У розмові з Тижнем директорка Європейської кіноакадемії, гостя цьогорічного кінофестивалю «Молодість» Маріон Дерінґ розповіла про питання промоції європейського кінематографа, потребу кінопросвіти для глядацької аудиторії, зокрема юнацтва та молоді. А також про ситуацію з Олегом Сенцовим, яка ще раз нагадує, що свобода не є гарантованою даністю, а її потрібно боронити.
Коли йдеться про європейські кіновідзнаки, то передусім на думку спадають «Золота пальмова гілка» Канського кінофестивалю чи «Золототий ведмідь» Берлінале. Чим специфічна відзнака Європейської кіноакадемії та наскільки вона авторитетна?
— Для початку розкажу, із чого все починалося. 30 років тому, 1988-го, група кінорежисерів зібралася разом у Берліні на перше вручення Європейської кінопремії. Усе це відбувалося до повалення Берлінського муру, коли ще не існувало об’єднаної Німеччини, а поряд діяли комуністична й західна системи. Напередодні вручення відзнаки всі згадані вище особи зібралися в готельному номері, тому що дуже хвилювалися через ситуацію, яка тоді склалася в Європі. Континент був розділений, бракувало свободи. Також усіх хвилювало кіно. Річ у тім, що на той момент глядачі не хотіли дивитися європейських фільмів, бо екрани були заповнені американськими. Треба було брати ситуацію у власні руки, повертати собі глядачів, їхню впевненість у тому, що європейське кіно варте уваги. Наступного дня, під час вручення відзнаки оголосили про створення Європейської кіноакадемії, що фактично сталося через чотири місяці. Відтоді ми боролися за те, щоб європейське кіно привернуло до себе більше уваги.
Читайте також: Фестиваль «Молодість»: продовжити говорити
Я була на тій першій зустрічі 30 років тому й можу сказати, що з того моменту багато чого здобуто, проте недостатньо. За останні три десятиліття Європа цілковито змінилася: Берлінський мур упав, комуністична система вже не чинна, кордони відкрилися, континент став вільнішим і більшим. Наша Європа була географічно розшарпаною, і не йшлося про ЄС. Вона стала різноманітнішою, бо якісь країни розпалися на кілька, інші ж об’єдналися. Європейське кіно на такому континенті дуже важливе, бо воно є своєрідним амбасадором для іншого типу життя, культури. Відкритим лишається питання, як залучити до нього більше глядачів. У нас випали кілька їхніх поколінь, бо ніхто не переймався кіноосвіченістю. Ми не маємо таких великих бюджетів для промоції, як Голлівуд. Без фінансів дуже важко завоювати увагу широкої глядацької спільноти, що зробити непросто. Маємо освічувати молодь, наших сучасних і майбутніх глядачів, щоб розбудити в них голод та апетит до європейських фільмів.
Видається, що Європейська кіноакадемія має багато складних завдань, більше, ніж американський Оскар. Власне, ми не хочемо порівнювати себе з американською Кіноакадемією. Ми зовсім інший всесвіт, Європа, і наш кіносвіт геть відмінний від Голлівуду.
Канни, Локарно, Берлінале — це абсолютно інша історія. Ідеться про кінофестивалі, що тривають по 8–10 днів. Фільми, які там демонструють, — це здебільшого дебюти режисерів, кар’єра яких ген тільки почалася. Так, це потужні PR-машини для цих прем’єр, бо до них прикута вся увага та очікування. Ми ж ближчі до премій BAFTA, «Оскар» і низки національних кіновідзнак, які режисери здобувають, уже щось зробивши в кіно. Перед нами постає велетенський виклик, бо дуже багато європейських стрічок не виходять поза межі країн, у яких їх знято. Ми популяризуємо те кіно, яке не показували на всіх екранах Європи. І так рік у рік. Річ у тім, що глядачі не можуть оцінити або впізнати кіно, якого банально не бачили. Також, повторю, важливо залучити молодого глядача, зайнятися його просвітою, щоб він не йшов на повідку у великих промоційних бюджетів, а дослухався до власного серця та смаків. Європейська кіноакадемія — це радше про інформацію, освіту, просвіту й політику.
Європейське ігрове кіно відкрите до висвітлення політичних і соціальних колізій сьогодення?
