Марш турецький

Туреччина і Росія – історичні супротивники, країни, що належать до двох відмінних культурних світів та військово-оборонних організацій, і, здавалося б, шляхи для співпраці між ними знайти буде важко. Проте два останні роки стали часом цікавих змін у глобальних та регіональних балансах сил, часом створення нових політичних та економічних спілок. Прикладом є феномен новітньої ро­­сійсько-ту­­рець­­кої спів­­праці, глибину й масштаби якої важливо оцінити об’єктив­­но – без перебільшень та пропущених знаків. 

Традиційні «два Т» турець­­ко-російських відносин – туризм і торгівля – це лише верхівка айсберга, що приховує складніші та важливіші питання. Активізація переговірного процесу між Мос­­к­­вою та Анкарою впродовж остан­­ніх кількох років, укладання низ­­ки росій­­сько-турецьких угод на най­­­­­ви­­щому рівні спонукають ставити питання про майбутній баланс та розподіл сил у Євразії, а також про те, наскільки життєздатною та довгою виявиться співпраця півмісяця і двоголового орла, й у що вона потенційно може вилитися.

Відлік новітнього етапу відносин між Росією та Туреччиною почався близько семи років тому. Йшлося передусім про торговельні та економічні інтереси двох держав, зокрема про транзит нафти й газу та ядерну енергетику. Така спів­­праця багато в чому була вимушеним кроком як для Росії, так і для Туреччини. Першою сходинкою до неї стали російсько-турецькі газові перемовини, що тривали до так званого другого відкриття трансчорноморського газопроводу «Блакитний потік» у турецькому місті Самсун у листопаді 2005 року. 

Одночасно з вимогою знизити ціни на російський газ та переглянути попередні конт­ракти Анкара в 2003-му зробила заяву про неприпустимість збереження російської монополії на постачання природного газу до країни й розпочала активні пошуки альтернативних джерел цього ресурсу в Єгипті, Ірані, Туркменистані, Катарі та Іраку. Такою була своєрідна відповідь турецької сторони на спроби Росії використовувати залежність Туреччини в газовому секторі для тиску у питаннях режиму використання проток Босфор та Дарданелли. У результаті част­­ку російського газу в загальному обсязі споживання Туреччини було знижено до 75%. Продовження такої політики зробило б становище російсь­­ких експортерів газу на турецькому ринку хиткішим. Змінити цю негативну для Росії тенденцію спробували на найвищому крем­­лівському рівні. У грудні 2004 року відбулися офіційний візит російського президента Владіміра Путіна до Туреччини та переговори з тодішнім турецьким президентом Ахметом Неджетом Сезером, наслідком яких стало підписання спільної політичної декларації про по­­глиб­­лення дружби та багатопланового партнерства між двома державами. 

У листопаді 2009 року Анкара дала дозвіл на прокладання у своїх територіальних водах газогону «Південний потік», який проходитиме дном Чорного моря з Новоросійська до болгарського порту Варна. У перспективі через нього має експортуватися близько 35% російського газу для Європи. Також було досягнуто домовленості про будівництво нафтопроводу «Самсун – Джейхан», розрахованого на щорічне прокачування 60–70 млн т нафти. На думку експерта російського аналітичного центру «Фонд стратегічної культури» Андрєя Арєшева, підтримка Росією цього проекту стала для Москви, найімовірніше, вимушеним кроком в обмін на згоду Анкари провести геологорозвідувальні роботи в зоні можливого проходження «Південного потоку». 

Можливо, тема російсько-турецької співпраці не набула б широкого резонансу в світових ЗМІ й не привернула б до себе особливої уваги США та ЄС, якби історія з паливом не попов­­нилася сюжетом про турецько-російсько-іранську ядерну спів­­працю. 13 лютого 2010 року Росія та Туреччина підписали спільну заяву про спорудження першої на турецькій території АЕС. Її заплановано побудувати в Аккої поблизу турецького середземноморського порту Мер­­­­сін. У червні того самого року в Стамбулі у межах безпекового саміту відбулася зустріч турецького та російського пре­­м’єрів Таїпа Ердогана і Владіміра Путіна з іранським президентом Махмудом Ахмадінеджадом. Тегеран погодився надати турецькій стороні 1,2 т незбагаченого урану в обмін на поставку до Ірану протягом наступного року 120 кг ядерного палива для (згідно з поширеною в ЗМІ офіційною версією) дослідни­цького реактора. 

Росію та Туреччину єднають не лише трубопроводи, а й спільна участь у долі Чорноморського регіону. Багато в чому стабільність цього регіону, в якому є кілька заморожених конфліктів, залежить від політики та дій Москви й Анкари. На думку професора кафедри міжнародних відносин з економіко-тех­­нологічного університету ТОББ в Анкарі Мітата Челікпали, Росія, як і США та ЄС, активно впливає й визначає стан справ у Причорномор’ї (згадати хоча б російсько-грузинський конф­лікт 2008 року, чеченські війни, війну в Придністров’ї). При­­чор­­номор’я є важливою складовою російської національної безпеки, тому Москва всіма силами намагається зберегти свій контроль над цим регіоном. Як тут не згадати про перешкоджання вступу Грузії та України до НАТО. 

У питаннях безпеки в регіоні сучасні турецькі лідери – президент Абдула Гюль, прем’єр-міністр Реджеп Ердоган, міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу – є вірними продовжувачами багатовекторної політики Ататюрка. Туреччина позиціонує себе як самостійний силовий полюс, намагаючись таким чином отримати максимум можливої користі з різноманітних формальних та неформальних союзів, до яких вона належить чи які намагається оформити нині. «На думку Давутоглу, – розповідає Аднрєй Арєшев, – сучасна зовнішня політика Туреччини має збільшити її геополітичне значення та вплив на стратегічно важливі для неї зони, що належать до найближчого сухопутного та морського простору Туреччи­­ни». Варто звернути увагу на те, що очільник турецького МЗС використовує термінологію, за своєю суттю близьку до поняття близького закордону, що досить часто звучить у російському нео­­імперському зовнішньополітичному лексиконі.

Нинішнє російсько-турець­­ке зближення в питаннях, що стосуються Причорномор’я, зокрема збройних конфліктів на Кавказі на кшталт Нагорного Карабаху, не є однозначним. 

20 січня 2011 року на останній зустрічі міністра закордонних справ РФ Сєрґєя Лаврова та його турецького колеги Ахмета Давутоглу йшлося про запровадження найближчим часом безвізового режиму між країнами, що має стати символом особливого партнерства. Однак сумнівно, що заради одного зі своїх найбільших економічних партнерів Туреччина не розмістить цього року в Трабзоні, що лише за кілька сотень кілометрів від туре­­ць­­ко-грузинського кордону, натівський комплекс ПРО. 

Туреччина та Росія мають унікальний шанс створити нову безпекову архітектуру в Чорноморському регіоні, вивести перемовини на новий, конструктивніший рівень, про­­те не виключено, що кожна зі сторін намагатиметься водночас збудувати власний імідж потужного євразійського лідера. Не варто забувати, що РФ разом з Іраном – це лише дві частки «євразійського» вектора турецької зовнішньої політики. Хоч би якими натягнутими видавалися сьогоднішні відносини Туреччини із США та ЄС, про надто щільне її зближення з Росією говорити зарано. У великій геополітичній шаховій грі інколи легше вдатися до гамбіту та пожертвувати пішаком, але в результаті виграти стратегічно важливу партію.