Чи захоплювалися ви до війни чимось пов’язаним із безпілотниками, можливо, авіамоделюванням?
— Ні, до війни мене не цікавили ні авіація, ні безпілотники. Влітку 2014-го я побачила, що відбувається, і зрозуміла, що потрібно робити щось, брати в цьому активну участь. Не тільки у Facebook, не тільки в Києві. Рішення не було простим. Помирати мені не хотілося, ще гіршим варіантом здавалося повернутися з фронту інвалідом. Але я усвідомила, що інакше не зможу. І це було не пафосне бажання закрити грудьми амбразуру, а просто почуття сорому. На війні я готова була займатися чим завгодно. Телефонувала в різні батальйони й казала, що робитиму все, що скажуть… Скажете в танку горіти — горітиму, скажете чистити картоплю — чиститиму картоплю, скажете горіти в танку й чистити картоплю — добре (сміється).
Як швидко вдалося потрапити на фронт?
— Я шукала для себе обмундирування. Купила форму в секонді. Шукаючи бронік, зателефонувала волонтерці Діані Макаровій. Був тоді такий проект «Брат ти мій». Небайдужі росіяни таємно переказували гроші на допомогу українським бійцям, на які купували, зокрема, і бронежилети. Діана подарувала мені такий бронік, армійські кросівки, у яких я ходила ще не один рік, наколінники, налокітники… І спитала, куди саме йду. Я відповіла, що залишила заявки в різні батальйони, але з жодного мені ще не передзвонили. Тоді Діана Макарова сказала, що в неї є контакти «правосєків» та батальйону «Айдар» і що вона радила б останній. Я зателефонувала в «Айдар». «Так, нам дуже потрібні люди, — сказали мені. — Ви готові займатися аеророзвідкою? Знаєте, що таке дрон? Ні? А технічну освіту маєте? Ні?.. А вчитися готові?» Повернувшись додому, я забила в пошук слово «безпілотник» і стала читати все, що можна було знайти. Найбільше матеріалів було на англомовних ресурсах. Крім того, айдарівці відправили мене на кількаденні курси при київському Товаристві сприяння обороні. Ми вчилися літати на крихітних, справді іграшкових дронах, нам намагалися встигнути пояснити хоч якісь ази… Із цими «академічними» знаннями вирушила на фронт. Приїхала туди 2 вересня. Нас одразу забрали в Щастя. Ніколи не забуду дороги туди: ніч, вдалині працюють «Гради», де-не-де якісь спалахи… А я там уперше… Спитала водія: «А Щастя ще наше хоча б?». Він відповів: «Приїдемо — побачимо».
Чиатйте також: Подвійна істина кіберзахисту
Дуже добре пам’ятаю й перше завдання. Ми мали поїхати кілометрів на десять вперед, за наш «нуль», на «Металіст». Такий був наказ. На «Веселці», Веселій горі, ми з напарником пересіли в машину до Паші Бороди. Я досі дуже вдячна йому. «Це «нульовка», — сказав він тоді. — Наш крайній пост. Ми не знаємо, що там, далі. Звідти можна не повернутися. Хто не готовий, не сідайте в машину». Ми мовчки, навіть не переглядаючись, сіли. Звісно, було страшно. Але як відмовитися, якщо ми тільки-но приїхали воювати… Наші тоді відступили. Ми бачили покинуту техніку й дуже багато покинутого боєкомплекту… Вороги ще не зайшли. Думаю, якщо нас тоді помітили, не «задвохсотили» тільки тому, що прийняли за своїх. Не очікували такого нахабства.
Як від роботи безпосередньо на фронті ви перейшли до поставок дронів підрозділам?
— Уперше я пробула на Сході буквально кілька тижнів. І повернулася додому з усвідомленням: те, що ми називаємо аеророзвідкою, не аеророзвідка. Це що завгодно: програма «Очумєлиє ручкі», гурток авіамоделізму, клуб «Юний геній», але не аеророзвідка. У глобальній проблемі, яка полягала в тому, що держава не займалася цим питанням, я бачила дві конкретні складові: підготовка спеціалістів і власне поставка дронів. Тобто не було кому літати й не було на чому. І якщо навіть волонтери знаходили гроші, купували дрон і віддавали його комусь, це був політ в один бік. Тому що людина не вміла ним керувати. У Києві я почала вчитися літати вже не тільки на «квадриках», а й на безпілотних літаках…
А хто вас навчав?
— Авіамоделісти, інженери, які займалися цим, як спортом. У мене був льотний інструктор, майстер спорту міжнародного класу Дмитро Старостін, який погодився вчити мене. Ми займалися щодня. Але я розуміла, що навіть коли особисто навчуся літати й літатиму, то ситуацію це не змінить. Потрібен був системний підхід. Так виникла ідея створити навчальний центр, який безплатно готував би спеціалістів, акумулював би гроші на поставку дронів, обслуговування, ремонт тощо. З цією ідеєю я вийшла в публічний простір. Потрібні були не тільки гроші, а й людський ресурс, приміщення, техніка… Стали підтягуватися волонтери — щільне ядро людей, готових працювати на цю ідею. Знайшлося приміщення в Могилянці. Ми стартували в січні 2015-го. Щомісяця випускали групу. Перші півтора року безплатно розміщували й годували учнів. Підготували понад 200 спеціалістів, найкращих із них намагалися забезпечувати дронами…
Хіба ви не працюєте зараз?
