Маршрути шиття | Український тиждень

У країні є загальновідомі центри народних ремесел. Гончарство здавен розвивається у полтавському селі Опішне, килимарство – у Космачі на Гуцульщині, у Буді, що на Харківщині, виробляють фаянс, а у придніпровській Петриківці змалку навчають хлопців та дівчат місцевого фірмового розпису. А де виготовляють вишиванки? Та по всій Україні (тепер кажуть, що вже й у Китаї). Але є, звісно, й регіони з давніми традиціями вишивання.

Майстерні у Решетилівці

Титул дизайнерського центру вишивки Решетилівка, що на Полтавщині, мала здавна, підтвердила його й за часів незалежної України. Ані крах СРСР, ані занепад місцевого флагмана виробництва – швейної фабрики ім. Клари Цеткін – не змусили сотні майстрів, що спеціалізувалися на делікатній ручній роботі, покинути своє ремесло. Перепрофілювалася лише дещиця. Для більшості ж майстрів полотно, голки й нитки і досі є хлібом насущним.

Рекламувати свій вишиваний Клондайк решетилівці вважають недоцільним. Впевнені, що справжні поціновувачі й так їх знають.

«Наші майстрині найкращі», – переконана Наталія Бігун, директорка місцевого художнього професійного ліцею. Саме тут навчають виготовляти національне вбрання. Студенти заняття інакше, як майстер-класами, не називають. Бо на них що не вчитель, то офіційно визнаний народний умілець.

Надія Вакуленко – одна з таких. У 2007-му їй зі своїми роботам випало представляти Україну на Всесвітньому етнофестивалі мистецтва та культури в Сеулі. Тоді південнокорейці все не йняли віри, що візерунки на сорочках – справжній hand made, а не комп’ютерна графіка.

«Я з комп’ютером на «Ви». Про яку графіку може йтися? Колекціонери замовляють вироби, як вони кажуть, із родзинкою, тобто доволі марудні, трудомісткі, й кожен стібок на них зроблений оцими руками. З однією вишиванкою місяців три мучилася. Усе тому, що на маркізеті (тонка напівпрозора шовкова тканина. – Ред.) захотіли. Будь-яка забаганка клієнта для нас, як-то кажуть, закон, тим паче за 10 тис. грн!» – охоче ділиться професійними таємницями пані Надія.

Не без усмішки згадує випадок, коли довелося вишивати весільне вбрання за фен-шуєм. Кольори на туніках наречених – послідовників популярного східного вчення мали збігатися з кольором та символікою їхніх чакр.

Характерними для вишивки східноукраїнського та центрального регіонів, як стверджує Наталія Бігун, є пастельні тони. Рослинні барвники, якими фарбували нитки ще в позаминулому столітті, давали бліді кольори. Ті, кому не подобалась отримана у результаті цих експериментів тьмяність, вишивали звичайними, нефарбованими. Ось звідки популярні нині мотиви білим по білому, блакитним по білому, сірим по білому. Все це, каже пані Наталія, решетилівська класика жанру. А ще є мережка – спеціальна техніка, коли горизонтальні нитки з тканини витягують, а вертикальні схоплюють між собою, утворюючи візерунки.

«Взагалі у нас за програмою сотня різноманітних прийомів вишивки: кучерявий шов, зерновий вивід, солов’їні вічка. Викладаємо й західноукраїнські метóди. Вони специфічні, дуже яскраві, впадають у вічі», – розповідає директорка ліцею.

Випробування на профпридатність для студентів – відтворити так зване Дерево життя, один із символів українського народного мистецтва.

«То складне завдання. У цьому символі дуже багато елементів. Півники – обереги від нечисті, повна чаша – добробут, квіти – кохання, колосся – багатство, пташенята – діточки. Але з року в рік залежно від профілю навчання майбутні вишивальники вишивають, килимарники тчуть, живописці малюють його. Щоб знали, якими розумними були наші пращури!» – пояснює Наталія Вікторівна.

Про життєву мудрість праукраїнців знають і в ООН – гобелен із однойменною назвою «Дерево життя» місцевої художниці Надії Бабенко прикрашає Блакитний зал цієї міжнародної організації в Нью-Йорку.

Найдорожчий посаг

Є в Україні місце, де вишиванка не вважається чимось незвичним і не сприймається як сувенір. Зрештою, їх чимало в країні – таких сіл, як Вовчківці на Івано-Франківщині.

Тут не знайдеш хати, де немає вишиванки. А посаг для нареченої, де є і вишиванки, у Вовчківцях починають збирати з її дитинства.

Марія Костянтинівна Левко своїй правнучці Ілоні першу сорочку вишила, коли тій виповнилося три роки. Нині крихітний клаптик рядна з блакитними волошками на ньому – окраса гардероба ляльки Христинки, а в Ілони вже є готовий комплект на дівування: вишиванка, запаска (незшитий поясний одяг. – Ред.), підтичка (нижня сорочка. – Ред.), окрійка (вишитий пасок. – Ред.), різнокольорові стрічки та вінок. Усе це – теж робота прабабусі.

У Вовчківцях кілька жіночок також вишивають на замовлення односельців. Одна з вишивальниць – пані Алла: «Роботи вистачає. Особливо в піст, коли весіль немає. Це пік замовлень. Кожна дівчина від малої до великої хоче мати народний стрій, щоб бути готовою дружкувати на весільній забаві. Та й хлопці теж».

Бути дружкою і дружбою – особлива честь. І без вишиванки тут ніяк не обійтися – напередодні вінчання молоді в супроводі свого почту, обов’язково вбраного в народне, йдуть у село запрошувати на гуляння поважних гостей: священика, голову сільради, директора школи, класного керівника.

Жінка розповідає про тенденції: «Зараз серед молоді модне однотонне. Воно з центру, із Полтавщини, прийшло. Наша ж вишивка, як на мене, колоритніша, насиченіша, пристрасніша. Натуру гірську підкреслює».

«Важливо не втратити цю спадщину, щоб зберегти й розвинути автентичні техніки вишивки. Адже сорочка була ніби «паспортом» села. Та й у селі не було двох однакових – кожна дівчина додавала власні родзинки, – зауважує Ярослав Осадца, народний майстер, член товариства «Вертеп», яке на Тернопіллі відроджує забуті техніки вишивки. – А ще вони зберігали історію. На одному рукаві могло бути до 16 технік вишивки. Яке то було б щастя, якби зробити каталог тих вишивок, які десь уціліли, по кожному селу».

Традиції й сучасність

Руслан Павлюк, чільник наукового підрозділу Майстерні автентичного костюма «Шляхетний одяг»:

Мусимо розуміти, що узори мають певну належність до чогось… Знання майже втрачені, але розуміння ще залишається. «Традиційні» жінки знали: щоб краще народжувати, треба зашити плічко сорочки червоними ромбами. А сьогодні сучасна жінка дивується тій самій традиційній вишивці Полтавщини: «Чому не червоно-чорна, чому не хрестиком і що це за турецькі візерунки?» Шиття – це глибокі знання, які не є самі собою зрозумілими.

За останнє століття сформувався бренд української вишиванки, який насправді є лопуцьком для прикриття срамоти традиційного незнання. Прошу пригадати, що сорочка, хоч би яка вишивана вона була, є спідньою білизною. Одягати її на свято, не заправляючи в штани й не маючи плечового верхнього одягу, – це несмак, сформований совєцьким кітчем. Господар у «традиційні» часи за ворота в сорочці не виходив, а парубок навіть улітку накидав свитину на плече, йдучи на вулицю.