Матеріали з’їзду

Зацікавлена історією публіка полюбляє розмірковувати про «з’їзд монархів усієї Європи», котрий начебто відбувся в Луцькому замку 1429 року. Особливо цю тему жалують увагою тамтешні екскурсоводи.

 

Проте в шкільних підручниках інформації про цей факт немає. Тиждень спробував розібратися, що це був за з’їзд, із якого приводу, хто в ньому брав участь і чим усе закінчилося.

 

Але більшості монархів було чим себе розважити і вдома. Англія і Франція з’ясовували стосунки у Столітній війні (якраз цього року Жанна д’Арк водила своїх лицарів рятувати Орлеан та коронувала в Реймсі французького короля), в Іспанії королівства Кастилія і Арагон також воювали між собою й потроху додавлювали маврів, а в Італії міста-держави (до речі, частіше республіки, ніж монархії) «кували» мистецтво Ренесансу (у Венеції саме завершили будівництво Палацу дожів).

 

Насправді до Луцька приїхали тільки троє вінценосних інтриганів із Центрально-Східної Європи, які, на відміну від західноєвропейських колег, намагалися вирішити свої проблеми без бійки. Це були імператор Священної Римської імперії Сигізмунд, король Польщі Ягайло та Великий князь Литовський Вітовт.

 

 

 

У 1340 році волинські бояри запросили на княжий стіл Любарта Гедиміновича. Син Великого князя Литовського, охрещений під іменем Дмитро та одружений із волинською князівною з династії Романовичів, надав Луцькому замку майже того вигляду, який він має і нині. Дерево-земляні давньоруські укріплення поступово замінили мурованими. Замок перетворився на готичний – із трьома високими вежами, зубчастими стінами та щілинними бійницями для лучників. Біля величної в’їзної башти з підйомним мостом височів князівський палац (імовірно, саме в ньому й вели переговори монархи), а на протилежному кінці подвір’я, під вежею, що й досі зветься Владичою, розташовувалися  палати єпископа. Третя вежа, що здіймається над берегом ріки Стир, називалася, природно, Стировою, аж поки в ній не став доживати віку втомлений бурхливою діяльністю войовничий інтриган, скандаліст і пияк, рідний брат Ягайла і двоюрідний Вітовта, князь Свидригайло. З того часу вежу звуть Свидригайловою.

 

Найбільших зусиль до зміцнення замку доклав один з учасників з’їзду, Великий князь Литовський Вітовт, для якого Луцьк став однією з улюблених резиденцій. Протягом життя одного войовничого покоління артилерійська справа добряче розвинулася, й Вітовт мусив робити те, що й інші володарі замків по всій Європі: надбудовувати стіни (тепер вони сягали 12–13 м), вивищувати вежі та зміцнювати мури, довівши їх товщину до трьох метрів. Цього цілком вистачало, щоб протистояти вже відчутним, та все одно не надто потужним гарматним пострілам. Але замок ще довго називали Любартовим – на честь першого замовника мурованої версії.

 

 

Троє монархів зібралися в Луцьку зі звичною метою – ділити владу й сфери впливу. На це були такі причини. В другій половині XIV ст. Польща опинилася в скрутному становищі: трон країни, що вела серйозну війну з Тевтонським орденом, посіла 11-річна дівчинка–королева Ядвіга. Тож придворні вирішили терміново видати її заміж. Найкращою кандидатурою виявився Великий князь Литовський Ягайло, який, по-перше, також боровся з тевтонами, а по-друге, не надто міцно сидів на своєму престолі: литовські князі зазвичай мали багато дітей, і кожен із натовпу рідних братів вважав саме себе гідним влади. А якщо взяти до уваги, що їхні батьки також були, м’яко кажучи, не одинаками у своїх родинах, то кількість претендентів зростала в геометричній прогресії за рахунок кузенів.

 

Отже, щоб зміцнити свої позиції, в серпні 1385 року Ягайло одружився з Ядвігою, прийняв католицтво й став польським королем. Умова оборудки – входження Великого князівства до складу польського королівства, що фактично скасовувало незалежність Литви. Виконати умову було не просто, адже Ягайло буквально висмикнув литовський трон з-під того, чим на нього сідають, у цілої вервечки родичів, які мали законне право посісти престол слідом за ним. Багато років поспіль король мусив вести складну гру зі своїм двоюрідним братом Вітовтом, блискучим політиком і полководцем, стараннями якого начебто формально залежне Велике князівство перетворилося на потужну централізовану державу. Щоб якось заспокоїти амбіції кузена, Ягайло запропонував йому корону Чеського королівства, на яку мав деякі права. Але Вітовт увічливо посадив на чеський трон свого племінника. Складні литовсько-польські сімейно-політичні ігри стали поширюватися в західному напрямку, й це не радувало імператора, який мав свої плани щодо Чехії. Імператор вирішив остаточно розсварити двох родичів і став вимінювати у Вітовта чеську корону на посилення його влади й проголошення королем Литви. Власне, обговорити ці проблеми, й зібралися монархи в Луцьку.

