В умовах економічної кризи вихідці зі згаданого середовища ставали елітами, важливою частиною економічного й політичного життя. Вони не лише використовували свої сумнівні методи в бізнесовій та політичній боротьбі, а також, отримавши доступ до засобів масової інформації, мали можливість нав’язувати суспільству свої зразки поведінки. У свідомості громадян, особливо в середовищі молоді, це спричинило суттєві деформації, зокрема щодо цінностей та культури: жаргону, манер, смаків тощо.
Цікаво, що такі зразки, приміром, у постсоціалістичній Польщі, яка в 1990-х також переживала економічну скруту, не набули такого поширення. Це можна побачити на прикладі кіно: взяти хоча б культовий кримінальний трилер польського режисера Владислава Пасіковського «Пси» (1992) і його продовження. У фабулі першого фільму — конфронтація двох старих приятелів, колишніх працівників Служби безпеки Польської Народної Республіки. Герой блискучого польського актора Богуслава Лінди — Франц Маурер — після вимушеного звільнення шукає собі місце в нових реаліях реформування правоохоронної системи й після переатестації йде в кримінальну поліцію, а його товариш Ольгерд Жвірський, який не пройшов переатестації, йде в організовану злочинність. Згодом конфронтація між ними стає неминучою. Проте там кримінальне середовище скидається радше на явище маргінальне.
Читайте також: Міліцейсько-кримінальний союз
В Україні у 1990-х — на початку 2000-х майже не було власного кіно, натомість панувала російська кінопродукція. Велику популярність здобули фільми «Бригада» (2002), «Бумер» (2003), «Бандитський Петербург» (2000–2007) тощо, що спонукали співчувати, симпатизувати хлопцям, які красиво живуть, здійснюючи кримінальні злочини. Це певним чином відображало драматичні реалії 1990-х, коли на тлі розвалу економіки, розкрадання державної власності й тотального зубожіння абсолютної більшості громадян успішними людьми стають ті, хто порушує закон. Оскільки згадані фільми зроблені в Росії і відповідна кримінальна субкультура має тяглість саме звідти, актуальною є думка соціологині, викладачки Лондонського університету Метрополітен Світлани Стівенсон, авторки монографії «Банди Росії. З підворотень у коридори влади» («Gangs of Russia. From the Streets to the Corridors of Power», 2015), є актуальною: «Хоча час «реальних пацанів» — членів бандитських угруповань, здавалося б, минув, і нині в Росії на авансцену низового насильства вийшли нові агенти, чи то бійці Новоросії, чи частина прихильників Антимайдану, слід 1990-х — часу пацанів — залишився в культурі й громадському дискурсі. Популярна культура дедалі більше романтизує натуру, яка відходить (особливо це проявилося в недавньому масовому успіху серіалу «Фізрук», що розповідає про колишнього бандита, який влаштувався на роботу в школу й викликає повагу та навіть захоплення у вчителів і учнів своєю брутальною маскулінністю й «природним» почуттям справедливості). У коментарях представників ліберальної інтелігенції про те, що відбувається в країні, ми помічаємо часті посилання на пацанів і їхні «понятія», особливо коли ці коментатори вказують на поведінку влади, пов’язану з агресією, зневагою формальним правом, відвертим обманом, переслідуванням тих, кого вважають за ворога, і безумовною вірністю «своїм», страхом осоромитися і, як наслідок, ескалацією насильства. Влада, як стверджують коментатори, поводиться «по-пацанськи».
Також авторка зазначає, що успіх серіалу «Фізрук» свідчить про те, «що архетип бандита неабияк важливий у сучасному російському суспільстві. Питання, присвячені бандитській культурі, походженню бандитських угруповань і тому, як вони вросли в суспільство, економічному застосуванню насильства, через яке їхні лідери так швидко піднялися на верхівку соціальних сходів, а також соціальні функції насильства — мало вивчені».
