Франко-бельгійський архітектор і урбаніст Мартен Дюплантьє працює між Францією та Україною, супроводжуючи різноманітні проєкти — від невеликих архітектурних об’єктів до комплексних міських стратегій. Працюючи в Парижі, Бордо, Львові та Києві й викладаючи у Харківській школі архітектури, він аналізує для Тижня українську архітектурну ідентичність і можливості, які відкриває сьогодні відбудова — між віднайденою традицією, місцевими ресурсами та новим духом солідарності.
— Ви архітектор і урбаніст. Як ці дві ролі поєднуються у вашій роботі?
— Передусім мене надихає розширена роль архітектора — здатність мислити за межами самої будівлі: у площині будівництва, нерухомості, публічних просторів. Як людям навчитися жити разом? Як зменшити конфлікти, якщо місто за своєю природою є простором напруги, тертя, незручностей і розбіжностей? Сьогодні бути архітектором і урбаністом означає працювати з цією складною взаємопов’язаною системою.
— Як сталося, що ваша професійна траєкторія так тісно пов’язана з Україною?
— На це є дві причини — хороша і менш хороша. Хороша полягає в тому, що мої діти також українці. Менш очевидно хороша причина — моя участь до 2014 року в конкурсі з міського планування в Москві. Проєкт завершився невдало, але його помітила міська адміністрація Києва, яка запросила наше бюро на самому початку вторгнення в Україну. У тому хаотичному контексті співпраця не реалізувалася, однак саме тоді я встановив перші контакти з академічним середовищем.
— Що ви тоді побачили в Україні?
— Десять років тому я побачив країну, яка прагнула розвитку й емансипації від радянського минулого та російського впливу, але водночас і країну, де головною фігурою був девелопер. Я побачив домінування приватних інтересів — часто всупереч суспільному благу й навіть здоровому глузду. Попри значний потенціал розвитку, Україна потерпала від типової для багатьох країн, що розвиваються, проблеми — слабкого врядування та боротьби впливів, що працювали переважно на користь приватних інтересів. Це не найкращий підхід для урбанізму.
І водночас саме поєднання цих факторів сформувало впізнаваний образ українських міст, особливо Києва — цей хаотичний, органічний, органічно хаотичний характер, який різко відрізняє його від інших європейських столиць. Попри всі його суперечності, це місто, яке я надзвичайно люблю.
Сучасна церква в Києві
— А українська архітектура?
— В Україні існують виняткові зразки архітектури ХХ століття, навіть якщо створені за радянських часів. Передусім я говорю про Харків, перебудований у видатній конструктивістській традиції. Більшість архітекторів були українцями — отже, конструктивізм є також українським явищем. Цей блискучий період модерністської архітектури початку ХХ століття надихнув Ле Корбюзьє та багатьох європейських і американських модерністів.
Окрім цього, Україна, на жаль, пережила численні хвилі руйнувань, і це дуже бентежить західноєвропейців — таких як я, які звикли до безперервності своєї історичної спадщини. Це особливо помітно, коли приїжджаєш до Києва, Харкова чи навіть, скажімо, Ізюма. Я був в Ізюмі разом із мером одразу після звільнення міста — він каже мені: «Мартене, знаєш, це місто з довгою історією». Ми виходимо з мерії, я дивлюся навколо себе — і бачу лише радянські будівлі. Запитую: «Де ж воно, це місто?». Воно зникло, зникало неодноразово. Іноді залишається тільки фрагмент церкви, але й він часто не такий уже й давній.
Україна — справжня «земля крові», багаторазово розчавлена історичними катками.
Ізюм, зруйнована будівля
Крім того, росіяни так довго й наполегливо намагалися знищити будь-які прояви української ідентичності, що сьогодні часто доводиться їхати до найменших сіл, у найвіддаленіші регіони, щоб відчути справжню тяглість архітектурної ідентичності країни.
— Ви говорите про традиційну архітектуру?
— Я вважаю українську традиційну архітектуру винятковою з багатьох причин. Це архітектура майже без архітекторів, органічно створена протягом століть із використанням місцевих людських і матеріальних ресурсів, заснована на ремісничому знанні, вкоріненому в кожному регіоні. Найбільше вражає те, що такі будинки можуть існувати три чи чотири століття. Дерево, всупереч поширеним уявленням, надзвичайно добре витримує плин часу.
Те, що, на мою думку, справді властиве саме Україні, — це майстерність роботи з деревом і соломою, а також здатність опалювати простір, використовуючи дуже мало ресурсів. Це особливо відчутно в контексті дуже складної зими, яку сьогодні переживає країна: коли температура опускається до -15 градусів і постає питання, як обігріти житло, я думаю, що ті, хто живе в традиційних будинках, перебувають у значно кращому становищі, ніж людина, яка мешкає на 25-му поверсі багатоповерхівки без опалення й електрики.
Українська архітектурна ідентичність значною мірою полягає саме в цьому знанні та в способі проживання простору — це надзвичайно важлива нематеріальна спадщина. Сьогодні українці прагнуть віднайти ці сліди, переосмислити їх і надати їм нового життя.