— Європа — це багато країн та націй, які насолоджуються відкритими кордонами останні 40 років. Молодь чимало подорожує, бачить і відкриває для себе різні міста, культури, усяких людей. Усе це має позначитися на їхньому апетиті до кіно. От як дізнатися про іншу культуру? Думаю, найлегший шлях — це подивитися фільм. На півтори-дві години ви потрапляєте до іншого світу, дивитеся, а що ж у нього є поза парадними вивісками. Уявити ситуацію, що будь-де я можу просто постукати в перші-ліпші двері та попросити, щоб мені показали, як живуть, розказали, що відчувають, чого бояться й на що сподіваються, важко. Мені все це недоступне, бо йдеться про перевищення рівня приватності. Але в кіно я все це можу, бо воно переносить мене саме туди, куди потрібно, до людського осердя. Це дуже цінне явище й досвід. Маємо перейматися тим, щоб якомога більше людей подивилося такі стрічки, щоб вони почали говорити про емоційний стан наших країн, Європи та про майбутнє.
Читайте також: Звивистий шлях «Золотого ведмедя»
Коли більше наближаєшся до інших людей, дізнаєшся, як ідентифікувати себе з ними, думаю, досягаєш ще й психологічного ефекту, стаєш толерантнішим. Ось для чого нам треба поширювати європейську кінокультуру. Вірю: якщо дивитимуться таке кіно, то світ стане хоч трішки кращим.
Щороку, коли дивлюся на список стрічок, висунутих на здобуття Європейської кінопремії, бачу там близько 50 художніх і 15 документальних кінокартин. Усі вони так чи інакше торкаються складних індивідуальних і колективних питань. Звичайно, інколи комедія є просто комедією, проте більшість фільмів такі, що порушують низку проблем. Варто тут згадати стрічку «Тіло і душа» угорської режисерки Ільдіко Еньєді. Цю стрічку знято в країні, де робити вільне кіно не так уже й легко, проте авторці вдалося створити дуже красиву й сміливу картину. Якщо перелічити всіх режисерів, то вийде довгий список, а якщо приплюсувати документалістику — просто велетенський. Нинішнє покоління режисерів переймається проблемами сьогодення.
Нам не бракує талановитих режисерів, які готові знімати кіно про складні питання та цінності. Питання в іншому. Уже всьоме відбувається проект під назвою «Премія молодих глядачів». Мова про підлітків. Усі сім разів ми показували три номіновані на цю премію картини в кінотеатрах шести різних європейських країн. Ті покази продовжували дискусії з глядацькою молоддю, до них було залучено фахівців із кінопросвіти. Увечері після перегляду всі вони голосували через інтернет, обирали переможця. Церемонію нагородження лауреатів, що відбувалася в Німеччині, ми транслювали онлайн.
Знаєте, юнацтву до вподоби провести день у кінотеатрі, подивитися три складні, непопкорнові, європейські фільми, де йдеться про політичну й особисту свободу, гідність тощо. Цей проект такий популярний, що нині участь у ньому взяло 34 країни, 45 різних міст із цілої Європи. Ми створили інтерактивний міст між різними кінотеатрами, аби юні глядачі могли бачити, що там відбувається. Юнацтву це подобається. Вони горді з того, що є частиною журі та впливають на рішення, кому ж у підсумку дістанеться кіновідзнака. Для них важливо бути частиною європейської спільноти, впливати на ухвалення рішення та бути почутими.
Читайте також: КМКФ «Молодість» представляє «Невидане»
На мою думку, це чудовий освітній проект, що розвиває в молоді смак до якісного кіно. Щоразу перед початком проекту запитую в молодих глядачів, які стрічки їм подобаються. Типово їх цікавлять голлівудські фільми жахів і бойовики.
Можна почути, нібито кіно та режисери, які його знімають, мають бути над тими політичними суперечками й конфліктами, що відбуваються в нашому світі, бо презентують мистецтво. Ви погоджуєтеся з таким твердженням? Як щодо того, що фільми, як література та драматургія, можуть бути медіаторами певних сенсів і цінностей?
— Головна справа режисерів — знімати кіно. На них лежить мовчазна відповідальність розповідати чесні історії, говорити про цінності. Творці фільмів є певним чином привілейованою групою, мають перевагу жити у свободі й вільно знімати. Їхньою велетенською відповідальністю є створювати кіно для та про своїх колег, які перебувають не в таких комфортних умовах, і кіно для майбутніх поколінь, що мають зрозуміти, чому ті чи ті цінності важливі. Нещодавно мені на очі потрапила статистика, у якій ідеться про те, що молодь думає про Європу. Близько 60% цінують її, проте річчю, у якій юнацтво не надто зацікавлене, є демократія. Вони вважають її не достатньо важливою. Так, демократія не найкращий бажаний політичний лад, але найліпший із того, що маємо. Люди не завжди поводяться належним чином, але всім нам потрібно жити в мирі та свободі, що забезпечує демократія. Здається, багато хто в Європі звик до неї та сприймає її як належне, як даність, а не як цінність. Одне слово, ситий голодному не товариш. Якщо демократія — це щоденна реалія, то чого б раптом турбуватися про неї?