Проте, згідно з публікаціями й даними в соцмережах, існують і інші прояви, пов’язані зі згаданим культом насильства, зневаги до закону, романтизацією організованої злочинності. Наприклад, у середовищі молоді постала нова небезпечна субкультура під абревіатурою АУЕ: «Арестантский уклад един», або «Арестантское уркаганское единство». Вперше АУЕ виявили в Забайкаллі 2011 року, і ця субкультура швидко поширилася Росією в школах, інтернатах, профтехучилищах, охоплюючи осіб віком від 10 до 17 років. Ідеологія АУЕ — культ в’язничної романтики та відповідного способу життя, стилізована під молодіжну субкультуру з культом злочинної нещадної сили. Цей неформальний рух поширився Сибіром, Далеким Сходом, найбільше в Забайкаллі. Прикметно, що це явище популярне на тих теренах, які були місцем заслання й каторги за царських часів, каральні заклади там є й донині, тож там осідають колишні ув’язнені, поширюють свою субкультуру, тому для місцевих вона не є чужою.
Читайте також: Валерій Кур: «Реформа МВС була віддана в руки непрофесіоналів та фінансово-промислових груп»
Цікаво, що 8 грудня 2016 року на засіданні Ради з розвитку громадянського суспільства й прав людини за участю Владіміра Путіна голова «Союзу добровольців Росії» Яна Лантратова заявила: «Тема, яка потребує негайного вирішення, — це кримінальна субкультура АУЕ… І дітей, і підлітків примушують здавати на так званий общак для зони. А якщо дитина не може здати гроші або не може вкрасти й зробити який-небуть злочин, то переходить в розряд «опущених» — окрема парта, окремий посуд, цю дитину можна бити, ґвалтувати». За інформацією Лантратової, тюремна субкультура тримає під контролем дітей у 17 російських регіонах, зокрема на Забайкаллі та в Бурятії. У відповідь президент Росії попросив передати ці напрацювання на розгляд і заявив, що в цій роботі держава взаємодіятиме з громадськістю. Також було створено міжвідомчу робочу групу щодо запобігання криміналізації підліткового середовища. Проте низка російських фахівців вважає, що загроза національній безпеці Росії від АУЕ перебільшена, що це локальне явище і що ця субкультура більше поширена в соцмережах. Справді, приміром, у Facebook є група «Lietuva А.У.Е» — 3,9 тис. підписників, «А.У.Е. Жизнь ворам» — 26 тис. учасників і ціла низка інших, а деякі російські й українські інтернет-магазини ще 2017 року продавали продукцію із символами АУЕ. Не варто забувати, що в совєтський період було закладено багато передумов для популярності тюремної субкультури.
Радянська влада здійснювала своєрідну селекцію людей. Із суспільства вилучилися представники так званих ворожих класів: особи шляхетного походження, духовенство, інтелігенція, підприємці — люди добре освічені, з відповідними манерами, моральними й духовними якостями. Натомість нова культура, що формувалася в СРСР, вбирала в себе також субкультуру совєтських таборів, які були фундаментом тоталітарної системи й через які пройшли мільйони людей (з 1929 по 1953 рік через ГУЛАГ пройшло близько 18 млн осіб, 6 млн було виселено й депортовано (Енн Епплбом)). Історик Сергій Білокінь зауважив: «Большевизм перервав історичні зв’язки. Жоден сучасний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установ і підприємств не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби… Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано».
Абсолютне знецінення людського життя в радянських таборах призводило до того, що в’язні керувалися базовими інстинктами, адміністрація ж створювала більш привілейовані умови для кримінальних злочинців як класово більш близьких і пригноблювала ув’язнених за політичними статтями. По суті, сама совєтська карально-репресивна система була злочинною і діяла злочинними методами.
