Почати варто здалеку. Мій батько, колгоспний «кудипошлють», не вважав за гріх прихопити кілька кілограмів буряків додому чи привезти полови в жнива для мішки свиням. При цьому він пояснював свою крадіжку просто: мовляв, у мого батька й діда забрали в колгосп, то я частину свого повертаю собі. Звісно, вкрасти в сусіда – то був для нього гріх. Але все ж загалом колгоспна система привчала красти. Хоч і трошки. Інакше не виживеш.
Точно так було на заводі: моя сусідка, це вже в місті, смакуючи згадувала радянські часи, коли вона працювала на м’ясокомбінаті й звідти носила ковбаси у ліфчику. Як ви думаєте, за кого вона голосувала всю дорогу? Правильно, за комуністів і регіоналів. «Двоє моїх двоюрідних братів живуть на Західному Донбасі й працюють на шахті Ахметова, – розповідає чернігівський підприємець Сергій Берестовий. – І вони несамовито захищають мільйонерів із ПР. Довести їм щось неможливо – це все одно що розповідати про маракую тим, хто її в очі не бачив. Точно так їм про свободу».
Зрештою, яким є життя шахтарів? «Піднялися, відпрацювали, бахнули, вирубилися. Газет і книжок вони не читають. Дивляться тільки «Інтер». Вихідний – знову бахнули чи посиділи за гральним автоматом», – описує життя своїх донецьких родичів Сергій Берестовий. Викладач Києво-Могилянської академії Олексій Курінний, виходець із Донбасу, ситуацію на Сході та в Криму порівнює з Єгиптом: «Тобто є мусульманська більшість, значною мірою пасивна. Вона, втім, обирає радикалів – партію «Брати-мусульмани». У нас на буденному рівні кожен донецький намагається закорефанитися, здружитися, знайти спільне («А у мєня тьотка із Западной Украіни»), але у підсумку від їхнього імені говорять явно промосковські радикали: Левченко, Колесніченко та ін. Є свої «копти» – помаранчевий електорат, але він змушений рухатись у фарватері волі більшості чи принаймні голосно не заявляти про свою волю».
Ті, хто голосує за комуністів і регіоналів, у позачассі. «Ситуація не вкладається в класичні схеми політології, – оцінює президент Чернігівської регіональної торгово-промислової палати Костянтин Іванов. – Це люди поневолені. Якщо говорити про шахти, то вони були елементом каральної сталінської системи. Тому і вважають там кайдани запорукою стабільності». Погоджується з ним і київський політолог Володимир Горбач: «Це не пролетаріат, це закріпачені робітники, що не мають іншої альтернативи заробітку, окрім як на приватизованих мануфактурах. Фактично йдеться про вірність рабів своїм господарям».
Десь траплялося на очі дуже характерне опитування: частина людей на Сході не вважають себе українцями, а Україну – Батьківщиною, бо ні мова, ні історія, ні культура українські їм не щемлять. Але й не зараховують себе до росіян і не хочуть у Росію. Отака екстериторіальність. Але ж як бідні рвуть душу за багатих, котрі їх оббирають?! Та просто ці бідні пам’ятають 1990-ті роки, коли взагалі зарплати не було, коли закривалися підприємства. Чомусь вони не бачать причиново-наслідкового зв’язку, щоб зрозуміти: через їхнє ж голосування і закривалися. Тому коли сьогодні Леонід Кучма – архітектор олігархічного капіталізму – з гордістю каже: «От критикують олігархів, а я їду, дивлюся, що підприємство димить, значить, чудово, бо працює», то виборець Партії регіонів і комуністів його розуміє і підтримує.
Безумовно, оце своєрідне гетто екстериторіальності мало би бути зруйноване… смаком маракуї. Навіть коротенькі поїздки луганських чи харківських дітей на Галичину на Різдво кардинально міняють уявлення про Україну. Але це дрібний приклад. Що казати про всю ідеологічну машину держави, якщо країна не зшита єдиною мережею телебачення, газет, книготоргівлі?
У Криму я не можу купити навіть парламентський «Голос України», не кажучи вже про «День», «Український тиждень» чи «Дзеркало тижня». Не почуєш української музики (агов, хто в Криму захистив радіостанцію «Бриз»?!). А єдина україномовна газета «Кримська Світлиця» існує тільки завдяки подвижництву редактора Віктора Качули. Вахтанг Кіпіані нещодавно побував на восьми майданах України і вражається, наскільки Схід покинутий опозицією: «Хай би вже всі опозиційні партії оголосили, що вони відмовляються займатися цими регіонами, і будували б собі Україну без них!».
А в Чернігові якось стало нудно слухати політінформації на нашому Майдані, і я пішов подивитися на антимайдан. Там були три категорії: бюджетники, яких пригнали, розказавши, що без ПР не буде зарплат, ідейні комуністи (їх найменше) і росіяни, котрі приїхали сюди за часів СРСР. Одна бабуся мені казала, що вона 40 років відпрацювала на Хімволокні, а я хочу її змусити говорити українською мовою. І ці категорії опозицію просто не чують. Навіть фізично. А що влада краде? Так вони переконані, що інакше не можна. Ось вам і маракуя!