Простір сучасних філософських досліджень вельми диверсифікований, а їхня тематика тісно переплітається із соціальними й політичними проблемами та пошуком їх вирішення. Що змушує перечитувати твори класиків німецької філософії, зокрема Канта, сьогодні?
— На сьогодні цікавими є маленькі праці Іммануїла Канта, зокрема його трактат «Про вічний мир», тексти про космополітизм та різні моделі історії. На відміну від Геґеля або Шеллінґа Кант не творець закритої філософської системи, а тому є автором, якого можна читати й перечитувати, і в цьому сенсі залишається актуальним.
Складність сучасного світу можна розглядати в трьох аспектах. У контексті технічних особливостей нашого часу слід вести мову про глобалізацію. Наступною іде мондіалізація відносин, яка виявляє себе у величезній системній взаємозалежності країн світу. Найкраща ілюстрація — відносини Китаю та США. Для їхнього діалогу велике значення має той факт, що Піднебесна викупила великий відсоток американського національного боргу. Ці два аспекти — глобалізація та мондіалізація — створюють новий вимір зв’язків у світі. У ситуації, коли всі на планеті поєднані й ми живемо в одному вимірі, але водночас фізично в різних (бо є інтернет), існує відчуття, що зв’язок цей поширюється не лише на наших сучасників, а й на попередників. Вони також присутні тут і тепер. Доступність будь-кого й будь-чого на великій відстані створює ефект існування історичних подій минувшини як сьогочасних.
Але таке долання простору в часі ілюзорне. Поряд із глобалізацією та мондіалізацією існує рівень універсалізації, який є не даністю, а метою. Цей вимір іще треба побудувати. Слід наголосити, що універсалізація не збігається з уніформізацією. Для згаданих дій потрібні різні методи, але не системи. Метод, який пропонує Кант стосовно того універсалізму, про котрий я вже згадав, — це можливість формувати змісти цього універсалізму. Це завдання колективне, транскультурне, історичне, яке трансформує наші соціальні звички та звичаї, уявлення. Цікаво, що ми повинні завжди мислити в межах нашої власної культури та власного життя, паралельно й одночасно дивлячись крізь оптику інших культур.
Якщо структура глобального й універсалізованого світу сучасності не буде наповнена свободою, то вона мало чим відрізнятиметься від глобальної тюрми. Порядки та принципи, принесені на вістрі багнетів, — це практика, до якої вдавалися не лише великі імперії, а й два найбільші тоталітарні рухи ХХ століття: комунізм і нацизм. Чому їм так важливо було насадити на суспільному та індивідуальному рівнях відмову від свободи й відповідальності?
— Нам дуже легко звинувачувати тоталітарні режими постфактум. Однак важливо зрозуміти, у чому була їхня привабливість для тогочасного населення. Вони зникли, і слава Богу. Бо ж це були не просто карикатури на ідею універсалізму, а її цілковите спотворення. Імпонували вони громадянам тим, що виносили за дужки поняття свободи, забираючи не лише свободу, а й відповідальність. Для маси людей її відсутність за часів тоталітаризму була магнетичною. Не потрібно нічого обирати, вирішувати, можна жити рабами, але рівними рабами. Хоч як дивно, це припало до вподоби багатьом, адже зайве було нести тягар власної та колективної відповідальності за вчинки.
Читайте також: Джордж Лібер: «Для користі українській справі треба вважати себе кимось на кшталт єзуїтів, іти у світ і досліджувати його»
Людство доволі довго жило під впливом усіляких міфів. Залежність від незбагненних сил природи, великих чи маленьких богів, несвобода стосовно цих повелителів світу існували впродовж тривалого періоду людської історії. Це архаїчні форми мислення, звичайно, але зберігалися вони дуже довго. Якщо тут згадати Канта, то він був одним із перших мислителів, котрі заявили, що свободі нереально дати позитивне визначення, а можна хіба що намалювати собі її наслідки. Вона потребує індивідуальних відповідальності, рішень, конкретної співучасті в чомусь.
Суспільство Європи не обходиться без інтелектуалів. Звучить їхній голос, але вони залишаються практично безликими. Чому людей, які своїм розумом визначали розвиток європейської цивілізації останні дві тисячі років, не вписано в арсенал героїв, оспіваних тамтешніми образотворчим мистецтвом і літературою?
— Філософські речі митці зображатимуть радше за допомогою живописних методів. Портрет філософа не є методом, який це уможливлює. Ідеться не про світоглядний зміст його трактатів, а про революційні зміни у сприйнятті світу, які вони принесли і які може бути намальовано, втілено засобами мистецтва. І це чітко видно на полотні Рембрандта «Арістотель біля погруддя Гомера».
Структура цього живописного твору доволі складна, а сам він показує зворотний щодо з вичайного механізму вироблення філософського знання шлях. Це своєрідна провокація. Дивлячись на щось, ми вважаємо апріорі, ніби його не знаємо. Зображення є такими очевидним, що поглинає нас і ми свято переконані, що бачимо якраз оте бачене. Споглядаючи себе в дзеркалі, ми не бачимо того, на що дивимося. У відбитку зникає аспект часу. Важливо зрозуміти, яким чином художник, про котрого мова, прагне показати його аспект, певну тяглість. Тільки-но ми намагаємося через малюнок передати темпоральність, як миттю її знищуємо. Ми існуємо як у часі, так і в просторі. І питання, які ставимо перед собою, не стосуються лише конкретного моменту тут і тепер. Людина запитує і про те, що було, і про те, що буде, адже й те, й те для неї значуще.
Читайте також :Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»
Одним із міфів про нинішню Україну є теза стосовно засилля націоналістичних практик, котрі тут мало не межують із фашизмом. Яким чином донести назовні й усередині думку, що сучасний український рух опору та ідеї, якими він живиться, не мають нічого спільного з тоталітарними рухами минулого й дуже мало — із нинішніми правими течіями в Європі?
— Річ у різниці понять «легітимація» і «юстифікація». Абсолютно правомірно, що українці ведуть боротьбу проти агресора, який зазіхає на їхню землю. Правомірним є також бажання вашого народу зберегти свій політичний суверенітет, культурну особливість. Паралельно із цими дискурсами боротьби, цілком легітимної, існує інший тип дискурсів — юстифікація як виправдання. У другому типі дискурсів є різні відгалуження: від найрадикальніших до ліберальних. Докорінна відмінність українського націоналізму від фашизму в тому, що він не висловлює бажання завоювати чужу територію, ствердитися за рахунок інших. В Україні цього немає. Вона захищає себе, чинить спротив. Це зовсім інша ідея, ніж фашизм. Навіть найреакційніші дискурси виправдання не можна з ним змішувати. Радикальний патріотизм і фашизм — це різні речі. Перший можна всіляко критикувати, віддавати перевагу республіканському дискурсові, але різниця між радикальним патріотизмом та фашизмом глибочезна й принципова.