Цей процес значно прискорився після початку вторгнення в Україну у 2014 році, разом із чітким усвідомленням власного коріння: звідки вони походять, що означає це вікове ремісниче знання і яку роль у цій тяглості відіграють місцеві ресурси.
— Ви берете участь у цьому русі?
— Ми намагаємося запускати ці процеси навіть у дуже малому масштабі. Поновлюємо ланцюги використання каменю, дерева, соломи, щоб Україна усвідомила, що володіє відновлюваними, низьковуглецевими й надзвичайно цікавими матеріалами — матеріалами, які сьогодні є одними з найзатребуваніших у проєктах у Франції, Бельгії, Німеччині тощо.
У жахливій трагедії війни існує також можливість поставити правильні запитання. Це питання виживання: коли ми говоримо про незалежність, передусім ідеться про використання доступних ресурсів, традиційних ресурсів, якими володіємо — сільськогосподарських відходів, деревини, глини. Україна також є індустріальною країною, отже, можна створювати промислові виробничі ланцюги на основі цих ресурсів. Зі свого боку я можу навчати, ініціювати, стимулювати молоді покоління цікавитися цими питаннями, шукати рішення, експериментувати, наважуватися. Потрібно підтримувати цю динаміку розумного оновлення, вкоріненого у віднайденій традиції. Так само необхідно розвивати промисловий напрям через пілотні проєкти.
— З ваших слів це звучить досить просто…
— І просто, і складно водночас. У 2025 році Україна все ще користується будівельними нормами, успадкованими від радянської системи, яка насамперед просуває бетон і сталь — матеріали, виробництво яких потребує величезних енергетичних витрат. Ці правила також подвоюють інженерну роботу: коли ви подаєте проєкт на експертизу, його потрібно готувати так, ніби фінансування досі здійснює держава, як це було за радянських часів, хоча сьогодні це вже не так.
Отже, існує багато перешкод і багато зацікавлених у тому, щоб нічого не змінювалося — я маю на увазі учасників процесу, які отримують із цього гонорари, інженерні бюро тощо. Вони не зацікавлені в еволюції системи. Коли це бачу, то думаю: країна, яка перебуває у стані війни, прагне чинити опір і розвиватися попри всі виклики, мобілізувати власні ресурси, не може залишатися зв’язаною по руках і ногах системою регулювання, успадкованою від СССР.
Усю цю систему необхідно переглянути. У Європі вам не потрібно проходити кілька експертиз на різних етапах проєкту. У більшості європейських країн ніхто не нав’язує використання сталевих чи бетонних балок. Від вас вимагають лише дотримання місцевих містобудівних правил. Отже, в Україні існує справжній виклик децентралізації, який наразі ще не реалізований.
— А що ж самі українці — ті, хто живе в цих містах і будівлях? Що вони про це думають?
— Коли протягом десятиліть люди були позбавлені можливості обирати, як це було за радянських часів, не завжди легко зрозуміти, чого саме хочеш, і дійти згоди. Саме тому так важливо залучати громадян до формування бачення спільного блага. Це складно навіть у Франції, але необхідно навчати людей мислити про місто. Саме тому я зайнявся викладанням: я переконаний, що зміни можливі передусім через освіту. Це ваша країна, ваше майбутнє, ваша спадщина. Моя роль полягає в тому, щоб налагоджувати діалог.
Стародавня церква в Чернігові
— І це працює?
— Те, що мене найбільше вражає в Україні, — життєва сила громадянського суспільства. Існує справжня жага до самовираження. Працюючи над проєктами в Запоріжжі чи Херсоні, ми консультуємося з тисячами людей, зокрема з тими, хто був змушений виїхати за кордон. Вони залишаються глибоко пов’язаними зі своїми містами: пишуть нам, проводять із нами довгі онлайн-зустрічі, щоб говорити про його майбутнє. Це вражає.
Особисто я отримую від цього величезну позитивну енергію. Починаючи з 2022 року помітно зросла увага до внутрішньої якості самих проєктів: до їх соціального впливу, до того, як вони можуть допомогти подолати фізичні й психологічні травми, відновити зв’язки між людьми, повернути дітей із цифрової ізоляції. Я навіть не уявляв, що архітектура може мати такий вплив на повсякденне життя. У цій величезній трагедії є щось виняткове — сильний дух колективності.
— Чи може цей досвід бути корисним для інших європейських країн?
— Ми працювали над цими питаннями під час французького павільйону на Бієнале 2025 року, присвяченого викликам і ризикам — геополітичним, екологічним і природним. Паралелі очевидні: від бункера й укриття до ширшого поняття стійкості — як діяти з обмеженими ресурсами, як функціонувати в деградованих умовах, як продовжувати навчатися й працювати.
У Франції ми дуже вразливі. У нас майже немає укриттів. У Парижі — фактично немає. Ми десятиліттями знаємо, що потрібно готуватися, але нічого не робимо.
Сьогодні Україна розробляє практики, якими ми повинні надихатися, — від нормативів щодо укриттів до картографування ризиків і технологічних інновацій. Можливі цілком конкретні мости співпраці між українськими та французькими мерами, урбаністами й інженерами. Нам справді є чому повчитися з того, що сьогодні створюється в Україні у сфері стійкості — як екологічної, так і геополітичної.
