Марія Прима

За старим стилем художниця народилася наприкінці 1908-го, за новим – у січні 1909-го. Через сто років маємо легітимізований ЮНЕСКО ювілей. Не дочекавшись офіційного часу «Х», рік Марії Примаченко стартував 12 листопада вечіркою в столичній галереї «Лавра».

 

 

Об’єднавши в такий спосіб старий і новий стилі, причетні до організації святкувань (Міністерство культури і туризму України, Благодійний фонд Марії Примаченко, галереї «Лавра», «Родовід», «Я Галерея») натомість поділили річницю на дві частини.

 

Перша – події, що стосуються постаті поліської мисткині: виставки її творів, видання альбомів і різні варіанти пропаганди доробку. Говорять про будівництво музею наших художників-примітивістів, та в зв’язку з фінансовою скрутою й загрозою виборів – пошепки. Наразі найцінніша колекція робіт Примаченко зберігається в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Друга частина обіцяє несподіванки. До 1 березня на конкурс «Примаченко і я» приймаються художні, літературні, дизайнерські та медіа проекти. Від усіх бажаючих і незалежно від фахових навичок, адже майстриня також відповідної освіти не мала.

 

Критерій відбору – проекти мають бути суголосними й у ідеалі конгеніальними джерелу натхнення. За дотриманням цього еталону слідкуватиме журі, яке визначить, хто вдостоїться честі отримати на фініші, крім призів, шанс реалізувати свої задуми.

 

Якщо йдеться про літературу – це автоматично означає публікацію книги. А візуальні вправи будуть експонуватися, транслюватися на екрані чи взагалі підуть у виробництво. Наприклад, дизайн тканини, малюнок на футболці чи розпис посуду цілком можливо перевести з категорії артефактів до розряду товарів широкого вжитку. Хай це трохи відгонить кітчем, але для реклами в масах годиться. Врешті, купують же в Луврі поліетиленові пакети й магнітики із відбитком Мони Лізи, та оригіналові до того байдуже.

 

 

У благій концепції конкурсу закладено певний ризик. Гуманітарна акція «Примаченко і я» здатна розбудити в українцях креативні сили й спричинити шквал художніх імпровізацій-варіацій-провокацій, як і замислено. Зворотний бік медалі – на заклик відгукнеться армія графоманів, копіїстів і плагіаторів. А що це не виключено, доводить хоча б ситуація з вітчизняними дизайнерами одягу. За специфікою своєї діяльності – прогнозувати й створювати модні тренди – вони звернули увагу на наїв уже кілька років тому й не приховують, що до світлих роковин Примаченко готувалися заздалегідь. Ще 2006-го Олеся Теліженко показала, як можна прямолінійно запозичувати óбрази малюнків майстрині й незле при цьому почуватися. А цього року експлуатація модельєрами набутку українських примітивістів (Ганни Собачко, Катерини Білокур і особливо – нашої героїні) набула епідемічного розмаху. З літніми сукнями колекції «Жінка тільки для Бога» Айна Гассе дебютувала на Міланському тижні моди, в серці гламурної індустрії, де вирізнитися з-поміж учасників, десяток із яких – зірки першої величини, так само важко, як виграти Олімпіаду, проте спочатку туди ще потрібно потрапи ти. Від Примаченко тут – рисунок тканин і вишивки бісером, але принаймні збережено буяння кольору.

 

Одностайність у доборі теми під час Ukrainian Fashion Week виявили Ірина Каравай та Оксана Караванська. Причому якщо першій вистачило власної фантазії й Примаченкові мотиви вона використала лише в аксесуарах, то друга дизайнерка відірвалася за повною програмою, уречевивши химерних істот художниці в аплікаціях і принтах.

 

 

Цитатні тенета – головна пастка, до якої можуть втрапити учасники конкурсу, окрилені щирістю естетики наїву. Але творчість Примаченко не така проста, як здається. З одного боку, майстриня-самородок, роботи якої базуються на міцному підґрунті народної традиції, особливо вишивки та розписів. Із іншого – обдарування, яке трансформувалося в унікальний стиль із характерною системою óбразів.

 

Від сотень анонімних колег її відрізняє неповторне вміння передавати не лише зовнішні контури рослини, тварини, предмета, орнаменту, а й їхню внутрішню сутність. Звідси – відсутність буквальності й конкретики: Примаченко пише чорнобривці чи корів так, ніби вони зустрічаються в природі в одному екземплярі. А не бачених нею на власні очі жирафів чи мавп, про яких їй розповідали, доопрацьовує в уяві – і чого варта «портретна» схожість, якщо ти передаєш саму матрицю?

 

Відзначання роковин мисткині справді вдадуться, коли це вміння візьмуть до уваги й конкурсанти, й організатори урочистостей. Чим ще більше увиразнять її окремішність – у тому числі, й від ювілярів попередників, яким в Україні не щастить. Скільки не балакали, а до півторасотліття Івана Франка в 2006-му так і не видрукували повне нецензуроване зібрання його текстів. 120-річчя театрального режисера-реформатора Леся Курбаса 2007-го вилилося в низку однотипних заходів, які в кращому разі зацікавили професіоналів. За подібним сценарієм цьогоріч розвивалися події, пов’язані з ушануванням пам’яті Василя Стуса, якому мало б виповнитися 70.

 

Для повноти картини тут не вистачає хіба кінорежисера Олександра Довженка й знавця слова Миколи Зерова. Та це вже зовсім інші історії.

[1021]