Якщо хтось перебуває на самоті, то це не причина бути самотнім, як і перебування в товаристві не є причиною, щоб не бути на самоті.
Епіктет
Якщо у вас параноя, то це не означає, що за вами ніхто не стежить.
Стара приказка
У молодому видавництві «Крапки» (сімейна ініціатива Артема й Катерини Сов) у перекладі Марти Госовської вийшла книжка британської письменниці Олівії Ленґ «Місто самоти», яка пропонує читачеві зануритися в мистецтво перебування на самоті. Це вже третя книжка письменниці українською мовою. До цього 2024 року був нонфікшн «Тіло кожного. Книга про свободу» і роман «Крудо» теж від молодого й перспективного видавництва «Грушка». За якийсь рік-півтора ще й під час війни з’явилися аж три книжки улюбленої британської письменниці, і кожна нова достойна особливої уваги й обов’язкового читання.
У місті можна бути самотою, плекати насолоду від того, як «самотність двох людей, що рухаються врізнобіч, породжує усамітнення персональне», і знати, що існують місця, де ймовірність фізичного контакту майже напевна.
Олівія Ленґ, «Місто самоти»
Так вийшло, що я придбав і прочитав цю книжку протягом найсамотнішого тижня останніх трьох років війни. Перебуваючи наодинці й хворіючи після коротких поїздок на роботу, майже без будь-яких контактів із друзями й навколишнім середовищем, під шум весняного дощу на горищі свого помешкання я з головою занурився в матеріал, який колись читав в оригіналі. Після кожного розділу, а їх у книжці аж вісім, умикав композицію Ghostly Kisses «The City Holds My Heart», яка мелодійно, візуально й атмосферно для мене найкраща ілюстрація до повільної та меланхолічної книжки Ленґ. Коли читав «Місто самоти», з голови також ніяк не йшли слова з двох фільмів. Згадувалися рефлексії персонажа фільму «Таксист» (1976, режисера Мартіна Скорсезе) у виконанні молодого Роберта Де Ніро, ветерана-соціопата (В’єтнамської війни), що поступово божеволіє, працюючи таксистом у нічному Нью-Йорку, Тревіса Бікла: «Самотність переслідувала мене все життя скрізь. У барах, у машинах, на тротуарах, у магазинах — скрізь. Від неї нікуди не дітися».
Також запам’ятався діалог із фільму «Сутичка» (1995, режисера Майкла Манна), де знов-таки герой Роберта Де Ніро (не забуваємо і про роль Вела Кілмера, який днями покинув цей світ) Ніл Макколі в інтимній атмосфері на балконі готельного номера на тлі вогнів нічного Лос-Анджелеса спілкується з дівчиною Іді, з якою через певний час буде кохатися, і все це відбувається під проникливу мелодію «Last Nite» 1987 року норвезького гітариста Тер’є Ріпдала:
Іді: Ви багато подорожуєте?
Ніл: Так.
Іді: Подорожі роблять вас самотнім?
Ніл: Я сам, але я не самотній.
Книга Олівії Ленґ саме про таку самотність. «Самотність — особливе місце», — пише вона. «Самота — колективна. Самота — місто», — зазначає авторка. Ця книжка про самотність посеред міста, про самотність серед мільйонів людей. Про те, що «самотність — місце залюднене». Ленґ пише, що самотність не обов’язково передбачає фізичне усамітнення. А радше відсутність чи нестача близькості, спорідненості та глибини зв’язку, неспроможність із тих чи інших причин віднайти бажану інтимність. Самотність може стояти поруч із депресією, меланхолією та тривогою. Самотність навіть здатна принести людині недосяжний досвід реальності, допомагає усвідомити свої цінності та потреби, дає можливість замислитися над словами «що таке жити?». Героїня книжки переживає таку щоденну самотність у Нью-Йорку, «на цьому острові з ґнейсу, бетону та скла, де аж кишить людьми». Місто — це територія стику, зустріч міжкласового й міжрасового, місце, яке сприяє близькості, хоч і швидкоплинній, між різними верствами населення: багатими й бідними, безхатьками й психічнохворими тощо. «Самотність досягає свого піку посеред юрби», — пише Ленґ.
Що таке бути самотніми? Як ми живемо, коли позбавлені інтимного зв’язку з іншими людськими істотами? Чи секс є ліком від самоти, а коли так, то як бути, якщо наші тіла чи сексуальність вважають девіантними чи ущербними, якщо ми хворі чи не благословенні вродою? Чи технології допомагають із усім цим? Вони нас зближують чи ув’язнюють по той бік екранів?
