Ви створили першу в Росії галерею сучасного мистецтва, але в одному з останніх інтерв’ю зазначили, що розчарувались у її діяльності, бо з неї зробився дорогий магазин. Чим вона мала стати за вашим задумом для російського культурного простору?
— Річ у тім, що я там був уже не потрібен. Моя художня галерея від 2001 року справді працювала як своєрідний бізнес. Я заважав. Приходив зі своїми ідеями, а люди чітко заробляли гроші, зокрема і для мене.
У 1990-х, коли я тільки-но відкрив галерею, вона стала центром культурного життя принаймні російської столиці. Це своєрідний наркотик, коли багато що відбувається за твоєю участю й у тебе на очах. І цього-ось згодом забракло. Зазвичай галерея передбачає три типи активності: якісні виставки, комерція, тобто робота з колом колекціонерами, а також продюсерська робота, тобто художники, яких виставляєш сам (це ти намагаєшся робити й в інших місцях). Четвертий пункт — формування збірок для окремих колекціонерів. У 1990-х галерея займалася не так тим, про що я оце згадав, як побудовою культурного середовища. Зазвичай над цим працюють музеї та фонди, але в Москві так не сталося. Узявши цю функцію на себе, моя галерея стала надзвичайно відомою. Потім я створював музей, реалізовував інші проекти. Виявилося, що я хороший бізнесмен у часи бурі й натиску, а в часи штилю — не надто.
Читайте також: Юзеф Ген: «Мій приятель – король Польщі»
У 2000-х багато що змінилося. З’явилися різні фонди. Третьяковська галерея і Пушкінський музей зацікавилися сучасним мистецтвом. А нині відбувається різкий розкол єдиного художнього середовища на два табори (офіційний та неофіційний), як було в СРСР. Від цього втрачають обидві сторони. Ті, що в андеграунді, не мають публіки й ресурсів, а ті, що є офіційними, віддали свій талант на потребу сьогоднішньої російської політики. Наступний крок — це ізоляція. Поки що цього не сталося, бо за інерцією російська художня спільнота зберегла контакти у світі. Але зв’язки дедалі більше послаблюються.
Нині ви реалізовуєте культурний проект у Чорногорії. У чому саме він полягає і як вплине на цю країну?
— Чому я взявся за культурний, а не бізнесовий проект, цілком зрозуміло. Річ у тім, що я вмію такі ініціативи реалізовувати. У Чорногорії нині займатимуся розвитком країни через культуру. Власне, це дуже прагматичний підхід до справи. Свого часу вчений був таким самим маргіналом, як і художник. Писав якісь не зовсім зрозумілі буденному розумові формули, які хтозна-навіщо були потрібні. Згодом з’явилася постать інженера, який навчився використовувати ці дивні формули в реальному житті. Завдяки йому маємо, наприклад, кондиціонери, мобільні телефони тощо. Таким чином, наука почала розвиватися, у неї стали вкладати гроші. Учений із соціального маргінала перетворився на лідера. У нинішній постіндустріальний час щось подібне відбувається з художником, який займається чимось, що зрозуміле йому або колу його колег. І тут потрібні своєрідні гуманітарні інженери, котрі знають, як використовувати те, що роблять художники, для реального життя. До Чорногорії я приїхав у ролі своєрідного гуманітарного інженера, тобто людини з уявленням про те, як вирішити проблеми країни через культуру.
Читайте також: Маркус Шефер: «Місто – це термоядерний реактор, в якому відбувається взаємодія між різними індивідами»
Балканські держави, за винятком хіба що Сербії, відомої завдяки режисерові Еміру Кустуриці й музикантові Ґорану Бреґовичу, в культурному сенсі маловідомі. Чорногорія досі в масовій уяві залишається країною-курортом. Як збираєтеся змінювати цю ситуацію?
— Інколи важливіше те, чого немає, аніж те, що є. У великих європейських країнах переходові до постіндустріального періоду заважає індустрія. А от у Чорногорії її не існує взагалі. Це означає, що новому, коли воно туди приходить, ніхто не чинить опору. У місті Цетинє діє низка чудових музеїв. Усесвітньо відома художниця, володарка «Золотого лева» на Венеційському бієнале 1997 року Марина Абрамович теж родом із Чорногорії. Там є що побачити, але не в цьому річ. Час важливіший за місце. Треба зрозуміти те, що відбувається нині.
