Але дорога повз Савур-Могилу, яка починається від контрольно-пропускного пункту «Маринівка», – це найкоротший шлях, яким можна дістатися з Росії до Сніжного, Шахтарська, потім Донецька, а тому саме вона і є стратегічно важливою.
Район Савур-Могили, де, за чутками, лежали останки буцімто 200 українських військових, був першим місцем роботи експедиції Національного військово-історичного музею України – Союзу «Народна пам’ять», яка за домовленістю між українським Генштабом та «тією» стороною мала збирати тіла наших загиблих. Експедиція розпочала роботу 3 вересня. На щастя, ті чутки не справдилися. Але шукачі знайшли загиблих, яких, якщо вірити офіційній версії, котру поширював Інформаційно-аналітичний центр РНБО, не могло бути. Та про все по черзі.
За перший день роботи група зібрала дев’ять тіл наших бійців. І всі вони, як згодом виявилося, служили у 30-й механізованій бригаді.
Шукачам найбільше запам’яталося поле неподалік Степанівки, що поруч із Маринівкою. На околиці чимало понівеченої української техніки: підірвана САУ, ще одна зовні ціла, чимало спалених артилерійськими ударами броньових машин, вантажівок і цивільних авто. Уся місцевість довкола сіл Маринівка, Степанівка, Петровське густо вкрита сіткою воронок. Видно, що по цьому району били і з далекострільної артилерії, і з реактивної. Зараз в інтернеті за допомогою програми Google Maps кожен охочий може подивитися на наслідки дій артилерії РФ: район Савур-Могили тепер більше нагадує поверхню Місяця.
Після такої щільної стрільби залишається лише дивуватися малій кількості втрат українських військ. Наші офіцери кажуть, що в тому районі було мало бійців і, коли починався обстріл, вони якомога швидше намагалися відбігти від техніки. Якщо ж перебували в танках, САУ чи БМП і снаряд влучав у них, то на евакуацію було тільки 8–10 секунд. Потім зазвичай боєкомплект вибухає і шансів вижити практично немає. Тож швидкість і навички часто рятували солдатів від артилерійського вогню. Але не завжди.
У полі під Степанівкою, неподалік САУ, просто неба шукачі знайшли тіла шести наших військовослужбовців. За їх положенням видно, що хлопці намагалися відбігти якнайдалі від техніки, яка була ціллю російської артилерії. Але солдатів накрили і в полі. Поруч понівечені каски, подерті бронежилети без бронепластин (їх, а також зброю, мобільні телефони та інші цінні речі встигли забрати мародери). На загиблих українські стрічки. В одного заплетена косицею на бронежилеті, в другого пов’язана бантом на плечі, у третього просто прикріплена на касці. Відчувається, що хлопці були налаштовані патріотично та повивали стрічки не як формальний символ. Біля тіл лежали подерті шматочки паспорта та військового квитка, але на них жодного прізвища, лише одна фотографія. Пізніше виявилося, що троє з них були офіцерами, один – старшим сержантом, двоє – солдатами штабу та 3-го батальйону 30-ї механізованої бригади. І загинули вони ще 13 серпня.
Тіла героїв були відправлені в дніпропетровський морг. У кишенях бійців знайшли документи, і вже 5 вересня дніпропетровці зателефонували до Новограда-Волинського, місця дислокації 30-ї механізованої бригади, родичам.
Серед загиблих був майор штабу 30-ї бригади Микола Лісовський. Дружина офіцера Лариса Анатоліївна згадує, як ще 11 серпня чоловік скаржився на те, що з території РФ їх стали щільно обстрілювати артилерією. Військові ховались у випадкових укриттях – більша частина техніки була знищена. Почалося масове дезертирство мобілізованих солдатів. У ніч із 12 на 13 вересня з’явилося повідомлення про 50 танків, які наступають на Маринівку та Степанівку із російського боку. Хтось із командування віддав наказ самотужки відступати від кордону на захід – просто як у 1941 році.
