“Я відразу здогадався, що то — дезертири, – розгнівано переповідав Василь. – Прибігли, ще й такі радісні ,бо на береті тризуб побачили.” Він закурив та додав зовсім іншим, ніби відстороненим тоном: “Скільки б ті хлопці не прожили, скільки б грошей не заробили, вони ніколи не матимуть найважливішого — честі.” Василь зовсім не був пафосним, тим більше — поза виступами на демонстраціях. Розмова дуже швидко перейшла на якісь інші, організаційні теми. Ми пакували партію зимових курток на фронт та запропонували громаді додати до посилок листи, каву, солодощі, дитячі малюнки… Василь чекав на бажаючих долучитися до відправки в обумовленому місці, біля вокзалу Сен-Лазар, але дочекався, як виявилося, зовсім іншої публіки: гурт молодих хлопців з України, які шукали, де б попоїсти, зачепитися пожити, знайти роботу…
Пізніше, коли він вперше повернувся з війни, неначе старшим на кілька років, вже не був таким безкомпромісним у ставленні до хлопців, які не пішли до війська. Розмірковував про необхідність запровадження альтернативної цивільної служби, аби ті, хто боїться йти під кулі або не відчуває себе спроможним стріляти по людях, міг би виконати свій обов’язок перед державою в інший спосіб. “Не втрачаючи гідності”, – знову розставив він ті акценти, що пояснюють його неординарний вибір: долучення до бойових дій, попри зовсім мирну професію оперного співака.
Читайте також: На роковини загибелі Василя Сліпака
За всіх часів та народів, люди, для яких честь та гідність — найважливіші цінності, ніколи не були більшістю. В усьому іншому, вони можуть бути легковажними чи забудькуватими, запальними чи сором”язливими, та й взагалі, — якими завгодно складними в спілкуванні та непослідовними в діях. Спільною для цієї меншості є ота пружинка, – відправна точка персональної системи координат. Василь Сліпак, успішний музикант, яскравий актор, харизматичний лідер, якому дійсно не було жодної необхідності їхати з Франції та брати до рук зброю, не міг вчинити інакше. Власне розуміння честі й гідності не залишало інших варіантів.
“Як ви могли його відпустити?” – досі чують друзі Василя від тих, хто дізнався про неординарну долю соліста Паризької опери вже після його загибелі. Так, яскравий талант, унікальний голос, непересічна особистість, – все це правда. Але у світі не існувало нікого, хто здатен був би вплинути на Василя, після того, як рішення ухвалено. “Навіть якби сам Папа Римський особисто подзвонив Василеві та почав відмовляти, з цього нічого не вийшло б”, – був зазначив єпископ Української греко-католицької церкви, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі владика Борис Гудзяк. Владика Борис був знайомий з Василем понад двадцять років. Але й ті, хто потоваришував з ним незадовго до загибелі, могли б підтвердити: від початку війни Василь жив тим, що відбувалося в Україні. Навіть музика, що була його світом, його покликанням, відійшла ніби на другий план. Вона стала роботою, яка дозволяє жити, заробляти та допомагати фронту.
Читайте також: Прощання з Міфом
Ім’ям Василя Сліпака сьогодні називають культурні установи, школи та вулиці. Пишуться книги, зняті два фільми. Його фото можна бачити на сторінках шкільних щоденників та на поштових конвертах. Неординарна доля та багатогранна особистість артиста, якому поталанило співати на найкращих сценах багатьох країн світу, надихає інших митців на власні документальні та художні твори про нього. Пам’ять про видатного виконавця живе у записах його музичних виступів та спогадах друзів, у фото й відео, а ще — у благочинних справах, що він поставив до дії, щойно в Україні почалася війна.
Що зовсім не характерно для людини сцени, Василь Сліпак був зовсім не марнославною, а навпаки — дуже скромною особою. В останні два роки перед загибеллю, що він прожив між Україною та Францією, про особисту успішність дбав, мабуть, найменше. Не шукав слави, не робив собі імені та докладав якмога більше зусиль, щоб бути ефективним та потрібним там, де, за його словами, “пишеться історія України”.
Читайте також: Леонід Кантер: «Василь Сліпак кричав. Але його не чули»
Гучна слава наздогнала Василя посмертно. “Багато хто захоплюється його відважною загибеллю, але мало хто усвідомлює, якою справжньою, надійною, обдарованою людиною він був”, – каже режисер Юрій Леута, близький приятель загиблого. Україна лише відкриває для себе цю багатогранну особистість, зокрема, завдяки зусиллям брата Василя, Ореста, який організовує численні музичні події за участю оперних співаків з усього світу. Чи мусять митці брати до рук зброю? У кожного на це — своя відповідь. “Співакові не заборонено захищати своє”, – відповідав Василь, коли йому радили “не братися не до своєї справи”.
Пам’ять — примхлива річ. Часом, ніби прожектором, вона вихоплює з величезної маси спогадів якісь дрібниці, що дозволяють відчути найістотніше. Якісь репліки, що свого часу не привернули уваги, інтонації, жести, міміку… Василь Сліпак, простий у спілкувані, невибагливий до всього матеріального, цілісний у ставленні до світу та самого себе, принциповий та жертовний, є прикладом тої аристократії духу, що визначає параметри української ідентичності. Він вже став символом.