На запитання, чим же Чорногорія через певний час вирізнятиметься з-поміж інших країн, відповім прямо: двома речами. Я задіяний у роботі над тим, щоб зробити її центром вуличного мистецтва, де є паблік-арт, стрит-арт, вуличний театр, різні форми подій open air. Зауважмо: йдеться про таку країну, де не хочеться сидіти в закритому приміщенні. Перше знайомство із Чорногорією в мене відбулося два роки тому, коли її міністр культури запропонував мені взятися за реконструкцію будівлі під музей. Я зайшов до неї, походив, повернувся і сказав: «Знаєте, у вас тут не хочеться сидіти в чотирьох стінах. Хай там як буде всередині, але, коли людина знадвору, із природи й клімату, потрапляє туди, її тягне швидше надвір».
Другий проект, який ми вже почали створювати, — це Будинок художника у приміщенні старого пароплавства просто в Которській бухті, одному з найкращих місць чорногорського узбережжя. Там облаштовано відкриті художні майстерні, виставкові зали. Цього разу задіяно інший тип комунікації публіки з мистецтвом. Художники отримують ці майстерні безплатно, але з умовою, що в неділю їх двері відчинені для глядачів. Відповідно люди проводять у цьому місці 3–4 год, переходячи з однієї майстерні в іншу, спілкуються з митцями. Може, вони ще жодного разу в житті не говорили із живим художником, а тут мають нагоду. Отож-бо мистецтво перестає бути максимально дистанційованим від глядача. Певним чином ідеться про дуже специфічний маркетинг.
Третій момент — інтернаціоналізація простору способом мистецьких резиденцій. Завдяки цьому до країни починають приїжджати художники з різних куточків світу. Вона стає не провінцією Белграда, а міжнаціональним відкритим простором, літньою резиденцією художників з усієї планети.
Читайте також: Клементін Делісс: «Колекціонування завжди несло в собі елементи ризику»
Проекти, над якими ви нині працюєте в Чорногорії, тривають недовго. А чи можете вже похвалитися конкретним результатом?
— Тільки-но я озвучив свої задуми, керівництво держави їх схвалило, хоча й не надто розуміло, наскільки вони реалістичні. У травні цього року ми почали активно проводити фестивалі, аби розширити туристичний сезон, бо країна, яка живе із цієї галузі, від такого лише виграє. Згодом Європейська комісія з туризму у своєму звіті зазначила, що всі європейські країни за винятком Чорногорії у травні втратили 30% своїх туристів із пострадянських країн. Коли ми проаналізували цю ситуацію, виявилося, що багато хто в цей час приїхав до Чорногорії саме на ті фестивалі, які ми проводили і які рекламували. Ось вам приклад, коли вигоду держави від культурних заходів легко помітити.
Чи варто в Україні, де нині точиться війна і пробуксовують реформи, заводити мову про потребу новаторських культурних проектів на кшталт чорногорських?
— Пам’ятаймо, що у процесах, які змінюють дотеперішню конфігурацію, хтось має перший сягнути порога, а далі все є питанням технології. Річ у тому, що десь це станеться раніше, а десь пізніше. Хтось на мапі виявиться новим лідером, а хтось перейде в групу маргіналів. На жаль, спостерігаючи за нашими країнами, Україною, РФ, бачимо, що про модернізацію не йдеться. Це важко, коли точиться війна. Нелегко бути в цій ситуації оптимістом. Хоча в такий час багато що малюють і пишуть.
Із великою тривогою ставлюся до того, що відбувається в Росії, бо там нині немає навіть шансу на нормальний вихід із ситуації. В Україні все принаймні зрозуміло, бо ви собі обрали чіткий шлях: маєте перемогти корупцію, провести цілком конкретні реформи, увійти за дорожньою картою до ЄС. Тобто принаймні шлях у вас є. Зовсім інша річ, що цей поступ пов’язаний із проблемами. Росія такого чіткого шляху не має.
————————————–
Марат Ґельман — російський галерист, публіцист, арт-менеджер, колишній директор пермського музею сучасного мистецтва PERMM. Від червня 2002-го до лютого 2004-го — заступник генерального директора ООО «Первый канал». Політтехнолог, один із творців Фонду ефективної політики, член Громадської палати скликання 2010–2012 років. Від 2014-го мешкає в Чорногорії.