Евакуйовувати поранених — важка робота. Марія Андреїшин уже давно забула, що таке повноцінний сон і відпочинок. Зараз весь свій час вона присвячує захисникам та захисницям, рятуючи їхні життя на передовій.
Марія Андреїшин родом із Житомира. На війні — від 2021 року. За свої 22 встигла побувати в найгарячіших точках. Марія — фельдшерка евакуаційного відділення медичної роти 95-ї бригади.
«Пов’язати своє життя з медициною я вирішила вже давно, — розповідає молода жінка. — Ще коли навчалася в школі, то знала, куди вступатиму. Коли почалася війна у 2014 році, я ще була підліткою. Уже тоді сказала батькам, що, якщо війна триватиме довго, я піду допомагати на фронт. Завершила навчання, а потім вступила до лав ЗСУ. На той момент ще була зона ООС. Повномасштабне вторгнення я зустріла на Сході», — згадує фельдшерка.
Всі фото надані Марією Андреїшин
Від 24 лютого про сон залишалося тільки мріяти: була велика кількість поранених. Працювали всі екіпажі. Від бронежилета та каски з’являлися мозолі. Військові наші в тяжких боях отримували різні поранення: мінно-вибухові, осколкові, травматичні ампутації.
«Я вважаю, що кожен має бути на своєму місці. Жінці бути бойовим медиком нелегко. Якщо це обстріл і військовий поранений, то треба його на собі тягнути кілька кілометрів. Тому такі посади переважно обіймають чоловіки. Трішки легше служити медиком батальйону. Але й тут є труднощі. Кожний етап надання допомоги військовим складний по-своєму. Наша евакуаційна група складається з водія, лікаря й фельдшера», — пояснює Марія.
«Найважче, — зізнається вона, — це коли військовий по дорозі помирає від травм чи поранень».
«Було таке, що й чергували серед лісу. На жаль, траплялися випадки, коли відвозили вже мертвих, — ділиться спогадами Марія. — Загалом найважливіша допомога надається в машині, по дорозі до ЛСБ (лікарсько-сестринська бригада. – Ред). Поранених на ходу перев’язують, під’єднують до медичного обладнання й вводять потрібні препарати. Дорога — це часто бездоріжжя, по лісі або полі. Буває, що під дощем».
Якось бригада Марії транспортувала окупанта, якого українські військові взяли в полон. «На той момент особливого бажання надавати допомогу не було, але я себе ловила на думці, що якщо зараз зроблю свою роботу, то, можливо, і нашим хлопцям допомагатимуть у ворожому полоні. Ці люди прийшли вбивати, та все ж ми його довезли й підлікували», — згадує дівчина.
«Це війна. І ти не знаєш, що тебе очікує. Бували такі поранення, що не вірилось, що таке можливо. Або веземо хлопців, а вони не вірять, що мають рани, та просяться назад до побратимів. Більшість налаштовані одужати й продовжувати військову службу, — каже фельдшерка. — Немає таких людей, які на війні не бояться. Якось під час штурму нам визначили точку евакуації. На вулиці були сутінки. Виїхали на точку, а дорогу почали обстрілювати. Коли привезли поранених, ми надали допомогу, і треба було вирушати назад. Проте обстріли тривали. Назад повертатися було небезпечно, а в машині — семеро поранених. І тоді було реально страшно. Сам водій не знав, як об’їхати. Боялася, що назад вже ніхто не повернеться».
Після війни Марія планує працювати медиком.
«Лік врятованих життів уже давно перейшов за сотні. Я їх не рахую і не можу сказати конкретну цифру. У цивільному житті мені дискомфортно, я думками ось тут. Хочу займатися евакуаціями. Моє життя — це зараз моя служба та робота», — підсумовує Марія.