Французька преса, зокрема часопис Alternatives Économiques, цитують Вас у публікаціях про холодну енергетичну війну. Все настільки серйозно?
— Те, що нині відбувається між Росією й Сполученими Штатами, — це не холодна війна, а справжня конфронтація. Американці за допомогою широкого спектра транскордонних заходів намагаються завадити Росії розвивати певні енергетичні проєкти, і зокрема «Північний потік-2». Це конкретика. Другий, теж цілковито конкретний елемент, вимірюється контекстом значно ширшого протистояння між США й КНР, у якому Штати сподіваються зменшити свою залежність від китайських технологій. Вони також прагнуть обмежити Піднебесну в розвитку певних технологій, і вже запровадили санкції проти частини китайських підприємств з енергетичного сектору, зокрема, з виробництва атомної енергії, але також обмежити структури, які постачають устаткування в царині електрики.
Чи можемо сподіватися суттєвих змін після американських президентських виборів?
— Зовсім ні. Насправді в будь-яких питаннях, що стосуються енергетики, американська лінія залишиться незмінною. Варто пам’ятати: в усьому, що стосується енергетичної політики та, особливо, санкцій, — усе контролює не лише адміністрація президента, а й Конгрес. І він підтримує санкції проти Росії чи Китаю фактично одностайно. Якщо буде обрано Байдена, я очікую конструктивніших дискусій, ніж із Трампом, бо з ним дискутувати неможливо. Але по суті, я не думаю, що це щось змінить.
Читайте також: «Північний потік-2» на штучному диханні
Як Ви вважаєте, чи запровадять американці нову серію санкцій у зв’язку з отруєнням Навального проти тих підприємств, які задіяні в будівництві «Північного потоку-2»?
— Це складне питання. Ми бачили, що Держдепартамент оприлюднив директиви, або guide lines. Вони уточнюють тексти, які визначають санкції, уже ухвалені в межах Закону про захист європейської енергетичної безпеки (Protecting Europe's Energy Security Act, PEESA). Ми можемо констатувати посилення тиску. Наприклад, американці хочуть завадити будь-якому переобладнанню російського судна «Академик Черский». Воно мало би прокладати труби для побудови завершальної ділянки «Північного потоку-2». Згадаймо, що фірма Allseas змушена була вийти з проєкту через ті санкції, які були висунуті в грудні. «Академик Черский» кілька тижнів стояв в одному з портів на півночі Німеччини, де мав бути переобладнаним. Але тамтешні підприємства не наважуються його укомплектовувати: вони, як і порт, в якому пришвартоване судно, побоюються американських санкцій. Питання тепер стоїть таке: Конгрес проголосує за санкції до президентських виборів чи після них?
Я вважаю, він будь-що ухвалить санкції, але також гадаю, що вже самого оприлюднення досить точних директив американського Держдепартаменту достатньо, щоб зупинити будь-які роботи на російському судні. Бо якщо ви, наприклад, є німецьким чи іншим підприємством, яке після 20 жовтня поставило бодай якесь обладнання на «Академик Черский», то наражаєтеся на значний ризик. Оскільки відомо: щойно санкції буде ухвалено, американці зможуть стягти з вас колосальні штрафи, заарештувати ваших працівників, якщо ті опиняться на американській землі чи на території держав, дружніх до США. Усе це дуже серйозно. Публікуючи директиви, американський Держдепартамент уже віднадив підприємства, задіяні в проєкті, від активної в ньому участі.
Європейський Союз також обговорював (принаймні, в кулуарах) імовірність запровадити санкції проти «Північного потоку-2» у зв’язку з отруєнням Навального. Проте газогін до переліку так і не потрапив. Наскільки це виправдано? Чи можна очікувати, що проєкт опиниться в санкційному списку ЄС пізніше?
— Ні, цього не варто сподіватися, бо європейці не вважають, що справа Навального та газопровід між собою пов’язані. Безперечно, вони засмучені тим, що сталося з політиком, і насамперед — використанням хімічної зброї. Не лише проти опозиціонера, а взагалі. Але я гадаю, що в Німеччині та Австрії існує політична воля не пов’язувати між собою ці дві події. До речі, Європейська комісія вважає, що надзвичайні транскордонні заходи США і проти «Північного потоку-2», і проти будь-якого європейського підприємства, є протизаконними. Отже, існує амбівалентність, яка полягає в тому, що, з одного боку, ми засмучені американськими санкціями, бо розуміємо, що нині вони запроваджені проти «Північного потоку-2», а завтра можуть торкнутися будь-якого іншого підприємства. Європейський Союз бореться проти принципу дії. Проте з другого боку, насправді чимало держав цілком задоволені тим, що роблять Сполучені Штати, тому що їм самим уже не треба йти до бою: американських заходів цілком достатньо.
