Кіно Сербії має цілу плеяду талановитих кінорежисерів, як-от Саша Пєтровіч, Душан Макєєв, Живоїн Павлович, які належать до Югославської чорної хвилі, а також Еміра Костурицю. Як ви охарактеризували би процеси, що відбуваються в сербському кінематографі сьогодні?
— Ви згадали режисерів, які зробили багато важливого не лише в рамках сербського, а і світового кінематографа. Сьогодні ситуація змінилася. Очевидно, на це впливає політична ситуація в моїй країні, відчуття того, що ми як суспільство не рухаємося вперед і тривожимося за власну безпеку. Маю на увазі зокрема економічну й фінансову безпеку своїх співгромадян. Немає солідарності, бо кожен окремо шукає собі безпечнішої місцини під сонцем. Оце відчуття транслюється і в сучасне сербське кіно. Там бракує сміливості, бо наші режисери сьогодні бояться або видатися дитинними, або постати в ролі телепнів, які знімають таке кіно, як моє.
Загальна атмосфера в Сербії сьогодні вельми специфічна, бо люди стали заможнішими, ніж 20 років тому. Вони мають сучасніші машини й ошатніше житло, проте мало хто вірить у власну автентичність. Здається, ми втратили її в нових гаджетах. На яке сербське кіно сьогодні вистачає грошей? Принаймні на популярні серед сербської аудиторії телесеріали, їх вистачає. Тому режисери беруться за створення саме такого культурного продукту, за який їм платять. Про важливість свого сучасного авторського кіно в нас говорять, проте не бачу, щоб ці слова переходили у вимір дій. Емір Кустуриця й Саша Пєтровіч отримували від створення кіно своєрідну втіху, задоволення. Оця емоційна складова кіно, як на мене, нині в нас у Сербії кудись зникла. Усе те, що зараз знімають на Балканах, має серйозний тон.
Читайте також: Гогольфест Dream у Херсоні: Культурна децентралізація
Якщо говорити про створені Костурицею картини, то важить не лише те, чи подобається мені його певна картина, а загальна архітектура, яку він у неї закладає. Як він створює певну мізансцену, наприклад. Вважати його картини портретом Сербії не варто. Але неможливо відмовити йому в таланті зняти триста осіб за один раз в одному кадрі! Це особливий дар, який у режисера або є, або його немає. Про що він насправді говорить у свої картинах, оцінювати слід не мені, а кінокритикам. Я намагаюся знімати так, щоб відтворити те несвідоме, що відбувається перед камерою завдяки акторській грі. Якщо говорити про зацікавлення колишньою Югославією, то, можливо, колись звернуся й до цієї тематики. Як на мене, це не найкращий спосіб почати говорити про важливе. Важливі ситуації та відомі місця — цього всього не бракує в сучасному європейському кіно. Його там навіть забагато, як на мене. На багатьох воркшопах, на яких доводилося бувати, ішлося не тільки про фільми, а і про певні сторонні теми. Це може бути журналістика, яка має мало спільного зі створенням кіно. Федеріко Фелліні й іншим майстрам не про це йшлося, коли вони створювали своє кіно. Тарковський розмірковував про час, зафіксований у кожному кадрі, а Фелліні у своїх стрічках піднявся над бурлеском.
Коли фільм стає вузькотематичним, гіперреалістичним щодо якоїсь теми, то він щось таки втрачає. Але це не означає, що у своїх режисерських висловлюваннях я відмовляюся від точності. Вона залишається, але стосується гри й того, що потім постане на екрані.
Побутує певний стереотип, що сербське кіно — це або бурлескні картини з купою музики, жартів і пишними застіллями, або картини про війни початку 1990-х. Чи дає уявлення кіно, яке знімаєте ви, що буває й інакше?
— «Мій ранковий сміх» — картина про «прекрасність» сербських родин у вельми неприкритій формі, про велетенський пресинг, який там чинять. Бачу, що в багатьох випадках у молодих людей самостійне життя не починається до 30 років, і це не нормальна ситуація. У Сербії діти часто назавжди залишаються жити зі своїми батьками. Коли я говорю про життя з батьками, то маю на увазі той факт, що молоді люди змушені проживати не власне життя, а батьківське.
Мій фільм — про дуже швидкий плин часу та його цінність, якої ми не помічаємо. Мені дуже важливо було передати емоції та відчуття свого покоління.
Вважаєте, що художньому кіно нині бракує простоти й мінімалізму режисерського висловлювання? Але чому так відбувається?
— Режисери сьогодні губляться в морі фанів, кінофестивалях. Від того, що реальність довкола стає дедалі складнішою, ніхто не стає радіснішим. Режисери дедалі менше роблять кіно, що відповідає їхнім справжнім потребам і відчуттям. Є певні сподівання й рамки, які висувають перед творцями кіно великі кінофестивалі. Водночас не забуваймо, що свої сподівання від нових, іще не створених стрічок має національний глядач, кінокритик і так далі. Це майже не залишає кінорежисерам вільного простору й часу на те, щоб раз чи двічі на все життя зайнятися творчістю заради неї самої, на втілення якоїсь ідеї без задньої думки «А як таку стрічку сприйме велетенська кіноспільнота?». Це лишає мало шансів і місця для краси й мистецького висловлювання в сучасному кіно.
