вас навчать чогось потрібного в подальшому житті, не кажучи про цінності або хоча б манери, може лише розгублений підліток, який купився на оголошення про «український Гарвард» (!!!) — їй-Богу, не вигадав сам, а вичитав у рекламі одного з названих вище осередків культури.
Схоже, вже спостерігаються якісь рухи знизу, зсередини академічної спільноти, яку теж не влаштовує абсурдна піраміда самоствердження й вибивання грошей. Саме по собі не розсмокчеться, й академічна доброчесність не постане сама собою, як і повага разом із делікатністю в засадах педагогіки, але чомусь переконаний, що неподобства розквітають передусім в атмосфері імітації змістовності. Чи може чогось корисного навчити токсичний мачо? Маю великі сумніви, хоча були винятки. В кожному разі я би законодавчо зобов’язав передбачити в офіційному оголошенні про те, що такий-то геній набирає свій курс, додатковий рядок на кшталт: «з учнями поводиться пристойно», або навпаки: «розпускає руки».