Група майора Лісовського, вочевидь, була однією з останніх, бо ще вранці він багато разів телефонував командирові бригади полковникові Нестеренку та іншим офіцерам із проханням про допомогу. Останні розмови, які переповіли Ларисі Анатоліївні, були вже сумними. Її чоловік лежав десь у полі, казав, що в нього перебиті ноги і що поруч п’ятеро загиблих товаришів. Він чітко називав місцезнаходження групи, але друзі, які самотужки намагалися дістатися до нього, весь час наражалися на стіну вогню. Приблизно о 13:30 13 серпня телефон Миколи Лісовського замовк… Знову увімкнувся 17-го… Дружина відразу зателефонувала, і чужий грубий голос сказав, що майора більше немає, що його разом з іншими прикопали і щоб вона на цей номер ніколи більше не дзвонила. На прохання приїхати й забрати тіло чоловіка відмовив, що «тут» їй робити нічого.
Читайте також: Ми повернемося до Луганська
На жаль, не так поталанило кільком іншим загиблим із 30-ї бригади. Так, 7 вересня неподалік тієї самої Степанівки шукачі знайшли «Ниву» з останками двох бійців. Навколо машини валялися подерті візитки на ім’я Нестеренка Олександра Володимировича, це тодішній командир 30-ї бригади. Впізнати тіла було неможливо. Крім того, при них не було виявлено документів. Сьогодні проводяться тести ДНК, щоб установити, хто саме загинув у цій машині.
Загалом у районі дороги Маринівка – Степанівка – Петровське було знайдено 17 загиблих вояків і фрагменти тіл ще кількох бійців, забраних товаришами, напевно, раніше. Більшість із них без документів та чекають на результати тестів ДНК.
Але чому вони не були евакуйовані вчасно? Адже офіційно було визнано про відхід із району Савур-Могили лише 2 вересня? Пізніше завдяки історії залоги Савур-Могили суспільство дізналося, що наші покинули район 24-го, а висоту – 26-го. Та це теж не зовсім відповідає дійсності.
У 30-й бригаді про події, які сталися в районі Савур-Могили, говорять неохоче. Тим більше що бригаду і без того звинувачують у великій кількості дезертирів. Тому спочатку складалося враження, що знайдених волонтерами хлопців кинули свої ж просто на полі… Можливо, хтось із журналістів, розкопавши цю історію, і зробив би такий висновок. Але детальніший аналіз ситуації, особливо вивчення повідомлень «тієї» сторони, наштовхнув на думку, що сумлінні військовослужбовці 30-ї бригади намагалися до кінця виконати свій обов’язок…
У засобах масової інформації систематично поширюються повідомлення та мапи Інформаційно-аналітичного центру РНБО про становище на Сході країни. Тривалий час вони були більш-менш точними. Але саме з 13 серпня почали – назвемо речі своїми іменами – брехати.
Яка ж трагедія сталася 13 серпня в районі невеличкого села Маринівка на російсько-українському кордоні в Донецькій області?
Повернімося в часі трохи назад.
Усі ми добре пам’ятаємо, як у другій половині липня 2014 року неподалік кордону на Донеччині було блоковано близько 5 тис. українських військовослужбовців, яких безжально розстрілювала з території РФ російська реактивна артилерія.
На початку серпня оточені в кількох котлах українські війська або пробилися до своїх, або були змушені скласти зброю. Причому з повідомлень преси випливало, буцімто війська (72-га, 79-та і підрозділи інших бригад та частин) проривалися самотужки, а деякі взагалі вціліли завдяки особистій хоробрості керівника волонтерської групи «Крила Фенікса» Юрія Бірюкова. Жодним чином не хочемо применшити заслуги Бірюкова, але згадаймо й інших героїв.
Деблокада оточених сил була результатом операції, яку провели лише два батальйони: з 30-ї механізованої та 95-ї аеромобільних бригад. Ці два батальйони майже на 70% укомплектовані солдатами-контрактниками, а відтак мали значно кращі бойові якості, ніж сформовані з мобілізованих частин, що потрапили в кільце оточення.
27 липня батальйони почали наступ під Савур-Могилою, швидко зламавши опір загонів російських козаків та «ополчення» «ДНР». Наступного дня було взято Степанівку, яку запекло захищали прихильники «ДНР». Після цього шлях для відступу блокованим у районі кордону частинам 72-ї бригади було відкрито.