Олівія Ленґ «Місто самоти»
Ленґ намагається провести читача стежками творців мистецтва, які тим чи іншим способом окреслюють тему самотності своєю творчістю й біографією. За основу вона бере мистецтво Нью-Йорка останніх сімдесяти років. Ленґ згадує такі постаті (самітників, що існували на марґінесах, десь у власних сферах небуття): Альфред Гічкок, Валері Соланас, Нен Ґолдін, Клаус Номі, Пітер Гуджар, Біллі Голідей, Зої Леонард, Дан-Мішель Баскія. З них вона виділяє чотирьох: Едвард Гоппер, Енді Воргол, Генрі Даоджер і Давід Войнарович. «Замкнуте коло самотності не обертається в порожнечі, а радше крутиться між індивідом та суспільством, у якому той знаходиться», — пише Ленґ. Хтось із цих відомих людей був «мешканцем самоти», хтось запропонував свій особливий погляд на неї. Усі так чи інакше «усвідомлювали себе острів’янами посеред натовпу», усе життя боролися з відстороненістю й відчуженістю, досліджували близькість, віддаленість та інтимність. Вони щось колекціонували, чимось себе оточували, інакше кажучи, робили все, щоб могти продертися назовні зі свого власного, нікому не зрозумілого лабіринту самоти. Їхня самотність проростала із втрати, вигнання, засудження. У них були підстави боятися та недовіряти іншим і водночас прагнути товариства інших. Тут я згадую роль Кірана Калкіна (у фільмі «Реальний біль» 2025 року Джессі Айзенберґа), де той неймовірно зобразив цей стан («самотності в натовпі») і зрештою отримав «Золотий глобус» та «Оскар». Психоаналітикиня Мелані Кляйн у своїй книжці «Про суть самотності» пише: «Самота може походити з переконання буцімто нема ані людини, ані групи, до якої індивід може почувати себе належним». У книзі Ленґ такий приклад самотності знаходимо в особі американського співака Клауса Номі, який з’являється через стигматизацію людей хворих на СНІД у 80-х роках XX століття. «Стигма сприяє відстороненню, особливо коли з темряви виходить смерть і подає свої частунки на чорних тарелях», — пише Ленґ.
Своїм мистецтвом герої книжки неначе казали те саме, що й авторка, коли вона, перебуваючи в Нью-Йорку, «за відсутності любові безнадійно чіплялася за місто» (за цей «міський акваріум, камери зі скла»). «Я не хочу бути на самоті. Я хочу, щоб хтось мене хотів. Я самотня. Я налякана. Я потребую, щоб мене любили, торкалися, обіймали», — зазначає вона. Ленґ наводить цитату з книжки Фромм-Райхманн «Про самоту»: «Не знаю, чому люди вважають, буцімто в пеклі гаряче й усюди палають вогнища. Яке це пекло! Пекло — непорушно вмерзнути в брилі льоду». Американський андеграундний художник Генрі Дарджер, ще один герой книжки, писав про притулок, у якому виріс, як про рай, хоча за його часів там регулярно били, ґвалтували й кривдили дітей. Іноді так стається, і це саме випадок Дарджера, що саме суспільство (сім’я, школа, уряд) завдає шкоди індивідууму.
Як відчувається самотність? Як голод: наче ви голодні, коли довкола вас усі приготувалися бенкетувати. Як щось соромне і тривожне — із часом це відчуття просочується назовні й ще більше відчужує самотину, ще більше її відмежовує від інших. Самота болить, як болить від почуттів, та фізичні, цілком видимі наслідки вона теж має — десь глибоко в закутках тіла. Самота насуває — ось, про що йдеться, — холодна, як крига і прозора, як скло, всеохопна і всепоглинна.
Олівія Ленґ «Місто самоти»
Едвард Гоппер, головний художник-реаліст Америки, ніде не зображує натовпу на своїх картинах, який, за логікою, мав би бути визначальною рисою міста. Як, наприклад, його, мабуть, найлюдніша картина «Опівнічники» 1941 року. Самотність у його картинах виступає притчею американського ізоляціонізму. Він зводить свій фокус на «окремішності», на самотніх людей, незграб, неговірких. Художник пише «еротику близькості, яка вочевидь є синонімом самоти», як зазначає Ленґ. Ось його слова: «Я заявляю про себе у своїх картинах». «Я намагаюся зобразити себе». Самота варта споглядання, за словами Ленґ. І вже сам цей погляд на неї — «антидот, спосіб побороти відчуженість самоти, зняти чари з самотини». Але сьогодні вже варто говорити про самотність, яка спричинена віртуальною ізоляцією, яка може бути так само болісною, як і та, що виникає внаслідок реальної ситуації, пише Ленґ у передостанньому розділі книги, присвяченому постаті Джоша Гарріса — засновнику новаторської мережі інтернет-телебачення Pseudo, який ще до появи соціальних мереж, у кінці 1980-х років, передбачив соціальну функцію інтернету. «Люди замикаються у власних мережах», «номінально перебували в товаристві людей, а насправді — залишаються на самоті». Ноутбуки й смартфони «відокремлюють контакт від фізичного, дають людям змогу замкнутися в бульбашці». Що більше ми дізнаємося одне про одного (завдяки «машинерії близькості»), то більше заглиблюємося в самотність.
