Мати Атомограда

Марія Проценко до Чорнобильської катастрофи обіймала посаду головного архітектора міста Прип’ять. Вона будувала й вона ж евакуювала місто енергетиків, яке зараз, мертве і заросле лісом, стало атракціоном для спраглих адреналіну туристів

 

«Раніше забороняли розповідати про те, що ми знали», – говорить Марія Проценко (вона ж Му Лань) про аварію на ЧАЕС. Після 1991 року відвертість стала можливою, однак «мабуть, уже років 20 ніхто мною не цікавився». Довкола нас щебечуть дівчата гламурного штибу. Обговорюють креслення, сперечаються, з чого роблять стіни інтер’єру. Це студентки Мистецького інституту художнього моделювання й дизайну – є такий виш у столиці на Пріорці. Але й на їх яскравому тлі мініатюрна літня китаянка, їхня викладачка, не губиться – виглядає дивовижною нетутешньою квіткою.

 

Жінка опирається на милицю. Після чорнобильських подій Марія Проценко в 1991 році захворіла на парапарез – різновид паралічу хребта, який викликають нервові стреси: «Мені взагалі пророкували, що ходити не буду. Але раптом я отримала запрошення викладати». Виявилося, що їй це під силу й подобається. «Я в інституті другий рік. Тут мені вдихнули друге життя. Спочатку сумнівалася, чи зможу взагалі працювати після тривалої перерви? Але, напевно, Бог завжди дає сили на добрі справи».

 

ФОТО: REUTERS

 

 

«Наприкінці 1970-х ми вирішили переїхати з Казахстану в м’якіші кліматичні умови – до чоловіка на батьківщину, в Україну».

 

Перший раз Проценко приїхала до Прип’яті в 1978 році. «ЧАЕС уже працювала, швидкими темпами зводили й селище атомників. Я тоді зачудувалася, що не Чорнобиль розвиватимуть, а вирішили будувати місто з нуля поруч зі станцією! Його спроектував київський інститут «Діпромісто».

 

Молоду архітекторку вразила краса Атомограда. «Сонце ласкаве, небо блакитне, на вулицях дуже чисто. Поруч ліс, річка». Нові 5-, 9й 16-поверхові будинки, п’ять шкіл, дитячі садки, численні гральні майданчики…

 

Але чому місто будують поряд із атомним реактором? «За санітарними нормами, населений пункт повинен розташовуватися від АЕС на відстані не ближче 4-х км. Там і було 4 км, я міряла», – наче виправдовується Марія Володимирівна. Хоча навряд чи вона змогла б віддалити дитсадки від ЧАЕС хоча б на міліметр. Ці та й інші такі самі фантасмагоричні «норми» затверджували в Москві – разом із осяйними перспективами країни й «мирного атома».

 

Марія Проценко у 37 років стала головним архітектором міста – нове, чисте, воно здавалось утіленням міражу: тут житиме прогресивна молодь, яка даруватиме енергію світові. Син тоді вчився у п’ятому класі, дочка в другому. Жили в гуртожитку, і лише за три роки до аварії родина отримала квартиру.

 

Проекти, однак, усі були по-радянському типові, тобто не надто враховували комфорт для людини. Архітектор міста – мов садівник, – тож жінці багато чого довелося переробляти: «Перепроектувала інтер’єри готелю, Будинку торгівлі, басейну, ресторану, Будинку книги. За півроку до аварії увели до ладу стоматологічну поліклініку».

 

ФОТО:REUTERS

 

 

Кремль прагнув нарощувати атомні потужності, вже почали зводити 5-й блок ЧАЕС, започаткували 6-й. Населення міста планували довести до 150 тис. жителів (на час Чорнобильської катастрофи їх було близько 48 тис.). «У 1985 році ми захистили 20-річний генеральний план розвитку Прип’яті на період до 2005 року. А напередодні аварії, 25 квітня, до нас приїжджали колеги з «Діпроміста», обговорювали, як проектувати нові мікрорайони».