Читайте також: Неостанній герой
Батальйони 30-ї та 95-ї бригад і далі наступали на схід та північ, незабаром дійшовши до маленького, але надзвичайно важливого стратегічно містечка Міусинськ. Це сталося 10 серпня. Від Міусинська до Дебальцевого лишалося кілька десятків кілометрів, тож українська сторона мала шанси роз’єднати самопроголошені «ДНР» і «ЛНР», а крім того, повністю взяти в кільце Донецьк та навколишні міста.
Десяті числа серпня були найнебезпечнішими для існування проекту «Новоросія». Зважаючи на повідомлення в пресі того часу, складається враження, що в наших урядових колах панувала переможна ейфорія. У зв’язку з цим паралельно з операцією під Міусинськом розпочалася ще одна – іловайська. Щоправда, проводилася вона вельми кволо, що дало супротивникові змогу стягнути всі резерви та кинути їх у район Савур-Могили, точніше до КПП «Маринівка».
Унаслідок артилерійських обстрілів із території Росії, що передували наступу загонів «ДНР», було знищено значну частину техніки тих підрозділів 30-ї механізованої бригади, які складалися з мобілізованих та мали прикривати тил міусинської групи. За твердженням прихильників «ДНР», було також цілком деморалізовано 2-й батальйон територіальної оборони «Горинь», який невдовзі знявся з позицій і самовільно повернувся додому (це було ще до того, як так само вчинив 5-й батальйон тероборони «Прикарпаття»).
13 серпня супротивник із двох боків атакував контрольно-пропускний пункт «Маринівка» на російсько-українському кордоні. Швидко зламавши опір нечисленних і деморалізованих українських частин, загони російських добровольців та сепаратистів узяли Маринівку й Степанівку. Вже наступного дня в інтернеті з’явився ролик, у якому один із лідерів «ДНР» Губарєв, перебуваючи на КПП «Маринівка», радісно коментує захоплення останнього та торування шляху від російського кордону прямісінько до Донецька.
Тим часом РНБО заспокоювало суспільство повідомленнями та схемами, на яких було жирним червоним маркером намальовано лінію оборони українських військ у районі Маринівки – Степанівки. Цікаво, що по «той» бік російські фахівці також малювали та викладали в інтернеті докладні «Карты боевых действий», які радикально відрізнялися від переможних схем РНБО, і на яких Маринівка та Степанівка вже з 13–14 серпня показані територією «ДНР»…
Успіхи загонів російських найманців та «ополчення» «ДНР» у районі КПП «Маринівка» зривали плани штабу АТО. Контрольно-пропускний пункт слід було негайно повернути у свої руки. Тієї миті в резерві українського командування лишалися тільки добровольчі батальйони МВС, передусім «Донбас», «Азов», а також кілька танкових і механізованих частин. Саме їх і слід було кинути на Маринівку, інакше на південному фланзі українських військ намічався цілковитий розгром. Тоді треба було негайно бити на сполох, влаштовувати під Адміністрацією президента пікети, вимагати рішучих дій. Але нічого цього не сталося. Навпаки, в інтернеті наші «військові експерти» почали розміщувати якісь чудернацько-глузливі описи з оповіданнями про швидку перемогу над «вато-колорадами».
У районі Міусинська та села Боково-Платове опинилися в цілковитому оточенні 1-й батальйон 30-ї бригади та підрозділи десантників із 95-ї. Як вони без утрат на броні прорвалися до своїх, комбат 30-ї досі не розповідає. Але однозначно то був подвиг. І ще один важливий момент, на якому слід наголосити, – ось що таке професійні солдати!
Тим часом із Маринівки в бік Іловайська – Донецька одна за одною пішли російські колони з військовою допомогою та добровольцями. Усе це на власні очі бачили бійці загону полковника Гордійчука, який перебував на висоті Савур-Могила. Було їх там лише 35, до найближчої нашої частини в селі Петровське 8 км. Хлопці казали, що доповідали про все бачене в штаб АТО та штаб Сектору Д генерала Литвина.
