Після 8 років ми знову в Манчестері в гостях у нашої доньки Олі.
Великий Манчестер з 3 мільйонами мешканців – найбільша агломерація Північної Англії, колишня столиця британської текстильної промисловості після років регресу набула нового дихання, і це помітно на кожному кроці.
У вікторіанську епоху, період розквіту міста, Манчестер став відомим як найбільший у світі ринок бавовняних виробів, і не випадково отримав назву «Cottonopolis». Після Другої світової війни відбувався повільний, але постійний занепад економічної потужності міста, який тривав до кінця 90-х років минулого століття, коли завдяки серйозним інвестиціям крок за кроком почався ренесанс цього дуже цікавого і з величезним потенціалом міста.
У спадок від XIX століття – розквіту до сьогодні залишилася характерна архітектура, повна будівель з червоної цегли. Багато колишніх прядильних фабрик і величезних складів залишилися практично неторкнутими з часу їхнього закриття. Останнім часом багато з них перетворили на привабливі житлові будинки та офісні площі, які активно шукають енергійні та все більш заможні представники покоління міленіалів.
Окрім архітектури, місто відоме своїм музичним експортом, зв’язками з медіа (студії BBC, ITV Granada Studios), науковими та інженерними досягненнями, новими технологіями.
Місто є домом Університету Манчестера, який є другим за кількістю студентів університетом у Сполученому Королівстві. Університет має прекрасну історію наукових досягнень, і мало хто знає, що саме в Манчестері вперше було розщеплено атом у 1917 році, а в 1948-му розроблено перший у світі комп’ютер із записаною програмою. У 2004 році в манчестерському університеті вперше було ізольовано графен. У світових рейтингах університет уже багато років займає дуже високу позицію, а цього року за версією QS World University Rankings 2025 зайняв 34-е місце у світі, десяте в Європі і шосте у Великій Британії.
Я пишу це з певною особистою гордістю, оскільки наша донька Оля є професоркою в цьому університеті, і щоб було цікавіше, вона є першою в англомовному світі професоркою порівняльної політології та досліджень української політики.
Університет заслужив на увагу не лише науковими дисциплінами та дослідженнями суспільства, але й культурною активністю. Університетська галерея Whitworth Art Gallery представляє переважно сучасне мистецтво, а в 2015 році була визнана Музеєм Року у Великій Британії. Її колекція мистецтва налічує понад 60 тисяч об’єктів, серед яких: Дега, Ван Гог, Піссарро, Гоген, Пікассо, Махолі-Надь, Клі, Хепворт, Мур, Бекон, Фрейд, Ауербах, Хокні та багато інших.
Під час візиту до галереї ми побачили три дуже цікаві виставки:
Turner: У світлі та тіні
Виставка, створена з нагоди 250-річчя від дня народження легендарного британського пейзажиста. Дж. М. В. Тернер (1775–1851) залишається одним із найвідоміших британських художників, чия творчість невпинно надихає наступні покоління митців. Виставка присвячена його найбільш незвичайній, створеній на піку слави, але не поміченій серії пейзажів, Liber Studiorum, що перекладається як «Книга Студій». Тернер незмінно залишається моїм улюбленим британським художником епохи романтизму, одним із недосяжних майстрів світла й тіні в історії пейзажного живопису.
Women in Revolt! Мистецтво та активізм у Великій Британії 1970-1990
Ця революційна виставка представляє понад 90 художниць та колективів, чиї ідеї допомогли стимулювати рух за визволення жінок у період значних соціальних, економічних і політичних змін. Як пишуть куратори виставки, «Бунт жінок!» досліджує «шість ключових тем, що охоплюють два десятиліття мистецтва та активізму. До них належать досвід материнства та домашнього життя, антирасистський та LGBTQ+ активізм, рух Greenham Common та мирний рух, а також панк-музика та незалежна музика». Ну що ж, треба визнати, що бунтівні жінки постійно «досліджують» свій рух. Цей рух досі популярний серед молодих, прогресивних реципієнтів мистецтва, але мене просто трохи нудить, бо це мистецтво втратило свою «наївну життєздатність», яку мало десь у 70-х, коли я сам формувався як художник і куратор. До речі, деяких із художниць, представлених на виставці, ми показували в галереї Pracownia Dziekanka у Варшаві у другій половині 70-х років.
Третя виставка і найбільш вражаюча в позитивному сенсі слова – це Маґдалена Мірга-Тас
Польсько-ромська художниця, яка поєднує різноманітні техніки, щоб показати повсякденність своєї спільноти. Художниця оригінально і мудро розповідає про ідентичність і спадщину, шукає цінності та універсалії, що домінують у ромській традиції. Незважаючи на явну декоративність, сцени, представлені художницею, не ідеалізовані та не романтизовані, а міцно вкорінені в реальності у майже репортерському стилі. Ми бачимо стару замислену жінку, яка палить на сходах свого дому, гру в карти, розвішування білизни, шиття чи бесіду за столом. Окрім людей, тут також багато тварин – кури, що бродять по двору, коза, що виглядає з-під кухонного столу. У роботах, виконаних виключно з пришитих шматків тканини, постаті людей і тварин відриваються від оточення і дрейфують в абстрактному декоративному просторі (де півень може перевищувати розміри людини) без жодних обмежень.
Художниця представляла Польщу на 59 Бієнале у Венеції в 2022 році, й була першою ромкою в історії, представленою в національному павільйоні. Про цю художницю я чув уже деякий час, але вперше мав можливість побачити її роботи вживу, і мушу визнати, що вони справили на мене велике враження. Мірга-Тас показує, що мистецтво все ще може виходити за межі банальної дискурсивності та очевидності, стаючи у творчому процесі «виявленням таємниці».
Дякую Манчестеру та моїй доньці Олі за таку насичену десятиденну пригоду. Але я ще не дійшов до найважливішого, що Манчестер – це дім двох славних футбольних команд, які носять ім’я міста: Manchester City та Manchester United, але про це поговоримо після мого наступного візиту.