Читайте також: Кримінал з акцентом
Кримінальні злочинці, маючи неформальну прихильність адміністрації, були в привілейованому становищі: не працювали й фактично керували в таборах. Російський письменник та політв’язень Варлам Шаламов згадував: «Зі злодіями рахується начальство. Блатарі — господарі життя і смерті в таборі». Кримінальні поняття й субкультуру мимоволі нав’язували в’язням, а також адміністрації таборів. Дослідниця Енн Епплбом підкреслювала: «Можна з певністю стверджувати, що вплив злодіїв на табірне життя був дуже великим. Їхній жаргон, такий відмінний від звичайної російської, що вважається майже іншою мовою, став найважливішим засобом спілкування в таборах… Засвоєння «блатного слова» — іноді воно ще зветься «блатная музыка» — було ритуальним «вступним курсом», який проходили майже всі в’язні, хоча й не завжди з власної волі». Прикметно, що напередодні масових повстань у ГУЛАГу в 1950-х політичним в’язням (домінували українці) вдавалося дещо приборкати сваволю кримінальних злочинців, які також застосовували насильство щодо ув’язнених жінок. Ці люди мали своєрідний імунітет проти згаданої субкультури, оскільки були виховані на традиційній культурі, були релігійні. Уже згаданий Варлам Шаламов на підставі свого табірного досвіду стверджував: «Побачив, що єдина група людей, яка трималася хоч трохи по-людськи в голоді і нарузі — це релігійні»… Прикметно, що є приклади, коли саме в таборі люди приходили до віри в Бога, як-от дисидент Валерій Марченко.
Після смерті Сталіна майже мільйон осіб вийшли з ув’язнення внаслідок амністії. Серед них були небезпечні злочинці, що призвело до критичного зростання кримінальних злочинів, а також поширення кримінальної субкультури: жаргону, моди, татуювань, відповідних «понятій», життєвих цінностей тощо. Ця субкультура стає популярною переважно серед молоді пролетарських районів міст. Згідно з цими поглядами, влада, зокрема міліція, сприймаються вороже, поширення набуває тюремний фольклор. Отже, беріївська амністія сприяла поширенню блатної естетики, що стала альтернативою цінностям будівників комунізму. Цікаво, що творчість осіб, які перебували в ув’язненні, була популяризована завдяки таким культовим постатям, як російський актор, співак і композитор Владімір Висоцкій, та низці інших популярних артистів, записи яких переписували й поширювали нелегально з рук у руки. І, що суттєво, шанувальниками цієї творчості також були представники совєтської еліти.
Як наслідок, субкультура кримінального світу живе серед нас, укорінилася і проявляється не лише в любові до блатного шансону у маршрутках, на весіллях, у жаргоні, яким послуговуються навіть ще зовсім юні. Найістотніше, що засвоєно певну систему цінностей, яка властива кримінальному світу і яка поширилася на всі верстви суспільства. Приміром, не є крамолою здурити когось, використати (зробити лохом), вкрасти, бо створено такі умови, що людина не може чесно й гідно заробляти (є певні винятки). Поширеною, з одного боку, є зневага до закону, зокрема тих, хто має цю законність гарантувати, а з іншого — агресивне й зневажливе ставлення до поліції, правоохоронної системи («менти», «мусора» — це частина лексикону простих громадян). І на цьому тлі — беззахисність людини, не наділеної владою чи багатством, яка шукає захисту, справедливості відповідно до тих уявлень, які в неї сформувалися.
Приблизним західноєвропейським аналогом укорінення криміналітету в тканині суспільного життя була до 70–80-х років ХХ століття ситуація (звісно ж, зі своєю специфікою) у Південній Італії, передусім Сицилії. Водночас такі мафіозні угруповання, як «Коза Ностра», «Каморра», «Ндрангета» тощо, також зуміли нав’язати значній частині суспільства свою систему цінностей і правил поведінки. Загалом поширеність і навіть уже вкоріненість кримінальної субкультури в суспільному житті фактично стали стигматичним цивілізаційним маркером, який слугує зниженню порогу чутливості до корупції та порушень закону, а також зниженню рівня взаємної довіри в суспільстві. Вказане, своєю чергою, є важливим чинником, що утривалює відсталість пострадянських країн (крім держав Балтії) порівняно з країнами Центрально-Східної і тим більше Західної Європи.