Традиційно Паралімпійські ігри привертають дещо менше уваги, як порівнювати з Олімпійськими. Не стали винятком і цьогорічні, які відбулися в Парижі. Попри те що повномасштабна війна вплинула на можливості підготовки українських спортсменів, вони продемонстрували дивовижні результати. Паралімпійська збірна України покинула Олімпійське містечко з 82 медалями, посівши сьоме місце в медальному заліку й залишивши позаду країни, як-от Франція, Австралія та Японія. Крім того, наші спортсмени здобули бронзові нагороди, дебютувавши в боче — різновиді боулспорту та паравелосипедному спорті.
Паралімпійські ігри в Атланті (США) 1996 року й Сіднеї (Австралія) чотирма роками пізніше стали не лише першими для незалежної України, а й найменш успішними для молодої країни. Україна мала тільки одну золоту медаль, а 2024-го — уже 22. Тож такий розрив між першим і третім найгіршим результатом складно назвати програшним з двох причин.
По-перше, цього року українська делегація паралімпійців змагалась у 17 з 22 видів спорту, що стало особистим рекордом за весь час незалежності й свідченням щораз більшої присутності українських параатлетів на міжнародних змаганнях. Отже, Україна не збавляє темпів.
По-друге, історично в СРСР, частиною якого була Україна, людей з інвалідністю не визнавали на ідеологічному рівні. У країні, де громадяни були трудовим ресурсом, а праця — найбільшою цінністю, унеможливлювали будь-яку нездатність її виконувати. Показовий приклад: Москва відмовилася приймати Паралімпійські ігри 1980 року. Причиною була не лише відсутність у Радянському Союзі інфраструктури для акомодації людей з інвалідністю, а і їх викривлене сприйняття.
Фізичні порушення дискредитували образ «ідеальної держави», яку намагався вдавати із себе Радянський Союз. Тим-то здобутки українських параатлетів уже є великим плювком в лице тоталітарного режиму.
Проте паралімпійський рух в Україні існував ще до фактичного падіння Радянського Союзу. Перші фізкультурно-спортивні й оздоровчі клуби для людей з інвалідністю з’явилися ще 1989 року. Пізніше вони стали основою для чотирьох національних спортивних федерацій, що працюють з людьми, які мають порушення опорно-рухового апарату, слуху, зору, розумового й фізичного розвитку.
Повномасштабне вторгнення внесло певні корективи в підготовку паралімпійців. Деякі з них готувалися за кордоном, деякі залишалися в Україні. У відповідь на запит Тижня Міністерство молоді та спорту повідомило, що для підготовки до Олімпіади було проведено навчально-тренувальні збори, 36 зі 122 відбулися за кордоном. Анна Стеценко, цьогорічна срібна призерка з плавання, вважає, що в Україні недостатньо інфраструктурних умов для акомодації людей з інвалідністю. «В Україні є лише три басейни, які мають усе, щоб за олімпійськими й паралімпійськими стандартами там могли тренуватися люди з інвалідністю», — каже вона в коментарі Тижню. Війна також наклала певний психологічний відбиток: басейн, у якому тренується Анна, розташований поряд з критичною інфраструктурою, яку раніше атакувала Росія.
Інші українські параспортсмени також звертають увагу на нестачу інфраструктурних умов. Зокрема, золота чемпіонка зі стрибків у довжину в категорії Т12 Оксана Зубковська в коментарі Тижню зауважує, що в багатьох містах немає манежів для занять легкою атлетикою. Рівень їх оснащення також важливий з огляду на вік деяких параатлетів. Коли більшість стрибунів завершує кар’єру з тридцятирічного віку, пʼятиразова чемпіонка Паралімпійських ігор 40-річна Оксана Зубковська досі займається стрибками професійно, попри проблеми із суглобами, що не дають змоги тренуватися частіше. З огляду на ці приклади можливості для реабілітації та відновлення мають стати одними з пріоритетів центрів підготовки параатлетів.
Західний реабілітаційно-спортивний центр Національного комітету спорту інвалідів України є одним з трьох на підконтрольній Україні території закладів для реабілітації та підготовки параатлетів. Центр працює з 2010 року в містечку Яворів на Львівщині й має відповідні умови для реабілітації людей з порушеннями фізичного й розумового розвитку, а також проведення спортивних змагань і підготовки параатлетів до участі в міжнародних змаганнях.