Читайте також: Подих міста у візуальних ефектах Bouquet Kyiv Stage
Португальський режисер Петро Коста говорив якось про те, що ніхто у світі не знімав звичайні двері так, як це робив Чаплін. Ідеться про простоту, наявну в кіно. Простота не означає примітивність. Щоб створити простий фільм, який випромінює енергетику, потрібно дуже багато зусиль і роботи. Коли фільмуєш прості речі, маєш показувати їх по-справжньому, і це часто створює перепони, щоб таку картину завершити. Якщо все зроблено правильно, то це відчуває насамперед глядач. Важливо повернутися до початків, до коренів, до простоти. Згадайте, що показали глядачам брати Люм’єр: паротяг під’їжджає до залізничної станції. Оця простота дуже приваблива для мене, вона сповнена якогось тяжіння, сенсу, внутрішньої енергії.
Знаєте, насправді дуже важко закадрувати просте, але сповнене асоціацій, як у картинах згаданого Петро Кости, щоб постало щось справді нове. Я, наприклад, колекціоную і збираю банальні ситуації, і це добре видно в моїх фільмах. Усі вони про простоту щоденного життя. Завдання полягає в тому, щоб у цій простоті знайти поезію. Сучасне суспільство перегодоване візуальними образами, переповнене відео й зображеннями. У таких умовах є потреба повернутися до простих речей. Оце, вірю, потужніший засіб, аніж десять тисяч зображень, узятих разом. Вони можуть і не мати в собі тієї живості, того сенсу, який є надзвичайно цінним. Ось про що я, даруйте, торочу у всіх своїх фільмах.
Чи легко було вам і решті молодих сербських режисерів здобувати фахову кіноосвіту в себе на батьківщині?
— Ситуація щодо цього в Сербії непроста. Я бачу кінорежисуру свого покоління так: це підозра, підважування правил. Цього важко навчити. Коли знімаю кінокартину, на кожному етапі маю безліч запитань, чому певний принцип, підхід, технічний засіб спрацював, а інший — ні, від чого це залежить і так далі. Ось тому дуже потрібне місце, де режисери могли б ділитися своїм практичним досвідом, конкретними речами про процес кіновиробництва, а не теоретичними знаннями про те, що таке кіно. Знаєте, я справді хочу знати, як Кустуриця зробив оті свої славнозвісні кадри, у яких одночасно знято сотню осіб за раз! Якби переді мною постало таке завдання, я банально розгубився б. Водночас мені важливо, щоб і мене запитали, як у моїй картині зроблено певні речі. Від операторської роботи до написання сценарію й акторської гри. Це про те, як щось працює або не спрацьовує взагалі.
Читайте також: Цьогорічна Toloka: в «зеленій зоні» просто неба
Педро Коста якраз каже про речі такого штибу. Активно спостерігаю за тим, як Джон Пол Андерсон знімає свої бюджетні стрічки. Інколи здається, що він узагалі прямує навмання в тому, що робить. Часом видається, що він активно експериментує там, де може, зокрема в питанні акторської гри. А цього не вчать у кіноакадеміях. Ідеться про того невловного, непередбачуваного звіра, яким є талановито зроблене кіно. Справді, є оте пластичне кіно, яке ми переглядаємо для розваги. Але для мене кіно — частина мистецтва. І в ньому нам є що робити.
Хороше кіно сьогодні — це фільми з великими бюджетами? Чи, може, питання не в грошах, а в майстерності творця кінокартини?
— Не вірю, що потік грошей може замінити майстерність і новаторство автора кіно. Інколи мені навіть видається, що занадто багато фільмів зроблено з надвисокими витратами. Але чи виправдані вони? Значно легше змагатися за бюджети, ніж за якість режисерської та операторської роботи. Три роки режисер може витратити лише на пошук грошей. Є інша опція — шукати вдалі слова, засоби висловлювання в кіно, акторів. Власне, кошти не є аж такою проблемою. Натомість комерціалізація кіно, його виробництво лише заради отримання прибутку — це реальна проблема. За такої схеми люди не хочуть пробувати щось нове.
—————————-
Марко Джорджевич народився 1988 року в сербському місті Каргуєвац. Сербський кінорежисер і сценарист. Навчався на факультеті драматичних мистецтв Белградської академії мистецтв. Автор фільмів «На іншій стороні» (2012), «Де Надя?» (2013), «Мій ранковий сміх» (2019). Його картина здобула приз як найкращий сербський фільм на фестивалі Cinema City. Прем’єра фільму «Мій ранковий сміх» відбулася цьогоріч на Роттердамському міжнародному кінофестивалі. Ця картина також отримала приз на цьогорічному кінофестивалі «Молодість» як найкращий повнометражний дебют.