Якщо до вас ніхто не торкається, то розмова — найтісніший зв’язок, який можна налагодити з людьми.
Олівія Ленґ «Місто самоти»
Засновник попарту Енді Воргол зі своїм широченним діапазоном візуального вираження (фільми, світлини, живопис, графіка, скульптура, аудіозаписи), окрім всього, «досліджував тривожність мови, її розмах та обмеження» і намагався показати, як машини-технології заповнюють нашу емоційну порожнечу й дають можливість дистанціюватися від всіх. Він казав: «Коли я був на самоті, щонайбільше прагнув не бути самотнім». Самота — завжди жага близькості, як пише Ленґ, це потреба висловитися, бути почутими, ділитися думками, почуттями, досвідом. Самотність може руйнувати, а може і виступати рушійною силою до творення. У книжці Ленґ читаємо про приклад американського художника, фотографа, письменника Девіда Войнаровича, який твердив: «Найчастіше я на самоті гуляю вулицями, сиджу вдома теж сам і поступово впадаю в стан дуже обмеженого спілкування, і це тому, що прагну зберегти власне бачення, як мені жити і як мені бути». Девід щосили намагався уникнути самотності, вийти з в’язниці власного «я» тілесними шляхами: через мистецтво та секс, через табуйовану мову тіла. «Мистецтво і секс — нерозривні», — пише Ленґ. Самовираження — ліки від самоти. Твори Генрі Дарджера «слугували громовідводом від страхів і фантазій інших людей про самотність, її патологічний аспект».
Завершу огляд книжки Олівії Ленґ такими словами: «Ce grand Malheur, de ne pouvoir être seul» (у перекладі з французької: «Велике нещастя — бути позбавленим самоти»). Ці слова винесені в заголовок новели «Людина натовпу», яку написав Едгар Алан По 1980 року, у ній американський письменник розповідає історію людини, що була «найдосконалішим утіленням найстрашнішого злочину» (раджу український переклад «Повного зібрання творів», поки що видані два томи, Е. А. По від Видавництва Жупанського). Ідеться про людину, яка не може залишатися на самоті. «Він — людина натовпу», — пише По. Книжка Ленґ про «відлюдників в тисняві людей». «Місто самоти» від видавництва «Крапки» абсолютно актуальна сьогодні. Український переклад вийшов дуже вчасно. «Я хочу бачити й щоб мене бачили», — наче кричить Ленґ. Посттравматичний синдром, який через війну переживає сьогодні майже кожен українець (як військовий, так і цивільний) і який проявляється в нападах всеохопної тривоги та жаху, ще і ще підштовхує нас не тільки до того, що ми маємо навчитися жити із самотністю й розмовляти одне з одним, а й нагадує, що «варто подружитися з собою». У нас, українців, багато (щоденних) утрат, а «втрата — кузина самоти», як пише Ленґ у фінальному розділі книжки. «Чи не страх контакту — справжня хвороба нашого часу?» — запитує авторка. Це важливо, зважаючи, що ми живемо в часи загрози людській ідентичності, яка «виснажується від допомоги та водночас контролю з боку машин». Приватність, зосередженість, інтимність зникають, коли ми зациклюємося «на світові по той бік екрана». Не забуваймо спогади Девіда Войнаровича про «скляну людину», які наводить Ленґ:
«Я — скло, прозоре порожнє скло…Нікому до мене не доторкнутися. Я потрапив сюди з іншого світу й більше не можу розмовляти вашою мовою….Я відчуваю себе шибкою, можливо розбитою шибкою. Я — скляна людина. Я скляна людина, що тане під дощем. Я стою серед вас і махаю своїми невидимими руками й кистями. Я вигукую свої нечутні слова…Я зникаю. Зникаю, але недостатньо швидко».
