– Як у Британії розуміють історичні причини російсько-української війни? Чи є усвідомлення, що вона спалахнула через неоімперські зазіхання Росії?
Російська агресія проти України опинилась у центрі уваги британських ЗМІ від самого першого дня, і масштаби та деталізація висвітлення цієї війни б’ють рекорди. З медійному плані це феномен, бо ми вже на 8-му тижні війни і давно вийшли за межі звичних циклів, коли медіа і аудиторія починають втомлюватися від певної теми — висвітлення подій і далі залишається дуже потужним. Розуміння того, що українці б’ються за свій суверенітет і за демократичний вибір є дуже чітким. Трибуну отримали історики (Сергій Плохій, Тімоті Снайдер, Ярослав Грицак), письменники (особливо помітний Андрій Курков) та митці. Навіть ті британські історики, які особливо темою України особливо не займалися — наприклад, Ніл Ферґюсон — тепер також висловлюються на підтримку України. Британські ЗМІ також охоче друкують статті українських журналістів та аналітиків, досі маловідомих у нашій країні. Потужна підтримка України британським урядом і візит Бориса Джонсона до Києва цими днями, – ще одна причина, чому ця війна тримається в інформаційному просторі так потужно.
Є розуміння, що ця війна має неоколоніальний характер. Проте не вистачає розуміння, що Росія паразитує імперських наративах своєї та британської історії. Яскравий приклад: паралельно з хвилею підтримки України, велелюдними демонстраціями, запальними промовами відомих політиків та діячів культури, деякі британські музеї продукують виставки, які прославляють російську імперську історію. Нинішня виставка у музеї Вікторії та Альберта (музей декоративно-прикладного мистецтва у Лондоні), присвячена ювелірному дому Фаберже, улюбленцям царської родини Романових, та їхнім зв’язкам зі Сполученим Королівством та нашою монархією.
– Нещодавно Ви брали участь у презентації дослідження щодо сприйняття британцями України. Тож наскільки наша держава присутня у культурному та інформаційному просторі Великої Британії? Які події приваблюють увагу британців найбільше?
Дослідження провадилось до війни і відповідно відображало ситуацію, яка сформувалася в інформаційному та культурному просторі Британії за останні 8 років, між Майданом та війною. Набір тем, з якими асоціювалась Україна – це Революція гідності, футбол, Крим, Євробачення, на котрому Україна часто займала високі позиції, війна на Донбасі. При цьому широкий загал сприймав популярну культуру чи спорт, тоді як більш спеціалізовані аудиторії цікавились регіоном чи міжнародною політикою загалом, знали про війну на Донбасі, Крим, Майдан. Так само нішеві аудиторії розпізнавали українську присутність в окремих сегментах, наприклад, у кіно чи сучасній музиці. Ті частини Сполученого Королівства, де наявна тривка регіональна ідентичність, такі як Шотландія чи Уельс, мають окремі асоціації, пов’язані з визвольними змаганнями України проти російського панування.
Читайте також: Британська підтримка: у відповідь на «левиний рик»
Загалом, попри систематичні зусилля Києва заявити про себе і бути присутнім на максимальній кількості майданчиків, впізнаваність України була низькою. Доносити месидж про те, що війна на Донбасі – це російська агресія, було складно. Але 24 лютого змінило це, і за шість тижнів впізнаваність країни виросла більше, аніж на усі попередні 30 років існування держави Україна.
– Які українські явища та постаті є найбільш впізнаваними у Великій Британії? Про що, на Вашу думку, Україні варто розповідати британцям у першу чергу?
На такій хвилі інтересу і співчуття, Україна має величезне вікно можливостей у сфері культурної та публічної дипломатії. Відкриваються двері, які досі були зачиненими. Музеї, яка раніше ігнорували Україну, зараз почали вести розмови про співпрацю. Почалися розмови про створення центрів україністики у провідних університетах. Україна і до того доносила правильні месиджі про себе: про свою культурну окремішність від Росії, про закоріненість у європейській традиції, про глибоку кризу ідентичності в самій Росії, про гібридні впливи Росії та її постійні атаки на демократичний світ, про ганебні маніпуляції правдою. Тепер всі ці месиджі треба доносити у десятки разів потужніше, бо нас нарешті почали слухати. У цій війні Україна отримала суб’єктність, і повага до неї зросла у стократ. Надзвичайно важливо у цьому контексті зміцнити наявні державні інституції та механізми, які працюють у цій сфері (Український інститут, відділ публічної дипломатії при МЗС, дипмісії за кордоном) та недержавних дієвців.
