Як повернутися з війни? Маю на увазі психологічний аспект…
— Це питання військової психології, але представникам цієї науки я не вірю. Не вірю навіть у її існування. Я знаю багатьох психологів, але річ в іншому. Щоб вийти зі стану війни, не треба в нього входити. Якщо ти туди поїхав, брав участь у цьому, ти неодмінно змінився. І коли повернешся, все одно будеш у напіввоєнному стані. Звичайно, не з усіма, але з більшістю таке трапляється. На війні в мене виросла третя рука, ну так, умовно. Я ж не зможу її позбутися, коли повернуся. Тому в мене немає відповіді.
Ви часто їздите в зону АТО навіть після звільнення з армії. Що це для вас?
— Я не волонтер, це стовідсотково. І не намагаюся ним бути. Мій прихід в армію теж не був наслідком волонтерства. Навпаки, це шляхи, що розходяться. Ти або підтримуєш армію, або в ній служиш. Будучи волонтером, таким дрібним, я в певний час зрозумів, що просто себе обманюю. Треба було просто відповісти самому собі на запитання: ти людина війни чи ні? Якщо займаєшся цим усім, щоб бути ближче до теми, то начхай на все й іди в армію. Так сталось і в мене. А нині поїздки на війну і просто в зону АТО — це ніби повернення додому. Я вдома зараз почуваюся мов у довгій відпустці. Мені, щоб прийти знову до нормального цивільного життя, потрібно було тижня півтора. Щоб повернутись у війну, достатньо переночувати. Зранку прокинувся — і ти вже повністю там, готовий займатися звичними справами. І розумієш, що тобі там комфортніше. Скажу трохи егоїстично: я їжджу по комфорт. Не приховую, це такий військовий туризм, за власний рахунок без проблем для інших. Інколи із цих мандрівок виходить якась користь для військових, а інколи — ні.
Читайте також: Дмитро Різниченко: «Система не може бути реформована зсередини»
Одна з ваших поїздок закінчилася розбором причин невиплати грошей одному з підрозділів. І, що головне, зрештою бійці їх отримали. Це нормальна громадянська позиція чи, навпаки, знову давні проблеми в армії, які постійно потребують втручання ззовні?
— Не переоцінюйте мого втручання. Я просто пишу у Facebook, нас таких сотні й тисячі. Я насправді нічого не зробив, мій максимум — висловитись у безплатній соцмережі. Так зійшлися зірки: я написав, а міністр прочитав. Я не місія, не вирішую всіх проблем, а міністр може наступного разу просто не прочитати. Сам процес нарахування грошей в армії, зокрема й за відрядження, дуже заплутаний. Якщо спробувати розібратись і знайти кінці, то ми рано чи пізно дійдемо до Верховної Ради, адже треба змінювати законодавство. Роботу щодо виплат вели, можливо, недостатньо якісно і швидко, але вона була. До того ж усі нарахування, збір необхідних документів робив не я, а військові служби. Радий що це відбулось, але це не моя заслуга. Я вже встиг пройти етап зіркової хвороби і нині ставлюся до цього спокійно. Це не я врегульовую проблеми, а відповідні люди на визначених посадах. Хоча, звичайно, завжди є спокуса. Починає здаватися: ти щось можеш, на щось впливаєш. Армія на сьогодні налічує майже 300 тис. осіб, і вони не можуть упоратись, а тут я, такий кризовий менеджер на білому верблюді за білим роялем, усе вирішую через Facebook. Але ні, насправді це так не працює.
15 місяців в армії я прожив із широко розплющеними очима. Я ж цивільний, мені було цікаво, як усе працює, хто за що відповідає. Я не сидів і не чекав дембеля, а розбирався, бо якщо на війні не думати, то мізки поїдуть дуже скоро або пити почнеш. Тому трохи розбираюся в керівних документах та розумію, в чому була проблема. І головне, що на тлі цього конфлікту з тиловими службами змогли розробити алгоритм, який значно спростить і пришвидшить нарахування грошей. Тепер бійці почали отримувати ці суми, для них то дуже важливо. Хтось скаржиться, що в армію йдуть лише «заробітчани». Але це непогано. Для хлопців, яких я бачу, 7 тис. грн у війську — це реальний шанс звестися на ноги. У нього в селі може не бути нормальної роботи, а до міста по більшу зарплату він не поїде, бо не має освіти. У Збройних силах вони зароблять на майбутнє: хтось на весілля, хтось на навчання. І, хоч як це дивно звучить, нині армія і фронт — острівець стабільності й надії. Я тому і вчепився тоді в цю ситуацію, бо для бійців ті кошти дуже важливі. До того ж гроші були, нікуди не поділися, просто не потрапили в потрібне місце через чиюсь недбалість.
Після цього погроз не було?
