У XVIII столітті російська пропаганда постійно наголошувала ще й на дискримінації, якої зазнавали православні в Речі Посполитій, проте не додавала, що в самій Росії католики мали незрівнянно менше прав, аніж православні в її західної сусідки. Серед перших заходів, що їх російська влада запроваджувала після анексії Правобережної України й Білорусі, було «навертання» місцевого люду, який у XVIII столітті становили греко-католики, до православ’я. Щоб обґрунтувати поділи Польщі, вдавалися також до пропаганди, яка паплюжила Річ Посполиту в Західній Європі з допомогою ласих до грошей або наївних інтелектуалів. Скажімо, російські рублі брав навіть Вольтер.
Польщі двічі накидали маріонеткових володарів. 1733-го, після смерті короля Авґуста Сильного, кільканадцять тисяч шляхетських виборців обрали королем свого родича — Станіслава Лещинського, який мав чітку програму реформ у державі. На звістку про це кордони Речі Посполитої перетнули російські війська. Під їхнім захистом кількасот виборців обрали антикороля — володаря Саксонії Авґуста, «ледачу й бездумну брилу м’яса й жиру», як писав один історик.Російська армія розбила вірні Лещинському війська, а сам він був змушеним податися в еміграцію.
Читайте також: Між традицією та сучасністю
Через 30 років після смерті Авґуста III Саксонського не дбали навіть про зовнішню пристойність. Російські війська знову ввійшли до Речі Посполитої, щоб не допустити до участі у виборах когось іншого, окрім колишнього коханця Єкатєріни II Станіслава Понятовського. Інша річ, що розумний Понятовський, якого вже обрали королем, відмовився від лояльності до Росії й почав необхідні реформи. Але все одно був змушений зважати на розквартировані в країні російські війська та посла Єкатєріни, що брутально втручався у внутрішні справи, ба навіть наказав схопити й вивезти до Калуги кількох сенаторів і призвів до створення в Барі на Поділлі збройної конфедерації проти Петербурга, а заодно й Понятовського, якого вважали за маріонетку цариці. Росія відчувала, що втрачає контроль над країною, а тому разом з Берліном і Віднем постановила анексувати частину Речі Посполитої.
Так само й у XX столітті. Москва двічі спромагалася накидати Польщі маріонеткові уряди. Коли Червона армія влітку 1920 року наближалася до Варшави, офіційно вона воювала не з польським народом, а зі «шляхетсько-буржуазним урядом», начебто маріонеткою Англії та Франції. Ми читаємо ці слова в маніфесті Тимчасового революційного комітету Польщі, який написав один з його міністрів і фактичний голова Фелікс Дзержинський.
Тоді Польщі, завдяки підтримці й українських військ, пощастило захистити свою незалежність. Так само пощастило Фінляндії в 1940 році після кількамісячної війни з Червоною армією. СРСР вочевидь заперечував, що напав на цю країну — війна була конфліктом фінської реакції з урядом Фінської Демократичної Республіки Отто Куусінена. (Совєти спершу створили цю нібито державу на окупованій території Фінляндії, а потім оголосили, що допомагають їй).
Натомість совєтам вдалося реалізувати свій план і накинути маріонеткові уряди Литві, Латвії та Естонії, які в 1940 році попросили СРСР прийняти їх до його складу. Польща, щоправда, уникла анексії з боку СРСР, але нею понад 40 років керував маріонетковий уряд. Польський комітет національного визволення, який у 1944 році принесла на багнетах Червона армія, складався переважно з нікому невідомих кар’єристів і совєтської агентури. Сталін скористався некритичним ставленням Рузвельта до СРСР і змусив союзників визнати той уряд після його невеличкої «реорганізації». Маріонетковий уряд отримала також Східна Німеччина, бо західні союзники не мали наміру погоджуватися з бажанням СРСР позбавляти повоєнну Німеччину свободи укладати союзи.
Читайте також: Аристократ на службі республіки. Як граф Михайло Тишкевич став одним із кращих дипломатів УНР
Для Кремля минуле — не тільки джерело травм і нав’язливих прагнень, а й арсенал задумів, адаптованих до реалій XXI століття. Отже, не годиться легковажно відкидати британські повідомлення про плани створити маріонетковий уряд в Україні, навіть якщо це тільки один зі сценаріїв, що їх розглядає Кремль. Зрештою, Владімір Путін добре знає, як функціонувала, наприклад, НДР. Тому всім і всюди варто пам’ятати, що дії Росії щодо України — це повторення політики, яку в минулому застосовували щодо принаймні п’яти країн ЄС. І треба зробити висновки з тогочасної політики Заходу. Брак реакції на поділи Польщі або згода з прагненням совєтів мати «сферу впливу» в Центральній Європі призвели лише до напруг, які тривали десятиліттями. Натомість позбавлення СРСР членства в Лізі Націй після нападу на Фінляндію та плани надати фінам військову допомогу швидко схилили Москву до компромісу.