Проблема у тому, що навіть ваші симпатики, відомі британські інтелектуали, часто не в змозі пояснити сутність цієї війни, бо вони нічого чи майже нічого не знають про Україну. Для прикладу, один з відомих публічних інтелектуалів Британії Міша Ґленні, батько якого був перекладачем творів Міхаіла Булгакова на англійську мову, виступаючи перед українськими біженцями у Лондоні, говорив про те, що роман «Біла гвардія» є прекрасним вступом у «розуміння складності української історії», зокрім не згадуючи про антиукраїнські і шовіністичні погляди його автора.
Останні тижні закарбували у свідомості британців розуміння, що українці – шалено сміливий, витривалий і дуже кмітливий народ, який дуже ефективно опирається одній з найпотужніших армій світу. Україна нарешті повністю котролює цей наратив (чого не скажеш про останні вісім років війни на Донбасі). У цьому наративі є два головних персонажі – Президент Зеленський і український народ. І от наступне завдання – зробити так, щоб у цьому пантеоні героїв українського народу проступили й інші обличчя, серед них – і обличчя культурних та історичних діячів минулого і сучасності.
– Як використати теперішнє зростання уваги до України для донесення потрібних нам меседжів та образів? Що нам слід робити для закріплення позитивного іміджу України?
Україна заплатила і далі платить шалено високу ціну за те, щоб бути у фокусі уваги світових ЗМІ і щоб привернути до себе увагу світових інфлюенсерів. Кадри з Маріуполя та Бучі вже закарбувалися у свідомості мільйонів. Ми ще на самому початку розказування історії величезної трагедії міст та містечок. Війна триває, і ми ледве встигаємо документувати що сталося. Потім буде період мистецького та інтелектуального переосмислення цієї війни. На цьому етапі нам важливо мати ресурси культурного сектору: трансформувати цей досвід у виставки, твори літератури, театральні постановки, фільми. У цьому процесі України важливо не втратити суб’єктність і мати змогу контролювати наратив і надалі.
Читайте також: Апологетів Путіна має чекати моральна розплата
Ця здобута суб’єктність дає нам шанс нав’язати свій порядок денний у культурній сфері, який вже чітко сформульований в офіційній заяві Українського інституту: це заклик до іноземних інституцій та дієвців культури припинити співпрацю з Росією. Це заклик до бойкоту російської культури, який включає заборону на представлення російських мистецьких творів, бойкот проектів, організовані російськими інституціями та фондами, призупинка участі Росії у міжнародних фестивалях, бієнале та інші кроки. Деякі західні культурні майданчики вже приймають такий порядок денний, хоча і частково: наприклад, кінофестиваль у Каннах цього року не вітатиме російську делегацію, проте чи будуть включені у програму російські фільми – поки що невідомо.
Заклик до бойкоту російської культури на час війни – це лише перший урок у демонтажі культурних ієрархій, у яких домінують імперські культури. У випадку Британії, це означає запуск центрів української гуманітаристики при університетах, підтримка фахівців та проектів з українського мистецтва при музеях, переклади і видання української літератури та книжок про українську історію, і так далі. Наступні роки мають стати роками тісної співпраці між українськими та західними інституціями та дієвцями культури, щоб реалізувати цей амбітний план. Перемога України у цій війни буде потужним імперативом до дії.
————
Марина Пезенті є членкинею Наглядової Ради Українського інституту та колишньої директоркою Українського інституту у Лондоні (2015-2020). Випускниця Києво-Могилянської Академії та Лондонської Школи Економіки. Авторка аналітичного звіту про культурну трансформацію в Україні, виданого аналітичним центром Chatham House у 2020 році. Також співпрацювала з іншими аналітичними центрами, зокрема Legatum Institute та Інститутом Кеннана. У минулому — журналістка Всесвітньої Служби BBC у Лондоні.