Так, то був важкий, травматичний фільм, у жанрі, який згодом назвали «чорнуха»: про замкнений антигуманний простір пізньорадянської людини, де навіть родинна кухня — це дно пекла, де з розваг — мордобій на дискотеці, а 17-річні дівчата («а ведь это же лучшие годы!» — кажуть героїні) почуваються змученими життям, виснаженими шльондрами. Стрічка має назву «Маленькая Вера» і знята вона в Маріуполі. Власне, локацію відгадати не так уже й просто: ліс труб, тепловоз, що неквапом тягне вагонетки з рудою, типовий «парк культури й відпочинку», типові багатоповерхівки, занедбані гуртожитки. Це могли бути Кривий Ріг, Запоріжжя, Челябінськ, Караганда… Та будь-яке радянське місто металургів. Маріуполь тут упізнаєш хіба що завдяки морю, яке інколи потрапляє в кадр, та українському акценту в російській деяких героїв. А загальна картинка залишає ту саму думку: «Боже, як люди живуть у цьому постійно!» Але це не думка співчуття, а думка розпачу, щирого нерозуміння, великої зневіри.
І от, коли потрапляєш сюди (а по-справжньому бувати в Маріуполі мені довелося вже під час війни, у волонтерських справах), то мимоволі починаєш думати: а чи могла доля цього міста скластись інакше? Піднімаєшся на черговий пагорб (а їх тут не бракує), бачиш вигини Кальміусу, забудову півмільйонного (аж ніяк не кожен обласний центр має таке населення) міста, ну і, зрозуміло, велетні-меткомбінати.
Читайте також: Київ. Марнота. Французьке кіно
А чи могло це місто мати інше обличчя? Могло. Грецьке приазовське поселення, порт — пішла б історія в іншому напрямку, була б тут інша архітектура, більше моря, більше сонця, у повітрі — дух степових трав, а не індустріальний смог. Хто назве Маріуполь романтичним містом? Але він — простір для мрій: можна уявляти собі, як мчали в море кальміуським гирлом козацькі чайки, як шуміли (грецькою мовою!) тутешні базари, як розросталося поволі на цих пагорбах місто: без гігантизму й поволі, мов виноградна лоза, що тягнеться до сонця.
Але й плакати над цим містом зарано. Є маленька віра в те, що все буде інакше. Справді, Жданов (а саме так звалося воно впродовж значної частини своєї радянської історії; дивно, що й досі існує геотег із цією назвою) отруїв, спотворив його обличчя, але не знищив. Маріуполь — наш, відбитий у ворога в цій війні, прифронтовий, метушливий, із поваленими радянськими ідолами.
Читайте також: Красногорівка: Welcome to Eastworld
Я навіть бачу його оновлене українське «я». Символом нинішнього Маріуполя можна назвати тетраподи — могутні бетонові конструкції. Колись сірі й безликі, вони були створені для того, щоб захистити місто від штормових хвиль, а тепер їх прикрасили національними візерунками: вони частина (нехай більше декоративна, аніж фактична) фортифікації міста.
Вони стоять обличчям до фронту, який тут зовсім близько, і немовби всміхаються строкатими барвами: кумедні й величні водночас. Коли дивишся на них, то теж хочеться мріяти, але вже не про минуле, а про майбутнє, коли в місті не буде чутно канонади, а заводи хай залишаються, виплавляють сталь, але тихіше, екологічніше, от якби тутешні меткомбінати стали «найзеленішими» в Європі, змили із себе цю кляту ждановську кіптяву…
Читайте також: Ґезлев (Євпаторія), Судак. Післяанексійне
Навіть нинішній Маріуполь, що розкинувся широчезними проспектами, немов натякає: я вартий більшого, я не заштатне робітниче містечко, я столиця українського Приазов’я, якщо чужинці не розгледіли мого потенціалу, то Батьківщина повинна його оцінити.
Якось перед Днем Незалежності їхали з товаришем у Сектор М. На одному з блокпостів бійці попросили: «Хлопці, наш прапор геть обтріпався, а тут свято на днях, оновити б…» Ми пообіцяли привезти, але, покаюся, засумнівались: а де в Маріуполі його купиш? У першому ж таки магазині привітна продавчиня відповіла нам українською і провела у відділ патріотичної символіки. Стало трохи соромно за нашу невпевненість. Не треба сумніватись у нашому Маріуполі.