Читайте також: Ринок для монополістів
Отже, спільна європейська енергетична політика — це швидше мрія, ніж близька реальність?
— У царині зовнішньої політики рішення Євросоюзу ухвалюються одноголосно. Поки все відбувається за цією схемою, завжди виникатимуть тертя, а європейські позиції залишатимуться послабленими. Якщо ж колись ми перейдемо до голосування кваліфікованою більшістю, то ЄС зможе ефективніше домагатися статусу суб’єкта геополітики. Нині ж існує чітке протиріччя між необхідністю виходити на одностайність 27 країн-членів та прагненням до геополітичної суб’єктності.
Чи можна сподіватися, що будівництво газогону «Північний потік-2» буде заморожене на рік-два або й зовсім зупинене, попри те, що воно на 90% завершено?
— Імовірні різні сценарії. Може, газопровід і буде добудований, однак це не означає, що його введуть у дію. Бо для того, щоб газогін запрацював, він мусить бути сертифікованим. А щоб сертифікувати газопровід, потрібно, щоб усі підприємства, залучені до його роботи, вже були сертифіковані. На перешкоді цьому чітко стоять американські санкції. Отже, можна уявити, що труба, якій бракує кількох сотень кілометрів, буде добудована, але за тим нічого не станеться, допоки санкцій не знято. І це, власне, буде дуже складно зробити. Другий варіант розвитку подій: через публікацію директив будівництво не буде завершене, проєкт заморозять на певний час, і допоки Росія не обере собі нового президента, який запропонує інший вектор взаємин із ЄС та США, нічого не відбудеться.
Наскільки лише санкційні механізми є, на Вашу думку, достатньо дієвими, щоб примусити Росію зректися своєї експансіоністської політики в Україні та в світі?
— Насамперед ті санкції, що їх були запровадили проти Росії, очевидно, є одним із найпотужніших кроків, до яких в останні роки вдався Європейський Союз у царині міжнародної політики. Мова про справді масштабний демарш — з огляду як на консенсус, що передував санкціям, так і на його дієвість. Звичайно, можна шкодувати, що ми не бачимо суттєвих зрушень у вирішенні українського конфлікту, у поверненні Криму. Проте фактом залишається те, що росіяни не захопили Україну повністю, що на Сході вашої країни російська армія не діє надто відкрито, що станом на сьогодні немає інших схожих операцій, скажімо, в країнах Балтії чи деінде… Отже, можна сказати, що санкції спрацювали на стримування. Водночас ми чудово бачимо стратегічні розрахунки Кремля й констатуємо, що гібридна війна, яку РФ здійснює коли ефективно, а коли й ні, — не припинилася. Це очевидно. Хай там як, Кремль нічого не зробив, щоб полегшити собі добудову «Північного потоку-2». Можна було сподіватися, що росіяни спробують бути конструктивнішими в питанні Донбасу або ж припинять кібератаки. Але нічого такого немає.
Читайте також: Кремлівські лобісти в Європарламенті: коли палій стає пожежником
Справді, чому Путін не скористався нагодою, щоб продемонструвати бодай позірну, косметичну, мінімальну добру волю з метою запустити газогін, замислений на послаблення України? Чому, попри санкції, він не зрушив зі своїх позицій зразка 2014-го ані на крок?
— Не зрушив. І це незважаючи на дві потужні європейські спроби до перезавантаження відносин. Перша — це намагання французького президента Емманюеля Макрона перезапустити минулого літа діалог із цілої низки питань, який майже нічого не дав. Друга — підготовка до німецького президентства в Євросоюзі, коли німці, консультуючись із французами, міркували над певною кількістю можливих рішень, які могли б стабілізувати двосторонні взаємини та оновити їх на нових засадах. В обох випадках усі зусилля нівелювалися російською стороною.
Отже, допоки не зміниться режим у Кремлі, немає підстав чекати від РФ іншої зовнішньої політики?
— Принаймні, я не бачу жодних покращень, поки президентом залишається Путін.