Ні, ми не плачемо більше про «все пропало» й «нас зрадили». Ми навчаємося приймати реальність, у якій ніхто з нас ні з ким жодних домовленостей не підписував. Це більше не ваша війна, пане президенте? Добре. Нехай буде наша.
За що воюємо? Ви здивуєтесь: за Україну…
Мої, знаєте, кажуть: «Якщо мамка нас кинула – це не причина полюбити іншу…»
Сива класика, так? Бо хто не знає бодай одного сюжету, де погана мамка – центр Всесвіту дитини. Аби тільки вона була. Аби тільки посміхалась. Аби хоч вдавала, ніби любить.
«Неонове м’ясо». Не знаю, чому лізе в голову саме ця стрічка… Хороший син, кинутий мамою-повією, зустрічає її з тюрми й відкриває бордель під назвою «Хіросіма». Це все, що він може. Все, що вважає за високий політ. Не вулична проституція, а стабільний, укорінений такий, стаціонарний бордель. Мама мала б бути щасливою. Але в неї прогресує Альцгеймер. Майже без шансів на пам’ять. Ну й на любов.
Син не здається. Серед убивць, сутенерів та наркодилерів дуже висока конкуренція. Всі люди тут м’ясо. Однак він готовий бути м’ясом, аби тільки мамина мрія здійснилася.
А вона дивиться на нього й… не впізнає. Треш, убивства, неприхований натуралізм – життя за межами добра і зла. Хіросіма, точно Хіросіма. Хто тільки напоумив хлопця та його друзів на таку назву? І чом би мамі не намріяти собі коледж чи ресторан? Бо енергія, з якою хлопець Рікі вибудовує свій сумнівний бізнес, – це енергія смерті, крові та зради. Утім, хоч як дивно, й вірної дружби, щирої душі…
Надія тут продається у грамах, а горе – безкоштовна декорація кожного кадру. На щастя, режисер – добра людина. В останніх кадрах скаліченого Рікі везуть до лікарні. З того, як у нього стріляли й куди влучили, зрозуміло, що живим не довезуть. Мама їде з ним. Посміхається божевільно. Зацікавлено дивиться на перехожих. Милується неоновим, несправжнім світлом великого міста. Але раптом осмислюється, ніби просвітлюється, впізнає. Любить…
Мої кажуть, посміхаючись: «Поки що не впізнає…» Це цитата з «Неонового м’яса», яке ми дивилися разом. Однак у нас, знаєте, точно не бордель. Але Хіросіма. Кров, смерть, насилля – все справжнє. Все.
А бути хорошою мамкою справді важко.
Ви читали «Обіцянку на світанку» Ромена Ґарі? Я хотіла б, щоб прочитали.
Це теж класика. І ми б бажали собі таку. Божевільна мати, в хорошому сенсі. Невгамовна, енергійна, легковажна, довірлива, абсолютно впевнена, що її син буде льотчиком, генералом, другом президента Франції, письменником і, здається, ще й орденоносцем.
І він став. Із бідності, з поневірянь, з нетрів… Тільки вірою її, тільки силою її любові.
Там є момент: хлопець пішов на війну. І щодня писав матері, а мати – йому. Дрібниці, емоції, поради, жарти… Буква за буквою, як наші набої в пісні про «ленту».
Вона завжди була трохи навіженою, тому солдат армії де Ґолля зовсім не дивувався, коли в її листах не стало відповідей на його прості й конкретні запитання, проте повсякчас були милі її серцю дрібниці й звичні, відчутні навіть на папері обійми.
Він повернувся з війни – ще не генералом, але вже героєм і вже другом майбутнього президента. Приїхав до неї, до своєї несамовитої, відважної, але такої тендітної мами. І з’ясував, що її вже давно немає серед живих. Вона, самовіддана мрійниця, знаючи, що вмирає, заздалегідь написала сину зо три сотні листів, щоб вистачило до самої перемоги.
Читайте також: Донбас як зрада
Я знаю, що держава і країна – речі різні. Державні діячі й люди теж не одне й те саме. Я знаю, що президент не мамка. Але так сталося, що в очікуваннях багатьох моїх ці сутнісно неоднакові поняття злилися в єдине, нероздільне, глибоко травмоване поле болю… І зараз просто немає часу на довгі рефлексії. Триста листів забагато. Розумію. Але один… Чи, може, два…
Про любов, віру, про те, що хтось точно знає: ми переможемо, виростемо, станемо генералами, письменниками, дипломатами й друзями президента. Краще, звісно, України, але можна і Франції, тут не принципово.
Якщо ні, то й ні. Альцгеймер багато що пояснює.
«Не впізнає, так упізнає»… Ми вже навчилися з цим жити. Тільки не треба потім про те, що нелюбов – це наша хвороба. Не наша. Точно не наша.