— І так, і ні. Ми досі існуємо. Якщо є крайня потреба, можемо взяти й підготувати групу. Але це відбувається в найкращому випадку раз на кілька місяців. Не вистачає ресурсів.
А державної підтримки немає?
— Ні. Тут ситуація абсолютно стабільна. Стабільно безтолкова. Хоча від командирів частин мені надходить безліч запитів. Поглянь: «…Нам критично потрібні дрони… Для виконання бойових завдань… Для розуміння обстановки… Потрібні спеціалісти… Допоможіть…»
Чиатйте також: Безпека вимагає жертв
Часто при цьому трапляються історії, як із 55-ю бригадою, яка повернула дрон, щоб не ставити його на баланс частини?
— Нечасто, але таке теж буває. Коли я передаю дрон, а його не можуть поставити на баланс… Точніше, не те що не можуть — бояться. Бояться, що вкрадуть. Чи розіб’ють. Але у випадку, коли дрон розбивається, потрібно набрати мене й пояснити ситуацію! Якщо мені ще й логи показати, щоб я була впевнена в усьому, просто відправлю бійцям наступний. Дрон — це витратний матеріал. Як джгут, чи куля, чи міна. Якщо він виконав хоча б одне завдання й зберіг людські життя, все по фен-шую.
Плюс у мене є розуміння того, що дрони, які привозимо я та інші волонтери, не військові. І те, що їх глушать, наприклад, засобами РЕБ (радіоелектронної боротьби. — Ред.), — це нормально. Військовий безпілотний комплекс із захищеними каналами зв’язку й передачі даних коштує не тисячу доларів, не півтори й не дві, а сотню тисяч і більше.
Чи існує аеророзвідка в ЗСУ офіційно?
— У нас тільки нещодавно ввели таку військову облікову спеціальність, як оператор безпілотника. Але нічого досі не поставили на озброєння офіційно. Ті експериментальні зразки, які відправляють в армію, — повна маячня. Наприклад, «Спектатор» — це не робочий зразок. Це абсолютно сирий дрон, у який вбухали купу грошей із держбюджету. Або традиційно розпиляли.
Хоча є гідні зразки українського виробництва. Але їх купують або волонтери, або аграрії для власних потреб. Або вони йдуть на експорт.
Серед героїнь фільму «Невидимий батальйон» є жінки-снайпери, військові медики, жінка-замполіт… Чому немає аеророзвідниці?
— Тому що продюсер — аеророзвідниця (сміється). Я добирала героїнь інтуїтивно. Важливо, щоб це були живі люди з різними поглядами та різним бекграундом, а не карикатурний героїчний образ галичанки у вишиванці, що стоїть по пояс в окопі й читає вірші Шевченка. Щоб глядач розумів, що жінки на війні бувають дуже різні.
Чиатйте також: Техніка інформаційної безпеки
На який суспільний резонанс від фільму розраховуєте?
— На мою думку, фільм має вплинути на кілька речей. Найперша — посилення дискусії щодо професійного входження жінок у сектор безпеки та оборони.
Для мене важливо, щоб цей сектор формувався за принципом професіоналізму, а не за статевою ознакою. Крім того, мені хотілося б, щоб у стрічці було порушено питання справжньої реабілітації після війни. Не тієї фейкової, яка в нас є зараз. Меседж, який фільм має донести до міжнародної спільноти, — війна йде досі. Ми всередині ситуації, ми знаємо, що вона триває, що люди гинуть щодня. Світова спільнота про це вже давно забула.
У сучасному інформаційному полі увага перемикається дуже швидко: сьогодні російська окупація України, завтра Сирія, післязавтра ураган в Америці. І про Україну вже нікому не йдеться.
Для мене важливо, щоб ця тема знову зазвучала через жінок. До пацанів у формі всі звикли. Гинуть? Ну так, зрозуміло… Але коли жінка каже, що втрачала, що бачила, як людину розриває, що «коли росіяни прийшли тоді-то, то в нас було стільки-то вбитих»… Це сильніше. У нас війна, і нам потрібні не «глибока стурбованість», не розмови, а розуміння того, що ми зі своєю олігархічно-корумпованою політичною елітою з усім цим не впораємося.
Не впораємося один на один із великою імперією зла. Сучасний світ абсолютно інформаційний. Якщо кішка пробігла і її показали всі телеканали, завтра про це говоритиме навіть королева Великої Британії. Якщо тисячі людей гинуть і ніхто навіть трансляцію зі смартфона не увімкнув, усе, цього не було. Ось одна з функцій фільму. Ось центр Європи. Ось Україна. Ось наші жінки, вони гинуть самі й ховають таких самих солдатів.
Чотири роки окупаційної війни на сході Європи. Світ, прийом. Включайтеся!
—————————–
Марія Берлінська народилася у 1988 році. Закінчила Кам’янeць-Подільський національний унівeрситeт і НаУКМА, магістр історії. Очолює волонтeрську організацію «Цeнтр підтримки аeророзвідки» та Інститут гeндeрних програм (інституція займається питаннями жінок у сeкторі бeзпeки та оборони).