 

Проценко зітхає, пригадуючи безкоштовний міський автобус – він робив коло містом, а потім заїжджав на ЧАЕС. Згадує чоловіка: «Красень: кучерявий, блакитноокий, стрункий. Чимось подібний на Миколу Гнатюка. Бувало, подруги жартують: «Дивися, твій артист співає по телевізору». Потім розповідає про прип’ятських книголюбів, які збиралися в спроектованому нею Будинку книги. Атомники – люди освічені. В часи «сухого закону» з лимонадом у фужерах улаштовували літературні читання.

 

«За рік до аварії до нас у гості приїжджала мати чоловіка, літня сільська жінка з Полтавщини. Запитала: мовляв, діточки, а ви не боїтеся, що станція вибухне? Мене це дуже вразило», – каже Проценко. Хіба чули тих, хто передбачали, що утопія може закінчитися руїнами, заростями полину-чорнобилю? Тож коли місто спіткав фатум Содома й Гоморри, розум багатьох атомоградівців відмовлявся це сприймати. І досі пані Проценко дивується передбаченню свекрухи.

 

 ФОТО: УКРІНФОРМ

 

 

«Мого батька бабуся називала Володею, хоча він Сю Сян Шуй. Я дуже на нього схожа». Її ім’я китайською означає «орхідея», тож Віктор Проценко дарував ці квіти дружині на свята.

 

«Дід мій китаєць, але жив у СРСР. В 1937 році його репресували, загинув у таборі. Нам правду не казали: мовляв, виїхав кудись, напевно, до себе на батьківщину. Бабуся розповідала: жінки, в яких були чоловіки-китайці, звернулися з колективним листом до Надії Крупської (дружина Леніна, номінально належала до тодішньої верхівки правлячої партії – Ред.) із проханням дозволити їм податися до Китаю на пошуки близьких. Декому дозволили. Моя бабуся виїхала з двома дітьми й двома валізами в Тачен провінції Сіньцзянь».

 

У пошуках кращого життя піддані Піднебесної й Кремля тоді намагалися перетнути цей кордон у протилежних напрямках. Але добре там, де нас немає.

 

«Я була немовлям, коли батьки вирішили податися до СРСР. А бабуся залишилася в Китаї. А коли мені виповнилося 10 років, ми знову поїхали в Китай – провідувати бабусю. Ішов 1956 рік. Погостювали недовго. Запам’ятався момент перетину китайсько-радянського кордону, він мене тоді здивував. Нас уже в перших класах російської школи навчали, що держкордон – це колючий дріт, собаки, поорана смуга, застороги від шпигунів… А тут – ґрунтовий шлях, ніякого дроту… Китайський прикордонник підняв дерев’яний шлагбаум, підштовхнув нас і крикнув на радянську сторону: «Іване! Моя відпускав, твоя приймав!»

 

Замолоду Му Лань мріяла бути архітектором, вступила до інституту в Усть-Каменогорську – казахському промисловому центрі свинцевих копалень. Там же познайомилася з українцем Віктором Проценком, і подружжя прожило в злагоді 40 років. Син уже в Києві закінчив політехніку, дочка – лінгвістичний університет. «Віктор помер три роки тому, – замислилася пані Марія. – За раз я все більше усвідомлюю, як він мене любив. Моє будь-яке бажання розумів навіть без прохань – із напівнатяку».

 

 

«Після аварії я стояла на мості при в’їзді в місто Прип’ять. Зустрічала автобуси, показувала водіям маршрут: до якого будинку й під’їзду під’їжджати, аби зібрати евакуйованих».