Багато хто не розуміє, що він має ходити на вибори. Так сталося й тоді, коли у Великій Британії голосували щодо Brexit. Молодь масово проігнорувала волевиявлення, бо мала чимало банальних причин цього не робити: був погожий день, час, коли гарно десь позависати. Не проголосувавши, вона не взяла на себе відповідальності за власне майбутнє, не висловилася проти Brexit. Свобода пересування та можливість працювати в Європі принадні й для британців, проте, здається, Brexit трохи підриває ці можливості. Молодь, знехтувавши голосуванням, не спромоглася захистити своє майбутнє.
Бачимо, що Європа поділена на табори. Польща, Угорщина, Німеччина та низка інших країн нині перебувають у такій ситуації, що їхня політична правиця має велику електоральну підтримку. Це лякає. Настав час уголос сказати, що якщо ми не захистимо тих прав і свобод, які маємо нині, то вони дуже швидко зникнуть. Чим тут може зарадити кіно? Тим, що говоритиме про всі ці питання. Воно може показати нам, як це жити в умовах, коли немає свободи, і що до цього приводить суспільства й країни. Ми всі відповідальні за те, що коїться.
Світ кіно поділений за географічним і культурним принципами. Азійський, американський та європейський кінематографи — абсолютно різні всесвіти. Чим для вас прикметний останній із названих?
— Європейське кіно порушує багато питань. Тамтешній протагоніст — не завжди герой або супергерой. Його героїчність іншого штибу, вона полягає в тому, що він чи вона намагаються розібратися, що відбувається довкола та як будувати власне життя. Це не супергерой американського бойовика, а той, із ким себе може ідентифікувати глядач.
Читайте також: Молодий Ґодар, Роден і нестримна легкість хепі-енду
Кінокласику, на відміну від класики літературної, не вивчають у шкільних програмах, хоча, здавалося б, в обох випадках ідеться про світове мистецтво. Прищеплення гарного смаку до кіно — справа не шкільна?
— Погоджуюся, такого немає, і це проблема. Чому так? Тому що в багатьох країнах політики думають, що то неважливо. Шкільна освіта має курси з літератури, але жодного щодо кіно. Питання: звідкіля ж тоді люди мають дізнаватися про кінокласику? Того ж таки Інґмара Берґмана чи Олександра Довженка? Так само, як і література, кінематограф є частиною мистецтва. Європейське кіно стверджує ту думку, що європейська культура є, навіть попри всі роз’єднання, різноманітність і фрагментарність Європи. Це те, що поєднує нас усіх.
Те, що перестають читати товсті книжки, є ознакою нашого часу. Але от фільми й далі дивляться, бо на це треба менше часу. То нехай молодь дивиться Берґмана, Кішльовського та інших. Їм досі є що сказати світові.
Остання стрічка Анжея Вайди «Післяобрази» на прикладі однієї осібної долі показує, як сталінізм знищував авангардизм у Польщі. Сумніваюся, що молодь нині читала б книжки на таку тематику, однак вона подивиться фільм про це, особливо якщо за ним стоятиме ім’я майстра. Для мене Вайда є героєм, що не втрачав сміливості в житті до останнього його моменту. Та й не тільки він: серед європейських кінорежисерів вистачає тих, хто сміливий, мов дитина. Проте інколи подивитися стрічку — це вже сміливий учинок.
Мистецтво, зокрема кіно, не завжди було на сторожі свободи, демократії та людських прав. За часів панування диктатур воно часто опинялося на їхній службі. Як бути з відновленням цих практик сьогодні, зокрема в Росії?
