Коли до літератури повертається забуте ім’я, одразу починаєш замислюватися: чому свого часу воно випало з огляду упорядників хрестоматій та укладачів шкільних програм? Особливо, коли йдеться про доволі неординарний творчий і життєвий шлях. Представниця шляхетного козацького роду Марія Вольвач (псевдонім — Вольвачівна) змушена була працювати покоївкою, а свої твори складала, не закінчивши навіть школи, бо в рідному селі її не було.
Маруся Вольвачівна народилася 29 березня (за новим стилем) 1841-го в селі Черемушна Валківського повіту Харківської губернії, а померла між 1905 і 1910 роками. Авторка низки віршів і поем, чотирьох оповідань, трьох драм і неймовірно цікавих «Спогадів української селянки» (уривок з останніх без її відома за підписом «Маруся Н» 1899 року в «Літературно-науковому віснику» надрукував Іван Франко). За життя вийшло лише три невеличкі книги її прози та поезії, й усі — наприкінці ХІХ століття, а у ХХ столітті про неї майже всі забули. 1897 року вона писала до Бориса Грінченка, ще, звісно, не знаючи, яке для її країни випаде складне століття, але передчуваючи: «…Україна — моє життя, бо я кохаю серцем і душею свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило». У цьому ж листі вона просить письменника допомогти продати її книжки, бо в Харкові книгарні «не купують малоруських книжок, а беруть на комісію». А вже 1903 року в листі Франку вона із сумом зазначала:
«Нема тепер братерства, нікому було мені руку помочі подати. Се не те, як було попереду, як Шевченка люде рятували і Кольцова просвіщали. Тепер наші земляки як мовою перевертні, так і душею. Куди не поглянеш, скрізь навколо людська кривда».
Невідомо, що саме спонукало її зайнятися художньою творчістю, — допомога історика Дмитра Багалія, який підтримував дівчину й допомагав їй видати поезію, чи пророцтво захожого ченця-грека про те, що їй судилося стати письменницею («На твойому життю буде більше горя, як радощів, а потім ти зробишся писателькою»). Свої перші поезії жінка друкує в сорок років, смутливо звіряючись у листах, що брак освіти їй заміняли багаті життєві враження. Зокрема, те як її 14-річною в Харкові пан з панянкою вмовили поїхати як свою «горнишну» до Петербурга (Маруся називала його «Петенбурх»), де вона за пів року звідала чимало прикростей, поки повернулася в рідне село. Пізніше вона навчилася кравцювання, чим і заробляла все своє подальше життя.
Непересічна «малоруська віршотворка» повернулася до читачів завдяки виданню «Кажи жінці правду, та не всю», упорядковану Іваном Лисенком і надруковану видавництвом «Наш час» 2007 року. Утім, ця книжка вже давно стала бібліографічною рідкістю й, на жаль, не зробила письменницю відомою для українців. Сумна доля української талановитої авторки, яка вже вдруге поринає в національне забуття, нібито в нас так багато талантів, що ми ще можемо собі дозволити їх забувати.
Художня спадщина Марусі Вольвачівни невелика, однак багатогранна й щира, а провідний її настрій — безвідрадна самотність. Типова лірична героїня авторки — працьовита, бідна й добра селянка, що «Без долі вродилась / По світу мотатись, / Як билина в полі, / Ніде привітатись». Її драматичні твори («Охайнулась, та пізно», «На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття») — це майже документальний опис соціально-психологічних настроїв часу. Після скасування кріпаччини село — це поле боротьби різних моралей, і співчуття авторки, забарвлене то в трагічні, то в сатиричні шати, бринить у кожному рядку. Людина в її п’єсах постійно вагається між добром і злом та здатна, як убити іншого, так і покарати саму себе за вбивство. Так в «Охайнулась, та пізно» Вольвачівна переробляє сюжет пісні «Ой, не ходи Грицю»: Галька випадково отруює свого коханого, за що потім сама виносить собі вирок. Оповідання Марусі Вольвачівни — це народні оповідки, бувальщини, завжди пересипані дотепними виразами, перлами народної мудрості. Кумедні епізоди народного життя відтворені з натхненною мелодійністю та мрійливістю, і всі вони не відступають від правдивого, реалістичного зображення. Вірші письменниці з фольклорними мотивами, журливі й часом гумористичні, однак їх єднає проникливий голос авторки. Голос, який лине крізь століття й хоче, щоб його почули. Вольвачівна намагалася не залишитись осторонь культурного життя. Так є інформація, що вона організувала на Харківщині гурток, до якого входила інтелігенція декількох сусідніх населених пунктів. Також вона активно збирала фольклор. Однак на Сході України натоді не було навіть українськомовної періодики. Тож чи варто дивуватися, що творчість неграмотної «малоросійської» жінки не була належно оціненою сучасниками? Але варто як не дивуватися, то журитися, що навіть сьогодні про неї мало говорять.
Та все ж устами цієї скромної та талановитої жінки говорив сам український народ, і її слова не могли залишитися не почутими. Навіть через десятки років Марусю Вольвачівну хочеться слухати. Напевно, тому що вона цього не вимагає, а просто каже «як істинна малороска серцем і душею», що думає:
«Хоть для світу я й не годюся бути писателькою, так за те ж хоть душею до того горнуся; коли руки не вміють допуття написати, так хоть думкою увесь світ обнімаю».