— Та ні. Я ж не борюся проти армії. Не зачіпаю нічиїх інтересів. Ну які там можуть бути конфлікти? Це якби щось проти контрабанди… Але маю власний дещо непопулярний погляд: я не проти неї. Сидів і дивився, що возять трасою Маріуполь — Донецьк. Це курятина. Не зброя, не наркотики. І це не моя проблема. Хай із тим борються спеціально навчені люди.
Читайте також: Юрій Береза: «Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства»
Узагалі, що я зрозумів, не треба намагатися вирішувати проблеми в армії. Бо рано чи пізно ти прийдеш до того, що роздаватимеш вказівки Генеральному штабу. А не можна бути розумнішим за нього, там більш ніж 700 осіб, це технічно нереально. Звичайно, можна написати у Facebook: «Потрібна сьома хвиля мобілізації» — і все. Але в ГШ працюють люди з калькуляторами, які точно знають, є в ній потреба чи ні. Вирішення якоїсь проблеми не збільшить кількості контрактників, не приведе до перемоги у війні. Перемога залежить від зовсім інших речей. І тут я вже починаю ставати «військовим експертом», яким насправді не є.
І все ж таки що потрібно для перемоги?
— Не казатиму за всю державу, краще торкнуся тієї теми, яка мені зараз ближча. Один із важливих моментів — державне замовлення на створення патріотичного україномовного контенту військової тематики для радіо й телебачення. Поки народ не бачитиме своєї армії в позитивному світлі, поки не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде. Наразі народ армію не любить, достатньо ввімкнути новини на телебаченні — там переважно негатив. А нам потрібні якісні художні й документальні фільми, цікаві серіали про Збройні сили. Бажано від незалежних комерційних продакшн-студій. Телебачення править світом. Що там скажуть, те люди й думатимуть. Поки що незрозуміло, чому для псевдоветеранських громадських організацій у державі є 20 млн грн, а для створення патріотичного кіно немає. Війна — це завжди про гроші.
Читайте також: Яна Холодна: «Ми змогли позбутися «совка», і це насправді надихає»
Ви намагаєтесь якось допомогти бійцям, котрі зараз на передовій. Але потім повертаєтеся до столиці й бачите події на кшталт бійки з ветеранами АТО 9 травня в Дніпрі та Києві як ознаки реваншу. Що із цим робити?
— Реванш Росії? Ми не були Росією. Ми перебували більше чи менше під її впливом. Тому не хочу казати, що це реванш росіян: ми не встигли програти їм війну. Реванш політичних сил? Лізти в цю тему не хочеться. У половині випадків усі просто перефарбувалися під поточні інтереси. Реванш тітушків? Це звичайні люди на зарплаті, лише інструмент. Вони так заробляють гроші й існують у будь-якому суспільстві, у здоровому їх, звичайно, менше. Що ж до ветеранів, то вони сьогодні, на жаль, не становлять реальної сили, здатної до самоорганізації та відстоювання власних інтересів. 9 травня заблокували ветеранів у Києві — наступного дня під стінами поліції теоретично мали б стояти всі 20 тис. колишніх учасників АТО з Київської області.
Не було нікого. У Херсоні був проросійський мітинг, приїхали ветерани розбиратися — його припинили. Добре. Але чому вони їхали? Хіба там замало своїх? У Дніпрі після травневих подій зійшлося приблизно 50 осіб на мільйонне місто. Поки що немає єдності ветеранської. Але через негатив відбувається розвиток, процес єднання вже починається. У Київській області діє майже 400 ветеранських організацій, і, на мій погляд, це на 390 більше, ніж насправді треба. Займаються вони переважно вибиванням пільг для учасників війни. А треба ставити цілі більші.
Читайте також: Катерина Соколенко: Раніше казали: та, що співає, зараз – та, що воює
А для себе ви знайшли відповідь: чи потрібні пільги або їхня монетизація?
— Вважаю, що не потрібні й що монетизувати їх не треба. Пільга — це відтермінована обіцянка, як то кажуть. І додаткове навантаження на решту населення. Тому, на мій погляд, замість риби варто показувати напрямок до магазину з вудочками. Якщо пільга, то одноразова. Наприклад, іпотека, де частину грошей на житло за один раз сплачувала б держава. Або конкурс бізнес-планів із доступом до кредитування на привабливіших умовах. Влада повинна платити учасникам АТО не грошима, а можливостями. Можливостями зростати, програмами, грантами. Люди після війни повертаються активнішими. Головне — спрямувати цю активність у правильне русло.
——————————————————————
Мартін Брест народився в Горлівці, закінчив Київський політехнічний інститут, енергетик за освітою. Під час мобілізації в шостій хвилі потрапив до 41-го мотопіхотного батальйону, потім перевівся в 72-гу механізовану бригаду, сержант. Після звільнення почав працювати на радіо «Армія FM».