— Ми всі знаємо, як нацистський режим використовував мистецтво. Також не секрет, що були митці, які дозволили інструментуалізувати себе задля потреб нацизму. Тут треба сказати кілька речей. Коли митець живе за диктатури, то це дуже важко. Мені таке навіть уявити складно, бо пощастило жити за режиму, що передбачає свободи, і я не маю досвіду, як це обирати між індивідуальністю та отриманням якихось переваг. Не можу засуджувати тих, хто був недостатньо сильним для того, щоб не йти на компроміси. Коли доводиться обирати: захистити свою родину чи те, що твориш, — вибір є жахіттям. Сьогодні ми маємо зробити все можливе, щоб така реальність не повторилася та щоб схожий вибір ні перед ким не поставав. Усі ми люди, і не зрозуміло, як реагуватимемо в такій ситуації.
Ніхто, окрім нас самих, не захистить ані нашої демократії, ані нашої свободи. Кожен на їхній захист діє в різних сферах: журналісти у своїй, бо мають дуже вагомий інструмент впливу, тобто письмо, а Європейська кіноакадемія у своїй. Щороку, крім вручення відзнаки, ми проводимо правозахисну платформу, де йдеться про свободу слова та художнього вираження. Та й сама церемонія нагородження також містить у собі такий елемент, а не лише світло софітів.
Справді, питання є, як жити людям під диктатурою, в умовах несвободи? Так чи інакше в дуже тонкий спосіб у своїх творах, так би мовити, між рядками їм вдається розповісти багато вагомих речей. Не завжди все треба казати, починаючи з титульної сторінки
Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити
Український режисер Олег Сенцов і далі голодує, для того щоб було виконано його вимогу зі звільнення всіх політичних бранців Кремля. Що Європейська кіноакадемія робить, щоби підтримати свого колегу, незаконно ув’язненого в РФ за сміливість не погодитися з незаконними діями на його Батьківщині?
— Ті, що беззастережно нині голосують за популістів, не зовсім усвідомлюють, що має статися після їхнього приходу до влади. Вони віддають це питання на відкуп випадку. Західна Європа живе досить добрим життям уже кілька десятків років. Це добре життя призвело до того, що ми не надто переймалися освітою та переданням своїх цінностей майбутнім поколінням. Думали, нібито вони побачать їх і автоматично сприймуть як власні. Але це не працює. Людям щодня треба нагадувати, що їхнє вільне життя є привілеєм. Як це бачимо вулицями Києва, де низка магазинів розмістила на своїх вітринах банери на підтримку Олега Сенцова. Ви проходите повз, зупиняєтеся та принаймні замислюєтеся, хто то.
Для Олега Сенцова намагаємося зробити максимум. Його ув’язнення — це те, що відбувається за умови, коли втрачено свободу слова та мистецького висловлювання. Дуже важливо, щоб ми пригадували й не забували про нього. Просто зараз, бо триває голодування Олега Сенцова, відбувається багато акцій. Нещодавно було опубліковано відкритого листа Аґнешки Холланд та Віма Вендерса, у якому вони, зокрема, звертаються й до російських політиків і режисерів.
Окрім цього, ми постійно нагадуємо політикам і лідерам своїх держав, що Олега Сенцова треба звільнити. Мова не лише про Німеччину, а й про решту європейських країн. Річ у тім, що такі акції зазвичай не бувають голосними. Дипломатія на політичному рівні часто відбувається на зустрічах віч-на-віч. Справа Сенцова на порядку денному європейських урядів. Проте рішення ухвалюють усе ж таки в Москві. 14 червня стартує чемпіонат світу з футболу, який відбуватиметься в Росії, і це ще один шанс привернути широку увагу до справи українського режисера. Не можемо зібратися разом і радіти святу спорту, забувши про Олега Сенцова, засудженого лишень за те, що він висловив власну думку, і те, що він український митець. Та й не тільки про нього. Як можна пити пиво, танцювати на вулицях і тішитися футболу, коли всі згадані вище особи за ґратами? Не забуваймо, що так може трапитися з кожним із нас.
———————————-
Маріон Дерінґ вивчала французьку та португальську мови в Університеті Майнца з 1972 по 1975 роки. Із 1976-го по 1979-й працювала в щоденних газетах Fuldaer Zeitung та Hessisch/Niedersächsische Allgemeine. 1987-го була прес-аташе відзначення 750-річчя Берліна й нагородження в 1988-му тоді ще Західного Берліна званням європейської столиці культури. Пов’язана з історією Європейської кіноакадемії від самого початку її існування, із 1988 року: спочатку як PR-менеджер Європейської кінопремії, пізніше як керівник проекту з питань діяльності та публікацій, а з 1996-го як її директор. Починаючи з 2004 року вона також є продюсером Європейської кінопремії.