Цими днями вийшло друком ваше аналітичне дослідження щодо майбутніх українських виборів, проведене на замовлення Інституту Стратегічних досліджень Військової школи (IRSEM). Зокрема, ви зупиняєтеся на кандидатурах, які мають найбільші шанси потрапити до другого туру. Хто з них, на вашу думку, найкраще готовий до перемовин із ЄС і НАТО та найзрозуміліший для Заходу на рівні програми й політичних поглядів?
— Із-поміж трьох кандидатів, у яких станом на сьогодні найбільші шанси потрапити до другого туру, — йдеться про Порошенка, Тимошенко та Зеленського, — найприйнятнішим для європейців залишається, на мою думку, нинішній президент Петро Порошенко. Його програма чітко зорієнтована на поступову інтеграцію України до європейських структур. Натомість Юлію Тимошенко, гадаю, вважають радше опортуністкою та певною мірою євроскептиком. Щодо Зеленського, то немає нічого менш зрозумілого з огляду на відсутність у нього програми та чіткої політичної платформи.
Проте характеристика «найзрозуміліший» — це інша проблема! Тимошенко, на відміну від Порошенка, із 2015 року не при владі. Проте вона має у своєму розпорядженні сталі мережі впливу та комунікації в Брюсселі та Вашингтоні. Не можна сказати, що її «добре зрозуміли», насамперед через добровільне засліплення Заходу, його небажання більше дізнаватися про численні корупційні скандали, до яких вона причетна. Проте саме Тимошенко має сьогодні найбільшу підтримку у Вашингтоні. Для Сполучених Штатів вона здається ідеальним варіантом як легітимна спадкоємиця Помаранчевої революції. Але в ЄС і МВФ вона такої солідної підтримки не має, зокрема, через невпинну критику заходів, пов’язаних із підвищенням ціни на газ, та інші бюджетні вимоги, до яких повсякчас вдається.
Читайте також: Вибори і шоу-бізнес голос за голос
Ви пишете про потужний вплив популізму на передвиборчі настрої в Україні. Чи доречно порівнювати український популізм і західний, що активно виявляє себе, зокрема, у перспективі близьких виборів до Європарламенту?
— Я думаю, що важко порівнювати поширення реакційного популізму в країнах Євросоюзу та популізм «по-українськи». Походячи з природи українського політичного простору та з персоналізації політичних партій, популізм в Україні є постійною атмосферою, фактом політичного життя. Але її громадяни навчилися з цим жити й відрізняти нездійсненні політичні обіцянки від реальності на противагу тій популістській залежності, жертвами якої, схоже, стала значна частина електорату багатьох країн Європейського Союзу впродовж останніх років. Проте поява популістської крайньої правої фронди в Європейському парламенті може мати негативні наслідки для України, зокрема в питанні формування парламентського блоку «примирення з Кремлем».
У своєму дослідженні ви посилаєтеся на соцопитування, що припускають перемогу в другому турі Володимира Зеленського. Якби це сталося, чи сприйняли б серйозно такого президента західні лідери? Чи не став би цілковито недосвідчений переговірник причиною маргіналізації України на міжнародній арені?
— Чудове запитання! Чи сприйматимуть серйозно гумориста в західних столицях? У будь-якому разі Зеленському доведеться поборотися за те, щоб його сприйняли всерйоз. Для цього він має довести свою здатність напрацювати політичну програму, зорієнтовану на реформи, та зібрати довкола себе команду технократів і реформаторів, гідних цього визначення. Така команда ніби помалу назбирується, оскільки кілька «зірок» політичного постмайданного життя ввійшло до групи підтримки Зеленського (Сергій Лещенко, Олександр Данилюк тощо). Попри це, усі досі чекають на програму, як і на озвучення чіткої позиції щодо відносин із Євросоюзом, угоди Мінськ-2 тощо.
Зеленському, отже, треба буде збудувати «захисний кокон» із досвідчених експертів і політологів, здатних забезпечити його президентству кредит довіри. Це вже контрастує з передвиборчою обіцянкою зібрати коло себе виключно «нові обличчя» без досвіду.
Чи могли б ви вже сформулювати якісь прогнози щодо другого туру та розподілу голосів між імовірними прохідними кандидатами?
— Не зазираючи до магічного кристалу, ми знаємо, що 21 квітня за перемогу боротимуться двоє прохідних кандидатів. Сьогодні невідомо не тільки, хто це буде, а й те, як переходитимуть голоси від учасників перегонів, що не вийдуть до другого туру. Частина з них віддасть свої голоси тому чи іншому претендентові на президентське крісло з прицілом на майбутні парламентські вибори, заплановані на жовтень, а також на місцеві вибори, що відбудуться 2020-го. Отже, для «маленьких» кандидатів цей вибір буде досить ризикованим.
Читайте також: Гримаси шоу-політики
Яким проглядається майбутнє громадянського суспільства в Україні на наступні п’ять років, якщо до влади прийде відповідно Порошенко, Тимошенко або Зеленський?
— Незалежно від результату виборів один із провідних ризиків пов’язаний із тенденцією підминання під президента політичних структур, а також відсторонення від влади реформаторів і представників громадянського суспільства, що згуртувалося на Майдані. Мова про незаперечний факт систематичного усунення від участі в політиці громадських активістів, носіїв цінностей Майдану, про свідоме звільнення більшості іноземних міністрів, їхнє навмисне вичавлення з адміністративної гілки влади. Це дуже тривожна тенденція, що виявляє себе через п’ять років після Революції гідності. Другий після Майдану президентський термін мусить за будь-яку ціну виправити таке становище й повернути представників громадянського суспільства до активної участі в політичних процесах і реформах.
Який із кандидатів, на вашу думку, найбільше не влаштовує Москву? Чому?
— Таку систему пріоритетів вибудувати непросто, проте я думаю, що з трьох прохідних кандидатів найменш зручним у цьому сенсі здається Зеленський. Зрештою, Тимошенко в Москві знають і вміють знаходити з нею спільну мову. Порошенка також знають, інакше, звичайно, ніж Юлію Володимирівну, проте з 2015-го Кремль мусив мати з ним справу та прогнозувати його дії. Натомість Зеленський для російської верхівки відносно невідомий, а брак політичного досвіду перетворює цього кандидата на непередбачувану, а отже, потенційно проблемну в спілкуванні особистість.
Читайте також: Президентські вибори. Участь – не перемога
—————————–
Матьє Булеґ народився 1986 року. Має дипломи Лондонського королівського коледжу (дослідження міжнародних конфліктів) та Інституту політичних студій у Тулузі (міжнародна політика). Із 2017-го працює аналітиком із питань безпеки в пострадянських країнах для Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House. Співавтор книжки «Україна між розривами та відновленнями» («L’Ukraine: entre déchirements et recompositions», 2015).