 

Який це все мало стосунок до України-Руси? Майже ніякого. Хіба що і Ягайло, і Вітовт побоювалися, щоб їхній непрогнозований родич Свидригайло чогось не учворив.

 

Свидригайло, молодший (і, судячи з усього, улюблений) брат Ягайла ніколи не приєднувався ні до пропольської, ні до великокняжої партії, натомість намагався вести самостійну політичну гру. Попри згадані вище специфічні риси характеру (до них можна додати ще гнівливість та злопам’ятність), він був харизматичним лідером, здатним привертати до себе людей, згодних іти за князем хоч світ за очі.

 

Оскільки родичі усунули Свидригайла від розподілу корон, він згуртував навколо себе аристократію руських територій Великого князівства (адже сам був сином православної княгині, вже підлітком вихрещеним на католицтво, одружений був також із православною) і навіть мріяв вибороти для себе Велике князівство Руське, рівноправне з Литвою та Польщею. Але, ніде правди діти, Свидригайло за характером був не стільки монархом, готовим битися за владу як найвищу цінність, скільки авантюристом, котрий снував інтриги та встрявав у бійки просто з любові до процесу. Почалося все з того, що юний Свидригайло вбив братового намісника, який мав усунути його з княжіння у Вітебську. Кузен Вітовт упіймав бунтівника й, закутого в кайдани, відіслав до Ягайла. Той мав необережність відпустити молодшенького, котрий одразу ж утік до Угорщини й почав снувати інтриги. Протягом свого бурхливого життя він то «дружив проти» родичів почергово з великим магістром Тевтонського ордену й царем Московії, то по черзі сварився з обома. Ягайло періодично прощав брата, часом передаючи це прощення через його колишніх ворогів і союзників. Було й таке, що Вітовт упіймав кузена і кинув його в підземелля Кременецького замку, а потім відправив під охороною до двору імператора Священної Римської імперії, де неспокійний родич мав гостювати стільки, скільки витримає імператор. Свидригайло почав снувати змову з угорським королем і тевтонськими лицарями дистанційно, тож Ягайло вирішив, що всім стане легше, коли братик буде перед очима. На час монаршого з’їзду князь-інтриган уже присягнув на вірність Вітовтові й начебто тихо сидів на відведеній йому родичами Сіверщині.

 

Найцікавіше почалося за рік, після смерті Вітовта, який так і не дочекався королівської корони (посланців імператора, які везли йому цей предмет, затримав любий кузен Ягайло). Звільнений від присяги Свидригайло знову перейшов до активних дій. Литовська аристократія обрала його Великим князем без погодження з Ягайлом, який мусив із цим змиритися. Новоспечений князь негайно розпочав із братом війну за Поділля, яке спочатку належало Великому князівству (деякий час цією територією керував Свидригайло) й порівняно недавно перейшло під королівську руку. Руські князі завзято підтримували свого очільника і, природно, мали на нього більший вплив, ніж литовські можновладці, які швидко зрозуміли свою помилку. Тож Литва помирилася з Польщею й вони спробували спільними зусиллями усунути Свидригайла від влади. Литовські землі присягнули Зигмунтові, братові покійного Вітовта, руські залишилися вірними Свидригайлові, й у 1432 році в країні розпочалася династична війна, що точилася шість років. Війну Свидригайло програв і… зник – розвідка родичів не могла виявити його місцезнаходження. Навколопрестольні інтриги тривали вже без нього: змовники вбили Зигмунта, Великим князем було формально проголошено малолітнього сина короля Ягайла. А Свидригайлові, якого нарешті десь знайшли, запропонували довічний титул Великого князя Литовського й Луцьк із околицями на додачу. Знесилений бурхливою діяльністю він повернувся додому. Чергову війну вже не влаштував, а тихенько, без сварок та інтриг прожив у Луцькому замку ще 12 років – до самої смерті.

 

Тож зрозуміло, чому так званий з’їзд монархів не часто згадують у шкільних підручниках – тоді так нічого й не вирішили, а династична сварка литовських князів завершилася начебто безрезультатно для зацікавлених осіб на українських землях. Утім, імовірно, саме в цей час у свідомості аристократії закріпилася впевненість у своїй окремішності, звичка, живучи у Великому князівстві Литовському, ідентифікувати себе з Руссю – й це дорогого варте.