Ще однією значно ширшою структурою, яка піклується про спортсменів з інвалідністю, є Український центр з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» (далі — «Інваспорт»). Регіональні центри «Інваспорту» функціонують у більшості обласних центрів, діють незалежно від спортивних федерацій і безпосередню залучені до забезпечення підготовки й участі українських паралімпійців у найважливішій спортивній події.
До початку російсько-української війни 2014 року другим таким закладом був Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів у Євпаторії. Як і Центр у Яворові, євпаторійський також забезпечував безбарʼєрне розміщення спортсменів з важкими станами й тренування людей з інвалідністю з кількох спортивних дисциплін, як-от штовхання ядра, стрільба з лука, гра у футбол чи баскетбол, плавання тощо. Владімір Путін «великодушно» залишив центр у власності України — про це з російським тираном намагався домовитись президент українського Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич ще десять років тому. Але, попри заяви, доступ українських спортсменів до нього неможливий через окупацію, там дозволено перебувати лише громадянам з російськими паспортами. Утрата центру підготовки та реабілітації в Євпаторії негативно вплинула на якість тренувань не лише параатлетів, а й людей з інвалідністю, які потребують регулярної фізичної активності.
На жаль, усі центри підготовки, адаптовані для параатлетів, розташовані у великих містах, що створює труднощі для мобільності, оскільки там немає відповідної інфраструктури. На щастя, увага до інклюзивних просторів зростає завдяки розголосу громадськості. Такі організації, як «Доступно.UA», Fight for right, Big City Lab чи «Ліга сильних», проводять форуми й семінари, щоб донести нагальність змін в інфраструктурі міст з огляду на потреби людей з інвалідністю. Вони також працюють з ветеранами. Утім, мабуть, найвідомішим проєктом є ютуб-шоу ветерана Олександра Терена «Відвал ніг», у якому він перевіряє рівень мобільності міст для людей з інвалідністю. Деякі заклади після відео й коментарів ветерана почали покращувати свою доступність. За результатами Дев’ятого всеукраїнського муніципального опитування Міжнародного республіканського інституту (IRI), загалом найбільш доступним для людей з інвалідністю містом стала Вінниця. Цікаво, що, згідно з рейтингом доступності міст «Тостер», який проводить організація «Доступно.UA», до початку повномасштабного вторгнення найбільш доступним містом України був Маріуполь. Далі в рейтингу йшли Чернігів і Житомир.
Міністерство молоді та спорту також активно підтримує і висвітлює підготовку та участь України в Паралімпійських іграх. Зокрема, «Інваспорт» забезпечує медіапідтримку змагань разом з Національним комітетом спорту інвалідів України та Національним паралімпійським комітетом України. EQUALYMPIC (ТРК «Е-Лімпік») — єдиний інклюзивний телеканал у країні, який визнано офіційним мовником Паралімпіади та який охоплює мережі OTT-провайдерів.
Напередодні Олімпіади в Парижі Національний комітет спорту інвалідів України підписав меморандум про співпрацю із Суспільним мовником. Завдяки цьому трансляцію Паралімпіади-2024 (113 годин мовлення) переглянули майже 2 мільйони глядачів. EQUALYMPIC, своєю чергою, висвітлює й інші міжнародні змагання, у яких беруть участь українські параатлети за кордоном. Телеканал, який фокусується виключно на спортсменах з інвалідністю — це позитивний сигнал щодо більшого прийняття людей з фізичними та психологічними порушеннями в суспільстві.
На сьогодні в Україні понад 3 мільйони людей мають інвалідність, з них 300 тисяч — унаслідок російської агресії. Частина з них може знайти своє нове покликання в спорті. Тож реабілітаційні центри мають надавати людям можливість відновлюватися фізично й психологічно, зокрема відкривати для себе спорт уже попри травми. Успіхи параатлетів — частина найкращого майбутнього України, якщо лише вдасться створити сприятливі для цього умови. Посилення роботи реабілітаційних центрів, покращення мобільності міст, створення відповідної спортивної інфраструктури та, головне, зміна ставлення до людей з інвалідністю в суспільстві — це те, над чим має працювати Україна, щоб кожен громадянин почувався тут комфортно.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.