Насправді, де б я не жила, я завжди жила в Маріуполі, у своєму мікрорайоні Східний, ізольованість якого від центру міста та від усього світу більше дратувала, ніж тішила. А надто після масштабного обстрілу 24 січня 2015 року, коли здавалося, що всі тексти про апокаліпсис – це про нас і що наше завтра ніколи не настане. Це, знаєте, Схід, який ще трохи східніше. Чорне море, яке занадто чорне (зелене? сіре?), а тому Азовське. Чи, може, так: ми, мешканці Твін Пікс, існуємо на пограниччі, а отже, особливо і ніде.
Так, Маріуполь як другий сезон серіалу “Твін Пікс”: ти наче і любиш агента Купера і навіть пискляву Люсі, але змусити себе це дивитися уже не можеш, бо є і “Чорне дзеркало”, і “Картковий будинок”, і “Молодий папа”, і ще купа всього. Але ж у цьому і весь фокус залежних стосунків: ти наче не хочеш і не мусиш, але уже втягнулася, а тому і хочеш, і мусиш.
З такими думками я сідаю у благословенний поїзд Київ-Маріуполь: поїзд-конструктор, бо складений з вагонів інших, уже, вочевидь, непотрібних поїздів: “Донбас”, “Лугань”, “Москва”. Двадцять годин і двадцять хвилин. Це вам не поїздка в Сибір, але якась ідея заслання тут явно є. І хто тут тільки не їде: і махрові сепаратисти, і полум’яні патріоти, і помірковані сепаратисти, і ті, хто просто втомлено п’ють дешевий портвейн. Часом за ними навіть цікаво спостерігати з горішньої полиці. Але будьмо відвертими: переважно їх хочеться вбити. І тут уже портвейн потрібен мені.
Читайте також: Дніпро: зсередини, ззовні, завжди
Та що це порівняно з новиною, що я потрапляю на проукраїнський мітинг. Тут будуть клеймити опозиційний блок, який напередодні розставив намети і завів стару шарманку про фашистів та унікальність Сходу. До того ж, мені проведуть феєричну екскурсію центральним проспектом міста, з яким ми раптово можемо і помирится.
Розумієте, мітинги в Маріуполі – це естетично привабливе дійство. Ну це якщо не враховувати нечисленні і дуже тихі зібрання пенсіонерів-сепаратистів біля колишньої будівлі міської ради. І ось чому: до всіх відтінків сірого і сумного в місті додаються кольори. Майстри продають свій гендмейд, красиві люди у вишиванках п’ють каву і радіють зустрічі одне з одним. Але для справжнього успіху мітингувальнику потрібен серйозний плакат. І ось у поїзді я вже все вигадала: в серіалі “Твін Пікс” є така божевільна старенька, яка стверджує, що говорить зі своєю колодою, і та щось знає про корінь усього зла в місті. “My log saw something” (“Моя колода щось бачила”), — невтомно повторює героїня, і, звісно, їй, як і Кассандрі, ніхто не вірить.
Мій друг Андрій терміново дизайнерить мені плакат, а я думаю, де знайти колоду.
Уже в Маріуполі на тому самому мікрорайоні Східному тато відвозить мене за гаражний кооператив у лісопосадкову смугу – ідеальне місце для кривавого злочину, – де ми під гуркіт градів таки знаходимо потрібну колоду. Сам мітинг відбувається не де-небудь, а на театральній площі перед рускім драмтеатром, який тепер начебто перейменували, і нагадує бахтінський карнавал з його ієрархічним перевертанням: є людина, яка стоїть з банкою, куди збирає гроші на квиток у Магадан для одного народного депутата від Опоблоку. А потім запускають кульки, які символізують звільнення міста від “ката”. Картину доповнює божевільна дівчина з колодою і нікому незрозумілим плакатом. Правда, роздрукованим на кольоровому принтері.
Читайте також: Летичів. Енергетика минулого
Далі відомий у патріотичних колах історик Вадим Джувага веде мене, Ігоря, Юлю та Андрія колишнім проспектом Леніна, теперішнім проспектом Миру. Ну, тут усе логічно: Ленін не спрацював, треба пробувати мир. Але весь мир насправді про війну. “Ось тут, – показує Вадим на рошенівський дитячий майданчик біля драматичного театру, – сто шістдесят і досі неексгумованих могил солдатів дивізії СС.
А тут поховані двадцять дев’ять румунських солдат, які померли в чотирнадцятому польовому госпіталі на Митрополитській.” Отже ми з вами, шановні, ходимо по цвинтарю. Такий собі альтернативний театр воєнних дій. Далі ми спускаємося вниз. “А тут, – вказує Вадим на будинок, – була перша в Маріуполі типографія імені Івана Франка, директором якої був член ОУН Яків Жежура.” І це, зауважте, в Маріуполі. І мало хто про це знає.
Читайте також: Ужгород: місто неузаконеної любові
Але моєю найулюбленішою будівлею є червона, в якій тепер базується штаб Дмитра Яроша. А колись давно, за словами Вадима, тут жила дружина колишнього президента-втікача Людмила Янукович. А ще за часів фашистської окупації у 1941-1943 роках тут був будинок розпусти, хоча побудували його за наказом НКВД як Палац піонерів. Червоний – це любов. Червоний пасує до всього. Звісно, це неідеальне місце для пам’ятника Тарасу Шевченку, але він тут таки є. Точно як у Твін Пікс: “Owls are not what they seem” (“Сови — не те, ким видаються”).
А далі, мабуть, найкрасивіша будівля міста, зведена у 1888 році, в якій свого часу судовласник Томазо відкрив готель “Континенталь” із концертною залою, а тепер тут надають послуги одруження за один день. І це я ще соромлюся переповісти, що тепер знаю, якою дорогою ходив містом Адольф Гітлер і як швидко, аби йому догодити, прибрали погруддя Ворошилова.
На тому ж таки проспекті Миру арка однієї з будівель прикрашена головним віршем Жадана з його збірки “Життя Марії”. Немилосердне нагадування, про те, що це все ми, а не нас. Та сама збірка, про яку мешканці прифронтових міст думають, що вона написана точно про них:
Наше місто було з каменю та заліза.
В кожного з нас тепер у руці залізна валіза:
В кожній валізі попіл зібраний під прицілом
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
Жінки в нашому місті були дзвінкі і безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
Тут не хочеться, а замислюєшся, якою мірою ти є заручницею свого міста, а місто – текстів та легенд про себе. Що робить місто живим? Будівлі чи люди, які пам’ятають його? Місто – це жертва чи насильник?
Залежні стосунки – це насправді назавжди. Ви розходитеся, а частина тебе все одно лишається там, з ним, із сумним карнавалом. І ти, можливо, так ніколи і не дізнаєшся, чи це найкраща частина тебе, чи та, яку і не шкода.
Фото Ігоря Ільвутченка