 

Проценко за посадою входила в Прип’ятський виконком (мерію), тож стала одним із організаторів евакуації родин атомників. А потім працювала в оперативній робочій групі, що організовувала побут ліквідаторів. Пані Марія впевнено з пам’яті креслить схему міста: «Тут іде вулиця Курчатова. Отут – центральна міська площа, Будинок культури, тут – ресторан»… Її очі відсвічують спогадами. Ні, впізнаванням! Для Проценко Прип’ять не місто-примара, не утопічна ідея, а реальність, що застигла, як метелик у бурштині. «Плани Прип’яті всі були в мене. Коли що – ідуть із питаннями пожежники, водопровідники, енергетики… Підійшов гарний хлопець у камуфляжі, назвався: майор Орлов. Я зачудувалася – він був юний для такого звання. Виявляється, до Чорнобиля пройшов Афган. Каже: "Ми хочемо зробити огорожу по периметру міста". Я питаю: «Навіщо?» Він пояснив: тут усе відкрите, магазини не охороняють, там безліч товарів, на складах – продуктів, в школах і дитсадках – майно без догляду. Просить: накресліть, як краще обнести місто колючим дротом, щоб не зачепити підземні комунікації. В мене шкірою пройшов мороз. Ніколи таким не займалася».

 

Місто обнесли колючим дротом. Засторога від мародерів і самоселів? Але й мимовільне нагадування про те, чим закінчуються утопії.

 

 

Ангел згорнув, як карту, небо над цією місцевістю… В містечку Чорнобиль, однак, і нині живуть люди, ходять у Свято-Іллінський храм. А от Атомоград давно мертвий. «Я остаточно втратила надію, що ми повернемось у Прип’ять, коли поспілкувалася восени 1986 року з фізиками й біологами, які працювали в Чорнобилі від Академії наук». Учені тоді озвучили періоди напіврозпаду радіоактивних речовин, що забруднили зону аварії, – тисячі років. «Сосни-мутанти там ростуть зараз з такими величезними голками», – пані Марія широко розводить долоні, наче рибалка.

 

Але на руїнах Прип’яті постійно з’являються людські тіні. Після кожного Великодня в зону їздять на гробки. На тлі міста-примари знімав свій кліп у протигазах гурт «Гайдамаки» – лідер музикантів Олександр Ярмола звідти родом. Десь тут мандрувала Ліна Костенко, фіксуючи залишки поліської Атлантиди. І це не все. В оприлюдненій 2005 року доповіді МАГАТЕ, зокрема, зазначалося, що «ЧАЕС стала досить популярним туристичним об’єктом». Так, місто Прип’ять перетворилося на атракціон. Їздять оглянути об’єкт «Укриття» (Саркофаг), споруджений над зруйнованим реактором у 1986 році, а нині аварійний, подивитися на цвинтар автомобілів (за підрахунками Генпрокуратури, в Чорнобильській зоні все ще знаходиться до 2 тис. одиниць різної техніки, яка не пройшла дезактивації), але головне – побачити, як умирає сучасне місто, що з ним за 20 років зробила природа. «Екстрим у тому, щоб отримати дозу опромінення? Люди не розуміють, що це таке – радіація», – розмірковує Проценко. Звичайно ж, вона знає, що влітку в Чорнобильській зоні щодня перебуває по кілька туристичних груп, переважно іноземних. Закон України «Про туризм» вимагає гарантій безпеки для мандрівників. Цікаво, як туроператори можуть це забезпечити поруч із неостиглим реактором? Термін гарантованої експлуатації саркофага минув у 2006 році, на бетоні, під яким лежать 170 тонн радіоактивних мас, уже павутиняться тріщини.

 

«Після аварії в мене почалися головні болі, пронос, підскочив тиск. Я не знала, від чого це. Думала, що завагітніла, мовляв, токсикоз. Ніде в мізках не заворушилося, що це може бути реакція на радіоактивність», – згадує Марія Проценко свої відчуття в зоні. Згадує й інше: «Юрій Щербак мене ще тоді запитав: як ви думаєте, яку найбільшу шкоду Чорнобильська аварія завдала жінці? Я не змогла відповісти… І от зараз кажу: жінки почали боятися народжувати». Пані Марія замислюється. А навколо нас квітнуть гламурні дівчата, як орхідеї, пробігаючи зі студентськими проектами нових квартир і, можливо, цілих міст – Футуроградів.