15 серпня загони самопроголошеної «ДНР» продовжили наступ, та незабаром дійшли до контрольно-пропускного пункту «Успенка», створивши максимально сприятливі умови для масового вторгнення на територію України російських регулярних військ.
Залога Савур-Могили особливо не заважала супротивникові, й завзято бомбити, а потім штурмувати її він почав 19 серпня. Про долю цієї залоги та її командира полковника Гордійчука, який став Героєм України, вже багато написано, тож ми не повторюватимемося. Хибно висвітлено лише один трагічний епізод – із машиною з пораненими, яка надвечір 24 серпня намагалася прорватись із Савур-Могили на захід. У ній було дев’ятеро бійців, більшість поранені та контужені. Водієві пощастило проскочити кілька кілометрів, але на виїзді з Петровського машину обстріляв диверсійний загін «ДНР». Троє хлопців, поранених і контужених, утекли в лісосмугу й незабаром дісталися до своїх. Ще двоє озвалися з полону. Про одного з них – Івана Журавльова – (див. Тиждень № 38/2014) уже писав. Доля інших чотирьох бійців досі достеменно невідома. Ті, хто втік, казали, що чули автоматні черги, але не бачили, по кому вони були. Іван Журавльов розповідав, що внаслідок аварії машини втратив свідомість й отямився, коли в ній уже сидів сепаратист. Той казав, що стріляв упритул по комусь із пасажирів, але невідомо, по кому саме.
Читайте також: «Хто такий Котигорошко?»
Пошукова група Національного військово-історичного музею України – Союзу «Народна пам’ять» кілька разів була на місці, де сепаратисти розстріляли авто з пораненими. Ознак тіл загиблих там не виявила.
Тривалий час ходили чутки про якусь могилу на заході села Петровське (машина була розстріляна на сході). Двічі шукачі намагалися її знайти, але натрапили на поховання лише 1 жовтня. З допомогою місцевої такси… Собака ув’язався за групою, всюди її супроводжував, а коли зрозумів, що потрібно дослідникам, побіг у поле й почав лапами рити землю. За обрисами вони відразу збагнули, що там могила. У ній справді знайшли тіла трьох хлопців, але без документів. Причому загиблі були закопані разом із ношами, на яких їх туди принесли. Один із мешканців розповів групі, що це зробили їхні ж товариші під командуванням якогось майора. Цей майор буцімто забрав документи й сказав місцевому, що хлопці дуже молоді: 23, 21 та 25 років. Через Петровське проходило чимало українських військових частин, і кому належать ці тіла, встановлять лише тести ДНК.
Щодо долі чотирьох поранених із Савур-Могили, то вона досі невідома. Один із них – знаний луганчанин Темур Юлдашев. Ще 22 серпня він дістав поранення в обличчя, нічого не бачив, уся голова була перев’язана. Хочеться сподіватися, що Темур та інші ще живі.
Тоді ж, коли сталася трагедія з машиною із пораненими, відбувся прорив російських військ на Новоазовськ та Іловайськ. Потім був так званий гуманітарний коридор, у якому розстріляли хлопців, що відступали з Іловайська, – наслідок втрати контрольно-пропускних пунктів «Маринівка» та «Успенка».
У пресі пролунало багато заяв про ретельне розслідування Іловайської трагедії, до якого залучено чимало фахівців. Але в опублікованому Проміжному звіті Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради ситуація, яка склалася в Секторі Д 14–23 серпня, практично не висвітлюється. Попри те що про російські танки (щоправда, у кількості 20 штук), які наступали на українські частини на світанку 13-го, у ньому згадується. Складається враження, що подальші події, які розгорнулися в районі Савур-Могили, у Проміжному звіті навмисно проігноровані.
У нас є чимало охочих знайти винних у тому, що сталося після залишення Іловайська. Але, як видно з повідомлень у пресі, «слідчі» почали не з того кінця. Винний в Іловайській трагедії той, хто за два тижні до того подарував загонам диверсантів та «ополченців» «ДНР» шматок державного кордону в районі КПП «Маринівка» і дозволив російським танкам діяти там цілком безкарно.